Підтримати
Іще зовсім молодою людиною Емманюель Макрон захоплювався театром. Згодом театральні жести, контроверсійні заяви, вчинки, що ламали усталені правила поведінки, він зробив інтегральною частиною свого політичного іміджу. Водночас те, що зовні виглядало як експромт, спонтанне рішення, завжди базувалося на ретельному аналізі питання.
Саме так готувалося рішення про розпуск Національної асамблеї країни та проведення позачергових парламентських виборів, яке стало сюрпризом практично для всіх французів. Як з’ясувалося, вже протягом багатьох місяців у Єлисейському палаці спеціальна робоча група в обстановці підвищеної утаємниченості працювала над тим, як реалізувати бажання президента знов отримати абсолютну більшість в асамблеї, втрачену після парламентських виборів 2022 року. Необхідність домовлятися з іншими парламентськими групами контрастувала із ситуацією першої президентської каденції Макрона, коли він мав беззастережну підтримку своєї суперфракції, й викликала в нього постійне роздратування.
Вирішальним аргументом на користь призначення дострокових виборів для Макрона стала нищівна поразка президентської політичної сили на виборах до Європарламенту. Поразка, яку передбачали, але в глибину якої він відмовлявся вірити до останнього. Як свідчать інсайдери-макроністи, до розпуску Національної асамблеї президента також спонукала реальна небезпека винесення вотуму недовіри уряду під час планованого восени затвердження бюджету. З огляду на це він вирішив зробити хід на випередження, спираючись на глибоке переконання, що все має підкоритися його волі: конституційний монарх є господарем часу та обставин. Чинний президент Франції неодноразово демонстрував абсолютну впевненість у своїй здатності знаходити єдиний правильний вихід із будь-якої кризової ситуації.
Далі переходимо з театру Емманюеля Макрона до казино його ж імені. Варіант перший і основний — партія в покер. Сприйнявши поразку як виклик його авторитету, Макрон вирішив підвищити ставки. Мета президента і його партії на виборах — значне посилення представництва макроністів у Національній асамблеї, в ідеальному варіанті — повторне отримання абсолютної більшості. Теперішня електоральна тактика Макрона нагадує дещо модифікований варіант його шляху до влади 2017 року: в її основі — подальше послаблення традиційних політичних сил, розширення бази підтримки президента шляхом створення макроністської платформи, відкритої для приєднання всіх тих, хто поділяє республіканські принципи й програму президента. В такий спосіб президент намагається надати нового імпульсу завершальному етапу своєї другої каденції.
Президент створив для політичних конкурентів максимально складні умови проведення виборчої кампанії в надзвичайно стислі терміни, ухваливши рішення про негайний розпуск асамблеї попри наближення Олімпійських ігор, які, за задумом Макрона, мають стати однією зі знакових подій його президенства.
Максималістський сценарій не варто виключати, але він є занадто складним для реалізації з огляду на помітне падіння популярності президентського «Ренесансу» та Макрона особисто. Серед потенційних об’єктів макроністського аутсорсингу перспективними виглядають хіба що традиційні праві з партії «Республіканці», яка перебуває в стадії прогресуючої декомпозиції (певна частина її членів навіть схиляється до альянсу з «Національним зібранням»). Можливості макроністів щодо рекрутування на лівому фланзі політичного спектру є доволі обмеженими через несприйняття лівим електоратом соціальних реформ президента й досягнення лівими партіями домовленості про висунення спільних кандидатів на наступних виборах. Водночас макроністи вочевидь намагатимуться перетягнути на свій бік поміркованих соціалістів, незадоволених участю в союзі лівих радикалів із «Непідкореної Франції».
За відсутності суперфракції після виборів макроністи змушені будуть сконцентруватися на побудові стабільної коаліції в парламенті, яка дасть їм змогу й далі керувати країною, або шукати ситуативну більшість для ухвалення необхідних законів. Як показала практика, вони й не надто вміють, і не хочуть займатися цією марудною політичною роботою. А отже, хаос у Національній асамблеї, що на нього соратники президента посилаються як на причину призначення дострокових виборів, може лише посилитися після їх проведення. Як зазначив міністр економіки Франції Бруно Ле Мер, відсутність «чіткої» більшості за результатами виборів здатна спричинити кризу сучасного політичного «режиму».
Варіант другий — партія в більярд. Серед усіх гіпотетичних підсумків позачергових виборів у Франції першим розглядають сценарій перемоги «Національного зібрання» (НЗ). Заміри настроїв виборців, здійснені минулого понеділка, дали такі результати: «Національне зібрання» — 235–265 місць, «Ренесанс» — 125–155 місць, Об’єднані ліві та екологісти — 115–145 місць, «Республіканці» — 40–55 місць. З огляду на нинішні електоральні уподобання французів, лепеністи мають великі шанси стати домінантною силою в парламенті нового скликання, ба навіть отримати там абсолютну більшість. Те, що кілька років тому могло виглядати як сюжет антиутопії, стало цілком імовірною перспективою 2024 року.
Нинішній злет НЗ не є випадковим. Лепенізм є породженням кризи західної демократії, фрагментації французького суспільства та прогресуючої відчуженості між правлячими елітами й значною частиною населення, яке опинилося на узбіччі економічного прогресу останніх десятиліть і переживає пов’язану з цим деградацію свого соціального статусу. Зовсім не випадково найкращі результати НЗ має в сільській місцевості та серед мешканців маленьких міст, котрі почуваються маргіналізованими порівняно з населенням великих урбаністичних центрів, яке отримує найбільшу вигоду від сучасної економічної моделі. НЗ практично монополізувало дискусію з пріоритетних для основної маси французів питань — купівельної спроможності, імміграції та внутрішньої безпеки.
На руку НЗ та його союзникам грає також несприйняття особистості чинного президента багатьма пересічними французами, які звинувачують його у відсутності належної уваги до їхніх повсякденних проблем. У крайніх випадках, як це було під час протестів «жовтих жилетів» або виступів проти пенсійної реформи, ця антипатія до президента набуває форм відвертої ненависті. Можна сказати, що прогрес лепенізму є похідним від недоліків і помилок макронізму. Контрпродуктивною виявилась і тактика побудови політичного дискурсу Макрона: або ви підтримуєте мене та мою партію, або хаос, тобто радикали при владі.
Здобуття НЗ абсолютної більшості в Національній асамблеї не залишить Макрону іншої можливості, крім призначення голови НЗ — молодого харизматичного політика Жордана Барделли — на посаду прем’єр-міністра. Почнеться четвертий в історії сучасної Французької Республіки період «коабітації», або «співіснування», коли президент і прем’єр-міністр належать до різних політичних таборів.
Поза всяким сумнівом, згадана вище група з перезапуску Нацасамблеї розглядала й цей варіант. Можна припустити, що президент вважає його здатним у перспективі видалити зі своєї політичної спадщини пляму, яку накладе переїзд до Матіньонського палацу (резиденції прем’єр-міністра) представника НЗ. Розрахунок може полягати в тому, що за час керування урядом НЗ продемонструє свою некомпетентність і нездатність виконувати владні функції. Це дасть змогу дискредитувати Марін Ле Пен і перекрити їй шлях до посади президента 2027 року. Як то кажуть, чорною кулею від борта й у лузу. Втім, у політиці, як і в більярді, наміри та результат часто не збігаються.
Останні катаклізми у французькій політиці не віщують Україні нічого доброго.
Зрозуміло, що в передвиборчий період президент і решта топпредставників чинної влади зосередять увагу на проблемі політичного виживання. Відповідно, практична допомога Україні, включно з останніми ініціативами Макрона, може істотно посунутися донизу в переліку урядових пріоритетів. За будь-якого варіанту закінчення виборів після них настане період реорганізації влади або її радикального переформатування. Все це знов-таки відволікатиме увагу французьких високопосадовців. Навіть за умови, що виконавча влада залишиться в руках президентського «Ренесансу» та його союзників, більш ніж імовірна відсутність у них абсолютної більшості створюватиме перепони для реалізації планів президента щодо посилення допомоги Україні з огляду на опозицію до них у французькому суспільстві та політичних колах.
Найбільші ризики для України створює формування «Національним зібранням» Кабінету міністрів, включно з посадами міністра закордонних справ і оборони. Звісно, зовнішня політика та безпека залишаються прерогативами глави держави, але його позиція не може суттєво відрізнятися від лінії парламентської більшості, не кажучи вже про роль в імплементації політичних рішень бюрократичної машини, підпорядкованої прем’єр-міністру.
Під впливом російської широкомасштабної агресії проти України та з урахуванням широкої підтримки допомоги Україні у французькому суспільстві НЗ, відоме своєю русофілією та путінолюбством, було змушене скоригувати публічну позицію. Лідерка партії засудила війну та Путіна, висловлюється на користь постачання Україні зброї, хоча й «оборонної».
З іншого боку, не менш послідовно вона виступає проти членства України в ЄС і НАТО, застосування санкцій щодо Росії й очолює опозицію до ініціатив Макрона стосовно відправлення в Україну військових підрозділів країн Заходу й дозволу ЗСУ вражати цілі на території Росії. Загальна позиція Ле Пен полягає в тому, що миру в Україні має бути досягнуто лише шляхом переговорів. Можна передбачити, що гіпотетичний уряд Барделли щонайменше не підтримуватиме проактивної позиції президента Макрона з українського питання, а можливо, й гальмуватиме подальше постачання французької зброї в Україну. Непокоїть і те, що в лавах НЗ є чимало людей, які не розпрощалися з проросійською орієнтацією.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google