Підтримати
Російська війна проти України триває вже більше 100 днів. Тож в США і Європі звучить дедалі більше закликів покласти край цьому конфлікту. Італія висунула детальний мирний план. Президент Франції Еммануель Макрон наголосив на важливості дати Росії можливість вийти, зберігши обличчя. А колишній Держсекретар США Генрі Кіссінджер запропонував Україні поступитися територією Росії в обмін на мир.
Але війни закінчуються лише одним із двох способів: або коли одна зі сторін нав’язує іншій свою волю спочатку на полі битви, а потім за столом переговорів, або коли коли обидві сторони погоджуються на компроміс, який вважають кращим, ніж продовження кровопролиття. Про це в статті для Foreign Affairs пише президент ради міжнародних відносин Річард Хаасс. Але в Україні жоден із вище наведених сценаріїв навряд чи матеріалізується найближчим часом. Конфлікт переріс у війну на виснаження. Російська і українська армії протистоять одна одній на досить обмеженому просторі.
В дипломатичному полі Київ не зацікавлений змиритися з російською окупацією великої частини української території. У свою чергу, Владімір Путін не зацікавлений погоджуватися на будь-що, що публіці вдома може здатися поразкою. Тож напрошується неминучий висновок про те, що війна буде тривати ще довго. Оскільки ані перемоги, ані компромісу не буде, США і Європі потрібна стратегія для управління конфліктом з невизначеним кінцем.
«Управління», а не «вирішення» - це ключовый термін. Тому що вирішення вимагає фундаментальних змін у поведінці Москви, спровокованих або масовим протестом в Росії через економічний крах чи масові втрати, або ж під тиском Китаю. Але, знову ж таки, все це малоймовірно. Швидше все все, всім доведеться зачекати, коли в Росії з’явиться новий лідер, готовий змиритися з по-справжньому суверенною Україною. І Захід не здатен наблизити появу такого лідера. Що Захід може, то це зберегти і посилити свою підтримку України, уникаючи свого прямого військового втручання і підвищуючи економічний тиск на Росію. Для цього потрібна політика, розроблена для того, щоб зробити війну керованою, а не покінчити з нею.
Вибір Росії
Оскільки зміна режиму в Києві виявилася недосяжною метою, Путін скоротив свої амбіції, зосередившись на збереженні контролю над частиною південних і східних територій України, щоб сполучити регіони, які він окупував ще в 2014 році. Втім, він точно не відмовився від свого переконання, що Україна не має права бути суверенною країною. В результаті, важко уявити, щоб Путін погодився закінчити війну. Якщо російські сили провалять свій наступ на Донбасі, він неохоче прийме те, що інші можуть розцінити як поразку у війні, яку він сам розв’язав. Якщо він це зробить, то стане уразливим перед внутрішніми викликами. А його політичний спадок буде під загрозою. З іншого ж боку, якщо російська армія візьме гору, Путін не буде бачити жодної причини погоджуватися на перемир’я.
Мала ймовірність того, що матеріалізуються будь-які зміни, які можуть вплинути на розрахунки Путіна, ще більше погіршують перспективи миру. Наприклад, можна розглянути критику війни всередині Росії. Україна стверджує, що на її території загинули вже понад 30 тисяч солдатів. Спецслужби інших країн називають вдвічі меншу цифру. Але в будь-якому разі це більше, ніж очікував Кремль. В нормальному суспільстві це підірвало б підтримку війни. Але оскільки російський уряд так ефективно контролює інформацію й придушує своїх опонентів, внутрішньої критики війни в Росії досі майже не було.
А що як економічний тиск збільшиться? Поки що санкції навіть близько не наблизилися до точки, в якій би вони загрожували Путіну поваленням. Вищі ціни на нафту і поява нових покупців на зразок Індії допомогли збалансувати скорочення експорту на Захід. Європа, у свою чергу, продовжує купувати російський газ. І, швидше за все, вона й далі буде це робити. Боячись за свої економіки, європейські країни будуть опиратися ініціативі відрізати поставки газу з Росії до тих пір, поки вони не знайдуть альтернативних постачальників чи інші джерела енергії. І на це підуть роки.
Потім, є припущення, що Китай натисне на Кремль. Але він досі стояв на боці Росії. Якщо Захід зможе переконати Пекін дистанціюватися від Москви, тоді Путін може усвідомити, що через вторгнення він втратив важливого партнера. США і європа повинні зробити все, що в їхніх силах, щоб тримати Китай і Росію якомога далі один від одного. Вони можуть запропонувати деякі ініціативи Пекіну, при цьому застерігаючи його, що продовження підтримки Росії призведе до погіршення американо-китайських відносин. Але, на думку автора, США і Європі навряд чи вдасться вмовити Сі Цзіньпіна зробити хоч щось, що допоможе перемогти Росію. Він також не допустить появи будь-яких сумнівів щодо правильності його рішення зблизитися з РФ.
Точка зору України
Розрахунки Києва більш складні. Як і всі країни, яких атакували, Україна була змушена встановлювати свої цілі на ходу. Її уряд не говорить єдиним голосом. А президент Володимир Зеленський сам кілька разів змінював свою позицію. Спочатку він говорив, що не погодиться ні на що інше, крім як відновлення статус-кво, який існував з 1991 року, коли Україна стала незалежною від СРСР, до російського вторгнення у 2014-му. Пізніше він натякав, що Київ готовий змиритися з іншим статус-кво, який існував вже після 2014 року, але до вторгнення 2022-го. Це означає, що Росія може зберегти контроль над Кримом і частиною Донбасу.
Вирішуючи питання про мир, Україні доводиться враховувати низку факторів. Найбільш важливий з них - це пряма ціна війни. За даними ООН, країна втратила більше 3 тисяч цивільних. А за словами Зеленського, щодня в боях гине до 100 українських військових. Очікується, що економіка країни скоротиться на 45% до кінця року. Більше 6,5 мільйонів людей покинули країну через війну. Більше семи мільйонів стали вимушеними переселенцями всередині України. Це дуже висока ціна, щоб її витримати.
Інший фактор, який Україні доводиться враховувати, це можливість того, що хід війни зміниться не на її користь. Українська армія досі воювала краще, ніж будь-хто міг очікувати. Але не можна бути впевненим в тому, що так буде й надалі. Росія коцентрувала свої сили і техніку на меншій частині країни. І завдяки цьому її успіхи покращилися. Сценарій, за яким Україна витісняє російську армію за державний кордон і через це Путін у відчаї вдається до застосування зброї масового знищення, зараз здається менш вірогідним, ніж ще місяць тому.
Ще одна проблема, яку Україні варто враховувати, - це невизначеність збереження підтримки на Заході. В США двопартійна підтримка озброєння України почала давати тріщини. В Республіканській партії почали проявлятися класичні ознаки ізоляціонізму. 11 членів Сенату від партії і 57 членів Палати представників проголосували проти виділення допомоги на 40 мільярдів доларів для України. Інші помітні республіканці включно з Дональдом Трампом і Джеймсом Венсом наполягають, що внутрішні проблеми США значно важливіші, ніж допомога Україні. В таборі демократів подорожчання пального через війну створює серйозні політичні проблема для адміністрації Байдена. Проблема абортів, контролю обігу зброї, інфляція, захист кордонів, злочинність в містах - все це відволікає увагу американців від війни. У Європі зростає занепокоєння довгостроковими наслідками ізоляції Росії для безпеки й економіки. А ще європейців непокоїть потенційна пряма сутичка НАТО з Москвою, якщо Путін вирішить розширити війну, приплив українських біженців і підвищення цін на енергоносії.
Але попри всі ці проблеми, Україна, на думку автор, майже напевне вистоїть. Вона цілком виправдано й правильно буде протистояти будь-якій здачі територій. Українці впевнені в силі своєї армії і її моральній перевазі. І вони переконані, що територіальні компроміси не задовольнять апетити Путіна. Жорстокість війни зробила переконання суспільства і еліт твердими. Зеленський, схоже, впевнений, що зможе зберегти підтримку США і Європи. Все це говорить, що Україна не погодиться на мир за будь-яку ціну.
Шанс на мир?
Не дивно, що бажання закінчити війну стає дедалі більшим на тлі зростання людських, економічних і дипломатичних втрат. Найбільш пширене з узвучених рішень передбачає, що Україна повинна поступитися частиною територій, яку Росія окупувала, в обмін на згоду Москви припинити кровопролиття. Цей підхід в дусі «земля за мир» заснований на дипломатії на Близькому Сході. З часів Шестиденної війни в 1967 році Рада безпеки ООН пропонувала Ізраїлю відмовитися від завойованих територій в обмін на мир з арабськими сусідами.
Ця модель спрацювала в кількох випадках, наприклад, Ізраїль так підписав мирні угоди з Єгиптом і Йорданією. Але для України такий варіант не підходить. Адже Ізраїль поступався територіями, які він завоював під час війни. Україні ж пропонують відмовитися від землі, яку вона втратила в результаті неспровокованого вторгнення. Диференціал сили теж зворотній. Просити сильного протагоніста поступитися землею заради миру, як у випадку з Ізраїлем, - це одна справа. Але зовсім інша вимагати від слабшої сторони відмовитись від своїх регіонів на користь більш сильного ворога, сподіваючись, що він буде задоволений. Саме таким був підхід у Мюнхені у 1938 році, коли Адольфу Гітлеру віддали частину Чехословаччини. З тих часів такий підхід вирішення проблем справедливо вважається неприйнятним.
Однак, кожен учасник конфлікту повинен постійно зважувати ціну й вигоду продовження війни. Ідея поступитися територією заради миру може або не може бути привабливою для України. Все залежить від того, що це за територія, на скільки вона велика і чи можна буде її пізніше повернути. Важливо розуміти, наскільки стабільним буде мир. І все це зараз дуже важко передбачити. У підсумку майже неможливо собі уявити, щоб Україна погодилася на результат, який навіть тимчасово віддасть під контроль Росії значно більшу територію, ніж було до лютого.
Так, Україна допустила свою готовність відмовитися від амбіцій вступу в НАТО. Вона готова стати нейтральною, але за умови, що це буде добре озброєна нейтральність, яка буде вимагати продовження західної військової підтримки. І Росія навряд чи на це погодиться. Так само Росія не прийме український вступ в ЄС, а це пріоритет для Зеленського. Важко також собі уявити, щоб Москва і Київ домовилися на зовнішні гарантії безпеки для України чи присутність військ третіх країн на українській території. Тому що все це закріпить територіальну ситуацію, яку одна зі сторін захотіла б в майбутньому змінити.
США, у свою чергу, кажуть, що лише Україна буде вирішувати, якою повинна бути мирна угода. Таку позицію важко виправдати, зважаючи, що для Вашингтона на кін поставлено набагато ширші інтереси, ніж у випадку Києва. Адміністрація Байдена ще більше скаламутила воду, висуваючи широкий спектр різних цілей: від ослаблення Росії до зміни режиму. В кінці травня президент США Джо Байден вирішив чітко заявити про свої наміри, написавши статтю для New York Times: «Ми хочемо бачити демократичну, незалежну, суверенну і процвітаючу Україну із засобами для самозахисту від агресії в майбутньому».
Ця його заява допомогла, але все ж не розвіяла сум’яття. Адміністрація Байдена не наважується визнати незручну правду, що в Україні їй доводиться між дечим обирати. США зацікавлені в захисті норми, що країни не можуть змінювати кордони за допомогою грубої сили. Але цей їхній інтерес конфліктує з бажанням уникнути прямої сутички з ядерною Росією. Саме тому США відмовляються відправляти війська в Україну і відкидають пропозиції закрити українське небо чи зламати російську блокаду українських портів. З одного боку, така стриманість здається розумною. А з іншого - це означає, що Україні доведеться битися самій. І навіть з допомогою Вашингтона, їй не обов’язково вдасться відновити статус-кво, який існував до лютого, не кажучи вже про повне відновлення територіальної цілісності.
Довгостроковий погляд
Саме тому Заходу потрібна стратегія на довгий період часу. Така стратегія стала б відображенням розуміння, що поточна політика була здебільшого успішною і багато її рис потрібно розширити. Але також потрібно запровадити деякі нові елементи. Уникаючи прямого військового втручання, США і Європа повинні надалі забезпечувати Україну всією зброєю, яка їй потрібна, а також тренуваннями й даними розвідки. Так українська армія зможе зривати військові дії Росії, а також відновлювати контроль над дедалі більшою частиною територій. Захід повинен підтримувати українську мету повного відновлення територіальної цілісності за допомогою відкритої політики запровадження санкцій і дипломатичних зусиль. США і Європа не повинні визнавати «частиною Росії» будь-яку територію, яку Путін назве такою. Швеція і Фінляндія повинні стати або повноцінними членами НАТО, або фактичними. Тобто їм можна надати спеціальні гарантії безпеки, якщо Туреччина продовжить блокувати вступ цих країн. Все це потрібно зробити для захисту критично важливої міжнародної норми: кордони не можна змінювати силою.
Санкції проти Росії лишаються критично важливими. Ніщо не буде ефективнішим, ніж європейська відмова від російського газу. Країни Європи повинні зробити пріоритетом пришвидшення переходу на альтернативні джерела енергії. Але до того вони можуть запровадити мита на російську нафту й газ, щоб скоротити попит. Європейські країни повинні також підготувати екстрені плани на випадок, якщо Росія сама відріже поставки газу на континент, намагаючись шантажувати союзників і вимагаючи припинити постачання зброї Україні. США, Європа і їхні партнери в Азії, такі як Австралія, Японія, Сінгапур і Південна Корея, повинні продовжити надавати Україні фінансову підтримку. Фінансування допоможе компенсувати тяжкі економічні потрясіння, а також допомогти людям, які були змушені переїхати через війну.
Захід також повинен спробувати відновити експорт зерна з України, що грає ключову роль у забезпеченні продовольчої безпеки у світі. Якщо логістичні обмеження і російські атаки скоротять можливості України транспортувати продовольство залізницею в порти Румунії, тоді США і європейські союзники повинні розглянути можливість забезпечити Україну засобами (швидше за все, літаками) для здійснення атак по російським кораблям в Чорному морі. Створення міжнародної коаліції для супроводу торговельних суден до українських портів і назад, загалом, здається привабливою ідеєю. Але на практиці її буде майже неможливо організувати. Ризик втілення надто високий.
Публічно чиновники США повинні говорити про російську війну проти України з точки зору порушення порядку, а не демократії. Багато урядів світу не демократичні. Але вони теж не хочуть, щоб їх атакували. Тому моделлю повинна стати війна в Перській затоці, коли США згуртували міжнародну підтримку для відновлення суверенітету й територіальної цілісності Кувейту, а не вторгнення в Ірак у 2003 році, коли спроба встановити демократію в країні призвела до фактичної американської ізоляції. Вдома і за кордоном Байден повинен постійно пояснювати, чому Україна має значення: якщо жорстокі, неспровоковані вторгенння стануть поширеним явищем, тоді світ стане менш безпечним, менш заможним і нездатним стримати глобальні виклики, які стосуються всіх.
Зрештою, для закінчення війни потрібні зміни не у Вашингтоні, а в Москві. Зважаючи на те, як багато Путін вклав у цю війну, знадобиться хтось інший, хто замінив би його і вивів Росію зі статусу парії, з економічної кризи і трясовини війни. Захід повинен дати чітко зрозуміти, що готовий винагородити нового російського лідера, готового зробити всі ці кроки, навіть якщо він продовжує тиснути на чинного.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google