Сербсько-російська дружба багато в чому ґрунтується на міфах, які нерідко створюють у Москві. Саме міфи, перетворені на «аргументи», виправдовують політику Сербії щодо неприєднання до санкцій Євросоюзу проти Росії за її неспровоковану агресію проти України. Особливе місце серед цих міфів посідає історія російського вето на проєкт резолюції Великої Британії в Раді безпеки ООН 2015 року, в якій сербів нібито було названо «геноцидним народом». На це твердження постійно покликаються керівники Сербії. Однак розберімося, чому це міф.
Найбільша й найболючіша проблема Боснії і Герцеговини — нездатність досягти примирення між сербами та бошняками, православними та мусульманами. (Ми навмисно не торкаємося теми хорватів, хоча й тут чимало відкритих і болісних проблем.) Решта — корупція, власність ентитетів, сепаратизм — є похідним від нездатності або небажання досягти примирення та взаємного прощення.
І головну причину можна сформулювати однією фразою — геноцид у Сребрениці.
Чому Сребрениця?
Підрозділи армії Республіки Сербської (АРС) 11 липня 1995 року ввірвалися в містечко Сребрениця, населене здебільшого мусульманами. Його ООН оголосило «зоною безпеки», там розмістився миротворчий контингент із Голландії. Але «миротворці» не змогли або не схотіли (за словами очевидців, які вижили після різанини) зберегти мир і, не зчинивши опору сербам, 10 липня залишили Сребреницю.
І тоді серби влаштували найбільшу в повоєнній Європі різанину, вбивши понад вісім тисяч мусульман, переважно хлопчиків, чоловіків і літніх людей. Кількість виявлених жертв цієї трагедії зростає майже щороку в міру просування її розслідування й уже наближається до дев’яти тисяч. Кілька днів тому на комемораційних заходах у Сребрениці було поховано ще 30 жертв. І так щороку з 1995-го — нові й нові жертви…
Цей злочин — не єдиний проти мирного населення, яке вбивали не тільки серби, а й бошняки та хорвати. Але саме Сребрениця стала похмурим символом тієї війни.
Примирення через осуд геноциду
Після війни на порядку денному постало питання, як досягти примирення між народами БіГ. Стало зрозуміло, що без ретельного розслідування всіх злочинів проти людяності та покарання винних це неможливо. Особливо це стосується різанини в Сребрениці.
До справи взялися міжнародні суди — Міжнародний кримінальний суд ООН (МКС) і Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ). Їхньою заслугою стало те, що вони, дотримуючись юридичних норм (майже не помічаючи політичного складника), розглядали обвинувачення не проти країн або народів, а проти конкретних виконавців. 2007 року кількох військовослужбовців АРС звинуватили у вчиненні геноциду проти мусульман у Сребрениці. Наголосимо — не народи й не держави, а конкретних виконавців із АРС. Рішення створили платформу для примирення між народами БіГ і стали першими кроками в цьому напрямку. Наступним кроком стало оголошення Європарламентом 11 липня Днем пам’яті геноциду в Сребрениці.
Здавалося б, усе свідчить про близьке примирення бошняків і сербів. Тим більше, що 2010 року Скупштина Сербії ухвалила резолюцію з осудом і вибаченнями за масові вбивства мусульман у Сребрениці. А тодішній президент Сербії Томислав Николич заявив про готовність на колінах просити пробачити сербів за цей злочин. Щоправда, відразу ж обмовився, що факт геноциду треба ще довести.
Та не всім подобалася сама можливість, навіть віддалена, досягти миру та згоди в БіГ. Праві сербські партії, російська «дипломатія» та РС на чолі з путінським «другом» шукали будь-яку можливість не допустити цього. І таки знайшли.
Російська атака на примирення
З огляду на наближення сумного ювілею — 20-річчя геноциду в Сребрениці, 2015 року дев’ять країн на чолі з Великою Британією підготували та внесли на розгляд Ради безпеки ООН резолюцію про визнання різанини в Сребрениці геноцидом. Автори проєкту сподівалися, що резолюцію ухвалять одноголосно й це стане даниною поваги загиблим, що призведе до взаємного прощення та примирення двох народів.
Однак сербські та російські медіа, політики й дипломати накинулися на авторів резолюції, звинувачуючи в тому, що вони таврують сербів «нацією, яка здійснює геноцид», «геноцидним народом» тощо. Найчастіше це звучало від Милорада Додика (тодішнього президента РС), Александара Вуліна (одного з найдовіреніших сербських політиків президента Сербії Александара Вучича) та російських дипломатів у регіоні й ООН. РС звернулася до Росії з проханням не допустити ухвалення «антисербської» резолюції.
Росія, керуючись власними інтересами, кинулася на захист ображених «братів-сербів», наклавши вето на резолюцію. Ангола, Венесуела, Китай і Нігерія, які утрималися під час голосування, фактично підтримали таке рішення.
Тодішній представник Росії в ООН Віталій Чуркін у своєму виступі під час обговорення резолюції вживав традиційну для російської дипломатії лексику: документ є «неконструктивним, конфронтаційним і політично мотивованим», містить «значні перекоси» в оцінках. Чуркін прагнув довести, що резолюція спрямована саме проти сербів. Він запевняв, що ухвалення резолюції загострить ситуацію не лише в БіГ, а й на Балканах загалом.
Після цього російська дипломатія на додачу до тези про нібито глибоке історичне коріння сербсько-російської дружби запустила ще один наратив — Росія «захистила сербів», що стало ще одним свідченням «справжньої та вірної» дружби.
Цими міфами сербський і російський політикуми виправдовують позицію Белграда щодо неприєднання до санкцій ЄС проти російського агресора. Водночас сербські вожді забули, що саме Росія, не Україна, підтримала західні санкції проти Сербії.
Примирення стало ще віддаленішим.
Чого ж хотіли британці?
Невже британські дипломати запропонували такий неоднозначний і антисербський документ, як про це говорили російські дипломати? Звісно ж, ні! Як і більшість оонівських документів, цей теж був політично нейтральним.
Російські та сербські дипломати не схотіли бачити, що в документі ні держава Сербія, ні сербський народ не згадуються ні прямо, ні побічно. І вже точно резолюція не звинувачувала сербів у тому, що вони є «геноцидним народом». Навпаки, там чітко сказано: злочини під час війни здійснювали всі сторони.
Проєкт так і не ухваленої резолюції «рішуче засуджує» геноцид як явище, зокрема злочин геноциду в Сребрениці, встановлений рішеннями міжнародних судів, як і решту доведених злочинів проти людяності під час війни в БіГ. Знову ні слова про Сербію та сербів.
Більшість політиків у Сербії та РС і надалі заперечують геноцид у Сребрениці. Навіть попри рішення Високого представника для БіГ (обов’язкове до виконання), яке оцінює цю трагедію як кримінальний злочин. Але вони наполегливо повторюють: «Не було».
Ми повернулися в минуле, щоб нагадати, як непорядно діє російська дипломатія, примушуючи до «дружби», вигадуючи проблеми, яких не існує, а потім улаштовуючи навколо них свої хороводи й балканське kоlo. А вся їхня «братня дружба» разом із «дружньою допомогою» замішані на крові та брехні.