Forbes: Росії гостро необхідний свій Де Голль, але в неї є Бонапарт

Що не так з Російською імперією? Британська, Іспанська і Французька імперії вже давно зникли. І ці історично імперіалістичні держави вже давно змирилися з таким розвитком подій, навіть якщо спочатку вони пручалися йому. Попри те, що втрата імперії інколи проходила болісно, а вихід з колишніх колоній навіть супроводжувався кровопролиттям, «розлучення» відбулося успішно. Навіть якщо на імплементацію пішли десятиліття.

Іспанія змирилася з Симоном Боліваром і зростанням національних відчуттів у Латинській Америці. Франція пережила такий же антиколоніальний рух, зокрема у В’єтнамі й Алжирі. Британія усвідомила після Другої світової війни, що не може більше собі дозволити підтримувати імперію. І вихід з гідністю був найкращим варіантом, - пише Forbes.

І виявилося, що кінець імперії пішов на користь не лише колишнім колоніям, а й колонізаторам. За деякими виключеннями в Іспанії, Франції і Британії склалися хороші відносини з країнами, якими вони колись володіли. У колоніях ніколи не сумнівалися, що Лондон, Париж і Мадрид можуть багато запропонувати у двосторонніх відносинах. Однак, такі речі як суверенітет і автономія були ще важливішими. Колоніальні правителі були обурені. Але здобувши незалежність, з часом більшість країн почали успішно взаємодіяти з колишніми колонізаторами. Британська співдружність налічує 54 членів. Міжнародна організація Франкофонії охоплює 88 країн. А Іспанія підтримує тісні зв’язки з 20 іншими іспаномовними країнами в різних питаннях: від політики до футболу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

The Economist: Війна в Україні - помста за тиху смерть імперії СРСР

Іншими словами, країни цінують свої історичні відносини, якщо вони можуть взаємодіяти з колишнім колонізатором на власних умовах. Якщо до них ставляться з повагою, а всі консультації проводяться щиро, такі міжнародні об’єднання можуть принести користь як колишнім колоніям, так і колонізаторам. Звісно, без помилок не обійшлося. Однак, Британія, Франція й Іспанія розібралися з ними.

Чому ж Росія пішла іншим шляхом у постімперіалістичному світі? Коли СРСР розпався і країни, які вирвалися з радянської імперії, отримали свободу вибору, багато з них продемонстрували сильне бажання уникати зв’язків з Москвою. Жодна з країн Варшавського договору не захотіла зберегти оборонний союз з Росією. Кремлю, напевно, було важко сприйняти таке відверте відторгнення. Зрештою, СРСР багато десятиліть забезпечував ці країни озброєнням і підготовкою. Але, вочевидь, він не зміг розвинути дружбу чи міцні відносини. Східна Німеччина була мирно поглинута ФРН. А всі країни Варшавського договору приєдналися до НАТО за десятиліття між 1999 і 2009 роками.

Ця закономірність виходить навіть за межі Варшавського договору. Оскільки Литва, Латвія і Естонія, які колись входили до СРСР, теж отримали членство в НАТО. Втім, Росія не втратила геть усе. Вона збудувала оборонний союз ОДКБ разом з Білоруссю, Вірменією, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном.

Чому Британія, Франція і Іспанія загалом добилися успіху, а Росія тотально провалилася у постколоніальних відносинах? Деякі прихильники Владіміра Путіна стверджують, що розпад СРСР взагалі був спровокований США або іншими зловісними намірами. Але, швидше за все, пояснення зовсім інше.

По-перше, імперіалізм - це не тільки політична структура, а й підхід. Франція, Британія і Іспанія вибачилися перед своїми колишніми колоніями і запропонували допомогу. Росія ж відкидає звинувачення проти себе. Вона наполягає, що, наприклад, підкорення Польщі й інших країн було необхідним і навіть віталося місцевим населенням.

По-друге, важливий внутрішній досвід відкритого суспільства й відкритих політичних систем. Британія, Іспанія і Франція - процвітаючі демократії з широкими гарантованими свободами. Ці країни не лякають розбіжності в поглядах. І вони добре загартовані, коли йдеться про різноманіття. Росія ж, нажаль, ставала дедалі менше толерантною і все менш відкритою під керівництвом Путіна. Не дивно, що вона не терпить критику з боку колишній колоній.

По-третє, Росія абсолютно не компетентна у вимірі м’якої сили. Росія має велику кількість гросмейстерів й інженерів світового класу. Чому вона не пропонує свій аналог Стипендії Родса для інженерів? Де її програма Фулбрайта для математиків? Росія домінує у торговельних відносинах з колишніми колоніями. США запропонували торговельні привілеї Карибським країнам. Де аналогічна російська програма для Східної Європи і Центральної Азії?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Президент Латвії: «Росія демонструє намір відновити радянську імперію»

І, зрештою, проблема в лідерстві. Гарольд Вілсон написав «Вітер змін» і зміг допомогти Британії відмовитися від колоніальності в Африці. Шарль де Голль присвятив своє президентство і життя завершенню виходу Франції з Алжиру. Ці державні діячі добре знали, що великі держави по-справжньому «великі» не тому, що вони можуть силою нав’язувати свою волю, а тому що вони утримуються від цього.

Війна проти України добре ілюструє російський постімперіалістичний провал. Росія не здатна змиритися зі смертю імперії, не здатна спробувати побудувати рівноправні відносини з колишніми колоніями. Вона досі підтримує імперіалістичний міф про те, що її окупаційній владі «були раді». Росії потрібен Де Голль. Але в неї є Бонапарт.