Підтримати
В Україні інтернатні заклади, що мали б стати безпечними прихистками для дітей, позбавлених батьківського піклування, перетворилися на місця, де насильство й знущання стають буденністю. Кожен випадок жорстокого поводження — не просто статистика, а крик про допомогу, що лунає за зачиненими дверима.
2020 року громадськість була вражена повідомленням про випадки насильства в одеському Центрі соціально-психологічної реабілітації «Світанок». У серпні 2024 року з’явилася нова, ще більш шокуюча історія про жорстоке поводження з дітьми в одному з таких закладів на Львівщині. Поліція вже порушила кримінальну справу, слідчі дії тривають. Проте випадки насильства й ігнорування проблем дітей у закритих закладах, якими є інтернатні, свідчать про глибоку кризу системи, що має захищати дітей і якнайкраще дбати про їхні інтереси.
Забуті мрії: система, що ігнорує потреби дітей
Міжнародні дослідження вже давно довели й указують на те, що піклування про дітей, їх навчання та виховання в закладах із цілодобовим перебуванням шкодить дітям, негативно впливає на їхній фізичний, когнітивний, емоційний розвиток, можливість у майбутньому сформувати прив’язаність, побудувати стосунки.
Аби привернути увагу суспільства й розповісти про те, як насправді минає дитинство в інтернатних закладах, громадські організації, які впродовж багатьох років адвокатують зміни в системі захисту та догляду за дітьми, започатковують різні ініціативи.
В нещодавно оприлюдненому звіті членів Української мережі за права дитини (УМПД) «За зачиненими дверима: мрії дітей в інтернатних закладах» дослідники опитали понад 500 дітей і молодих людей у більш як 20 інтернатах по всій Україні. Висновок: у закладах інституційного догляду найчастіше за дітей говорять і вирішують дорослі. Голосів дітей, їхніх думок, мрій та справжніх потреб ніхто не чує. Вони часто не можуть поскаржитися на погані умови чи порушення своїх прав. Досліджень, які розкривали б погляди самих дітей, украй мало.
Дев’ять реальних історій вихованців інституційних закладів у проєкті «Заглушені голоси» організації «СОС Дитячі Містечка Україна» — це відверті свідчення молодих людей, чиє дитинство складалося так, як за них вирішила сучасна система догляду. Їхні розповіді можуть шокувати. Без прикрас вони розповідають про те, про що не заведено говорити. Від чого хочеться закрити вуха та відвести очі. Про те, як доросліші вихованці інтернату б’ють і знущаються з менших, як персонал грубо та зневажливо спілкується з дітьми, як дітей карають вихователі. Про те, що відбувалося 10 років тому, коли зростали герої історій кампанії.
«Такими кампаніями, як «Заглушені голоси», ми намагаємось «докричатися» до дорослих, які ухвалюють рішення, й до всіх громадян, аби вони почули: інтернат — не місце для дитини. Кожна дитина має зростати в турботливій родині», — каже радниця з питань адвокації «СОС Дитячі Містечка» Ксенія Надута-Скринник.
Голоси, яких не чули роками
Одна з історій належить 21-річному Андрію, який потрапив до інтернатного закладу відразу після народження й провів там наступні 15 років. Він каже, що не пам’ятає свого дитинства, бо там було дуже мало хорошого. Його найбільша мрія — щоб інтернати зникли й кожна дитина мала змогу жити в родині.
«Якщо не слухаєшся — карають, залишаючи без їжі. Найчастіше б’ють», — розповів Андрій.
Дар’я, якій зараз 34 роки, теж поділилась історією дитинства без родини. Батьки покинули її одразу після народження через інвалідність, і наступні 19 років вона провела в інституційних закладах, де стала мішенню для інших дітей і вихователів через свої проблеми зі здоров’ям.
«Коли приїжджали спонсори, то мені як дитині з інвалідністю давали більше гостинців. А коли гості їхали, то мене били по руках і казали: «Ти знову жебракуєш?» — згадує жінка.
33-річного Олександра більшу частину його життя вважали недієздатним. До 26 років він змушений був жити в інституційних закладах, хоча підстав для обмеження його самостійності насправді не було.
«Лікарі після народження порадили батькам залишити мене в пологовому будинку через наявність патологій. Я бачив, як в інтернатах дітей карали психотропними препаратами, били, зв’язували, ізолювали в кімнатах або прив’язували до ліжка. Також давали уколи, від яких діти спали протягом 12 годин», — згадує чоловік.
Олександр розповів, що мріяв про люблячих батьків, сім’ю, навчання та кар’єру журналіста, однак інтернат позбавив його таких можливостей. Його боротьба за дієздатність тривала роками, адже в інтернатному закладі відмовлялися підтвердити це й оформити відповідний документ. 2019 року завдяки допомозі юристів та підтримці Миколи Кулеби, який був тоді Уповноваженим президента з прав дитини, Олександр виграв суд і отримав право жити самостійно.
«Мене познайомили з родиною, яка стала для мене справжньою сім’єю. Попри мій дорослий вік вони прийняли мене як власного сина. Я відчув, що мене люблять просто за те, що я є. Моє життя значно змінилося. Я працюю на молокозаводі, маю власний будинок і радію свободі. Своїх біологічних батьків я знайшов, але ми так і не стали близькими. І, як багато випускників інтернатів, я мрію про те, щоб таких закладів більше не було», — наголошує Олександр.
Ці та інші історії ви також можете почути в подкасті «Заглушені голоси».
На жаль, ситуація в інтернатних закладах не надто змінилась і нині.
Чому діти потрапляють до інтернатів?
«Причини різні, — пояснює Ксенія Надута-Скринник. — Серед них є декілька, на яких я хочу зробити акцент: коли дітей вилучають із родини через недбале піклування батьків, насильство тощо або коли за заявою батьків дитину відправляють до інтернату як закладу освіти із цілодобовим перебуванням. І, на жаль, для дітей з інвалідністю або особливими освітніми потребами, які найбільше потребують індивідуальної турботи, шанс втратити сімейне піклування та потрапити до інтернату зазвичай вищий».
Чинниками обох явищ можуть бути бідність родини й нездатність забезпечити дитині базові умови піклування — належне харчування, побутові умови, навчання в школі, медичну допомогу. Але в таку скрутну життєву ситуацію може потрапити будь-хто, тому все-таки ключовою причиною є відсутність системи на рівні громади, яка б могла підтримати таку родину. На шляху до розбудови такої системи є низка проблем.
Перша — розвиток соціальних послуг і підтримка родин із дітьми не є пріоритетними для керівників громад. Вони не виділяють коштів на ставки спеціалістів у громадах, не створюють гідних умов для надання соціальних послуг, не зацікавлені реально оцінювати потребу в них мешканців. Ба більше, й досі не всюди зареєстровані центри надання соціальних послуг, які мають бути в кожній громаді згідно з законом.
Друга — кадри системи соціальних послуг. Загалом по країні, а особливо в сільській місцевості, бракує людських ресурсів у системі надання соціальних послуг, послуг із реабілітації, інклюзивного навчання. Не вистачає послуг психологів у комунальних надавачів. Заробітна плата фахівців із соціальної роботи є занадто низькою, вимоги та навантаження, як фізичне, так і емоційне — високими. Люди не витримують і йдуть, а молодь не вмотивована приходити на нові робочі місця.
Для організації підтримки родин, їх виходу з кризи, а також надання допомоги дітям, які потрапили в ситуацію ризику втрати сімейного піклування, насамперед потрібні фахівці із соціальної роботи. Таких, за висновками Координаційного центру, бракує загалом по країні майже на 50%.
Третя проблема — відсутність міжвідомчої взаємодії суб’єктів у громадах, які, відповідно до законодавства, мали б реагувати на випадки порушення прав дітей та організовувати підтримку сімей. Наразі найтиповіші дії в разі виявлення родин у складних життєвих обставинах (СЖО) — вилучення дитини та переміщення до інтернату. Про родину ж забувають узагалі, з нею ніяк не працюють. А взаємодія — це зовсім про інше. Про те, що кожна установа — школа, лікарня, надавач соціальних послуг, ювенальна поліція, служба зайнятості, гуртки, шкільний психолог, інклюзивно-ресурсний центр тощо — мають супроводжувати сім’ю й дитину і далі для виходу з кризи. Й метою має бути підтримка біологічної родини, аби дитина могла до неї повернутись і про неї дбали. Забезпечення права дитини на зростання в сім’ї має стати пріоритетом.
Із цього випливає ще одна, четверта проблема — брак коштів. Розвиток послуг — це не лише зарплата фахівців із соціальної роботи, психологів тощо. Це й обладнання, й приміщення, й навчання спеціалістів. А ще потреба у супервізії для фахівців, які працюють із сім’ями в кризі, бо вони теж потребують підтримки, щоби не вигоріти. Не всі громади фінансово спроможні забезпечити такий комплекс робіт. Потреба у соцпослугах щодня зростає (вимушені мігранти, сім’ї, які втратили все на окупованих територіях, родини військових, які повертаються з фронту із психологічними та фізичними травмами, тощо). Однак у деяких громадах система соцзахисту зводиться в кращому разі до адміністрування державних соціальних виплат. Але соцвиплати не рятують родини, вони формують залежність замість того, щоби стимулювати самозарадність і формування батьківського потенціалу.
Також проблемою є те, що система та її працівники намагаються втримати свої ресурси. Інтернатні заклади в системі освіти, охорони здоров’я, соціальної сфери сформувалися та функціонують уже досить давно. Тут працює багато людей, які не бачать себе в чомусь іншому й намагаються захистити цю систему від трансформації. І тому готові заплющувати очі на те, що система насправді працює не на користь ані дітей, ані держави. Це сфера, яка їх годує, й вони мають тут особистий інтерес.
І наостанок: важливим чинником того, що система роками не змінюється, є ставлення до інтернатної системи як явища. Наше суспільство є високотолерантним до інтернатів і не вбачає проблеми в тому, щоби діти туди потрапляли й там виховувалися. За результатами соціологічного опитування Gradus, проведеного в грудні 2022 року за ініціативи «СОС Дитячі Містечка», 76% опитаних українців визнавали необхідність таких установ. 44% опитаних загалом не поділяли думки щодо шкідливості інтернатів для дітей, які в них проживають. Основними змінами, на думку респондентів, мають бути покращення умов перебування: ремонт приміщень і поліпшення харчування.
Чи можуть діти очікувати змін?
Реформа деінституалізації, розпочата 2017 року, мала амбітну мету — змінити наявну систему інституційного догляду та виховання, яка не відповідає реальним потребам дітей і сімей із дітьми, й створити умови для повноцінного виховання та розвитку дитини в сім’ї. Однак реформа так і не запустилася.
Для її перезапуску 2022 року з’явилася політична воля й підтримка Європейської комісії. В травні 2023-го було створено координаційний центр із розвитку сімейного виховання та догляду за дітьми. Протягом року відбувались експертні консультації з представниками держсектору та неурядових організацій для розроблення Стратегії забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні. Проєкт Стратегії, розрахованої на 2024–2028 роки, був оприлюднений Мінсоцполітики в червні 2024 року, але документ досі не підписаний.
На думку представниці «СОС Дитячі Містечка», яка брала участь у розробленні Стратегії, аби зміни відбулися, реформа має охопити такі аспекти:
- по-перше, створити умови, за яких діти із сімей у СЖО та діти-сироти й позбавлені батьківського піклування не потраплятимуть до інтернатів. Це — про необхідні базові та спеціалізовані послуги для родин і дітей у громадах та областях;
- по-друге, розвинути систему, яка стимулюватиме розвиток усиновлення та сімейних форм виховання;
- по-третє, створити запобіжники проти масового та вільного потрапляння дітей до інтернатних закладів за заявою батьків (особливо це стосується дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами);
- по-четверте, потрібно вдосконалити законодавство та систему фінансування, які невід’ємно пов’язані з першими трьома аспектами.
Ну й головне, на думку експертки: громадськість і посадовці мають припинити сприймати інтернати як місце, куди можна просто віддати дитину, й це вирішить проблему.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google