Війна в Україні може покласти край ері популізму – NYT

Якщо останні 10 років західної історії були відзначені тривалою боротьбою між лібералізмом та популізмом, то вторгнення Владіміра Путіна в Україну змусило багатьох лібералів визнати боротьбу закінченою, а супротивника – поваленим, пише американський політичний аналітик, оглядач видання New York Times Росс Даута.

І такі твердження не є безпідставними. Війна Путіна завдала по популізму два удари: прямий і непрямий. Перший – це сором для кожного популістського лідера, європейця чи американця, який коли-небудь говорив добрі слова на адресу Путіна, або хоч би вважав його опонентом, мистецтво державного управління якого крутиться довкола наших власних некомпетентних еліт. Такі загравання зараз закінчилися відступом, змушуючи популістів самомаргіналізуватися або ж робити безсоромний розворот. Тобто, не варто дивуватися, якщо до 2024 року Дональд Трамп перетвориться на найбільшого російського яструба.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

У Путіна погрожують війною Європі — у Зеленського нагадують, що це реально

Але руйнівний удар, тим не менш, є непрямим. Вторгнення в Україну показало, яким невпевненим і безпорадним стає популістський інстинкт, коли стикається з противником, якого нелегко вписати у його фокус на внутрішній західній корупції, його наративах віроломства та дурості еліти.

Ця невизначеність властива не тільки правим популістам, швидше її можна помітити в антиестеблішментських голосах усіх мастей. Серед тих, хто не очікував вторгнення в Україну, бо не думав, що розвідка США може досягти якихось результатів. Тих, хто не очікував української відсічі, бо вважав, що будь-який режим, який підтримують наші зовнішньополітичні еліти, буде надто нещасним, щоб вижити. ЗМІ шукають нові наративи, які відповідають популістським упередженням, бо картина путінської агресії та єдності заходу – ні.

На тлі цього хитання Республіканська партія США, яка була головним двигуном популізму, схоже, повертається до свого до-трампівського стану... Але в цьому можна побачити заковику з твердженням про те, що якщо популізм програв, то обов'язково виграв лібералізм... Повернення республіканської войовничості відроджує старий-добрий американський націоналізм.

І те, що справедливе для республіканської партії, справедливе й у загальному ключі. Українські борці, якими всі так захоплюються, більше борються за націоналізм, ніж за лібералізм, деякі з них взагалі не борються за ліберальні ідеї. Європейська країна, яка робить можливо найбільше для того, щоб допомогти їм, - Польща. Ще вчора вона була наріжним каменем західного лібералізму через свій націоналістичний та консервативний уряд.

Ніщо з цього не дивно. Завжди єдність та енергія ліберального суспільства залежать від не зовсім ліберальних сил – релігійного благочестя, національної гордості, почуття провіденційної місії, певної міри етнічної солідарності та, звісно, страху перед якимось зовнішнім супротивником. Лібералізм у своїх найкращих проявах спрямовує ці сили. Лібералізм у найгірших проявах коливається між їхнім ігноруванням та придушенням ними.

Нічого з цього не повинно дивувати: завжди було так, що єдність та енергія ліберального суспільства залежать від не зовсім ліберальних сил — релігійного благочестя, національної гордості, почуття провіденційної місії, певної міри етнічної солідарності та, звісно, боязнь якогось зовнішнього супротивника. Лібералізм у своїх кращих проявах спрямовує та спрямовує ці сили; лібералізм у гіршому випадку коливається між їх ігноруванням та придушенням ними.

Серед оптимістичних лібералів поточного моменту ви можете бачити, як відбувається ця зміна. «Поразка Росії уможливить «нове народження свободи», — написав Френсіс Фукуяма минулого тижня, — і виведе нас зі ступору щодо занепаду глобальної демократії. Дух 1989 року житиме». Продовжуючи інтерв'ю з Грегом Сарджентом з The Washington Post, Фукуяма представив поточний момент як можливість для американців та інших мешканців Заходу наново вибрати лібералізм через визнання того, що націоналістична альтернатива «досить жахлива».

Але один із ключових уроків останніх років у тому, що дух 1989 року був сам собою духом відродженого східноєвропейського націоналізму, як і лібералізму. Це одна з причин, через яку такі країни, як Польща та Угорщина, сильно розчарували лібералів у своєму подальшому розвитку… дотепер, звичайно, доти, доки польський націоналізм раптово не став вирішальним оплотом для ліберально-демократичного Заходу.

Тому лібералам, які спостерігають за борсанням популізму, необхідне виважене розуміння власної позиції, своєї залежності від націоналізму та партикуляризму і навіть шовінізму. Їхнє завдання просівати ці сили так, щоб добро (схиляння перед патріотизмом українців та мужністю Володимира Зеленського) переважувало зло (бойкот російського вундеркінда та загроза ядерної війни).

І їм точно варто уникати ілюзій про те, що злісне вторгнення Путіна означає, що всі скарги на внутрішні проблеми Заходу можна відкидати як порожні та помилкові…

Ідея про те, що путінська Росія є якоюсь ефективною постліберальною або традиціоналістською альтернативою проблемам Заходу і такою, чиї збройні сили можуть просто пройти Східною Європою, була повною нісенітницею. Але все ж таки західні проблеми залишаються: міць Америки перебуває у відносному занепаді, міць Китаю різко зросла. Ніщо з того, що я назвав би головними проблемами Америки не випарувалися тільки тому, що російські війська зазнають невдачі при підході до Києва.

Оскільки ці проблеми мають вирішальне значення для розуміння того, звідки в першу чергу взявся популізм, з боку лібералів нерозважливо заявляти про перемогу, яка ґрунтується на зрушеннях у міжнародному порядку, просто відмахуючись від внутрішнього невдоволення. Погана пристосовуваність популізму до даного конкретного моменту дала можливість його ворогам та критикам. Але вони проґавлять можливість, якщо переконають себе в тому, що зовнішній виклик якимось чином усунув внутрішню кризу.