«Я зрозуміла, що вже доросла, але ніколи не жила в родині». Чому інтернати — не місце для дітей

2017-го уряд розпочав реформу інтернатів. Альтернативою їм мали б стати сімейні форми виховання та розвиток соціальних послуг у громадах.

Із початком повномасштабної війни перед системою інтернатів постали нові виклики. А питання реформи ще більше загострилося, адже, окрім усього, це стало однією з умов вступу України до ЄС.

Чому сім’я — це найкраще місце для виховання дитини, добре видно на прикладі історії однієї з випускниць інтернату Насті.

Фото надане автором

Життя в інтернаті

Насті 19 років. За своє життя їй довелося змінити три інтернати. Останній був у селищі на Львівщині, де дівчина навчалась і жила чотири роки.

«Мене перевели з інтернату, де до мене гарно ставилися та де я мала багато свободи. На новому місці все було навпаки: несмачна їжа, токсичний директор. Якось дівчата хотіли мене побити в туалеті. Я не далася. Потім вони казали, що «просто дурачилися», — пригадує дівчина.

Правила в інтернаті були прості: не виходити за територію закладу, не лаятись і не битися, бути слухняним. Діти жили в кімнатах по десятеро, кожен мав свою тумбочку. Банний день раз на тиждень, проте його могли з різних причин переносити.

Щодня Настя з іншими дітьми ходила на уроки — це було обов'язково для всіх. «У навчанні взагалі не було складно. Давали прості задачі. Найскладнішим було хіба що трицифрове множення», — розповідає Настя.

Лише після випуску дівчина дізналася, що їхня шкільна програма була розрахована на дітей із порушеннями інтелектуального розвитку. Тож Настя отримала знання на рівні початкової школи.

Найгіршим спогадом життя в інтернаті для Насті стали поїздки до обласної клінічної психіатричної лікарні.

В один із днів директор сказав їй, щоб збирала речі, бо відвезе її у «психушку». Дівчина злякалася, втекла з інтернату і три години ховалась у сусідніх будинках. Коли повернулася, у дворі інтернату її вже чекала поліція. Перелякану Настю відвели в кабінет до директора, де один із поліцейських вдарив її, мовляв, що вона собі дозволяє.

«Моя втеча ні на що не вплинула, мене все одно завезли в «психушку», — розповідає Настя, — потім ще рази чотири їздила, казали, щоб зробити мені пенсію. Хоча я не знаю, куди поділися всі ті гроші».

Вирватися з клітки

У дев'ятому класі Настя вирішила покинути школу-інтернат і піти вчитися далі. Лише кілька викладачів і класна керівниця підтримували її. Натомість директор закладу не вірив, що дівчина зможе чогось досягти за стінами інтернату. Він залякував Настю «непростим життям», нарікав на її неосвіченість, розповідав історії випускників інтернату, які вже нібито отримали терміни у в’язницях.

Зрештою Настя вступила до професійного ліцею. Обрала спеціальність кухаря-кондитера, хоча майже не вміла готувати. «Мені все здавалося чужим, я не знала, за що братися. Поруч не було вчителів, вихователів з інтернату, які хоч якось мене підтримували. Це розбивало серце. Але потім я подружилася в гуртожитку з вихователькою і дівчатами зі старших груп. Вони навчили мене варити пельмені та робити деруни», — пригадує дівчина.

Після випуску Настя отримала приблизно 12 тисяч гривень, або шість прожиткових мінімумів, — суму, що мають виплачувати інтернати всім випускникам.

«Я хотіла одразу усе витратити. Добре, що це помітила завучка в училищі і пояснила: варто відкласти кошти, щоб хоча б купити собі телефон. У мене і досі є проблеми з фінансовим плануванням, в інтернаті нас цього не вчили», — зазначає Настя. Також дівчина зізнається, що їй бракувало культури та вихованості у спілкуванні. Коли вона чогось не розуміла на лекції чи не могла відповісти, то грубила у відповідь. За звичкою. Така модель поведінки була способом вижити та відстояти себе в інтернаті.

Однак і це ще не всі недоліки виховання в інтернаті.

«У нас не було сексуальної освіти. Пам'ятаю, підстриглася під двійку, бо хотіла бути хлопчиком. Щоб на мене не звертали уваги. А коли подорослішала, то прості компліменти сприймала як щось вагоме. Дівчатами-випускницями з інтернату легко маніпулювати, — ділиться Настя. — Ще я не могла справитися зі своїми емоціями. У мене були нервові зриви, суїцидальні думки. Бувало, що й руки собі різала».

Наставниця

Ще в інтернаті Настя познайомилась із засновницею та керівницею громадської організації «3D — Давай Допоможемо Дітям» Тетяною Чернюк. Волонтери часто приїжджали до дітей в інтернат, організовували для них ігри й розвивальні заняття.

Фото надане автором

«Коли я переїхала до Львова, то почала моніторити інтернатні заклади, — розповідає Тетяна. — Виявилося, ніхто не приїжджає туди системно, не розвиває наставництва. А дітям дуже бракує дорослої людини поряд. Людини, якій можна довіряти. Я зібрала біля себе активну молодь, і ми почали разом працювати з дітьми».

Щоб стати наставником, Тетяна пройшла спеціальне навчання у Центрі надання соціальних послуг. Потім підписала договір із соціальною службою і тільки тоді змогла шукати собі підопічного. Якось потрапила в інтернат, де навчалася Настя. Утім, наставницею для дівчини стала дещо пізніше. «Коли ми познайомилися з Настею, я і подумати не могла, що стану її наставницею. Вона здалась мені дуже складною. Але після її випуску з інтернату я побачила, що Настя хоче змін. І внутрішньо погодилася на те, щоб їй допомогти», — пригадує Тетяна.

Навчаючись в училищі, на літніх канікулах Настя їздила в гості до Тетяни та до її родичів у Карпати. «Було класно, але незвично. Мене зачепило те, що мене приймали, опікувалися, що Таня знайомила мене зі своїми друзями, іншими волонтерами, — розповідає дівчина. — У певний момент я зрозуміла, що вже доросла, але ніколи не жила в родині. А мені цього дуже хотілося».

Якось Настя зізналася Тетяні, що хоче змінити своє життя та готова працювати над собою. Жінка поговорила з чоловіком і вони вирішили запросити підлітка пожити в їхній сім'ї. Домовилися на один рік. «Мій чоловік теж випускник інтернату. Щоправда, він десять років жив у сім'ї. У нього є мама, але вона з ним узагалі не підтримує контактів, — каже Тетяна. — У нього не було людей, яким він довіряв би. І тільки тоді, коли він знайшов тих, хто його підтримав, то зміг справитися зі своїм життям, привести його до ладу».

Адаптація до життя в сім'ї

Перші кілька місяців життя в одному будинку були складними для всіх. Підлітка доводилося вчити поведінки у маршрутці, як спитати час або дорогу в людей. Тетяна розповідає, що, попри «бойовий» характер Насті, їй було складно та страшно.

«Вона прийшла у сім'ю й у холодильнику вибрала собі полиці для своїх продуктів. Я спитала: «Навіщо? Ми ж родина». У неї не було розуміння, що готувати можна не тільки собі. Що пакет гречки можна не ховати, а зварити кашу для всіх. А це важлива навичка для побудови родини», — наводить приклад Тетяна.

Окрім цього, Настя мала проблеми із вживанням алкоголю. Двічі прийшла додому напідпитку.

«Це були єдині два рази. Ми поговорили з Танею про це, про мої цінності та про те, чого я хочу, — розповідає Настя. — Завдяки Тані я наважилася змінити компанію, а ще уперше відсвяткувала свій день народження з друзями. Змогла запросити десь 15 людей. Раніше мене просто вітали дівчата, але ми не робили свята лише для мене».

Тетяна розповідає, що було складно пройти етап побудови довіри, почати відкрито спілкуватись і ділитися пережитим. Підлітки могли збрехати до десяти разів на день, сказати щось екстравагантне чи просто вигадати.

«Наприклад, говорить «дюрекс» і чекає від мене реакції. А я пропоную про це поговорити, про мій та її досвід, сімейне життя. І ми сідали та розмовляли. Відкрито обговорювали секс та інші теми, — ділиться Тетяна. — Настя почала багато про себе розказуваи. У неї були дуже серйозні травми, вона знову переживала ті події та знову травмувалась. У певний момент я зрозуміла, що сама з цим не справлюсь, і запросила психотерапевта. Було таке, що я просинаюсь о третій ночі і бачу, що Настя ридає у ліжку».

Згодом Настя перевершила очікування власні і Тетяни. Торік влітку вона працювала у ресторані прибиральницею. За зароблені гроші купила ноутбук і телефон. Нині дівчина займається з чотирма репетиторами, продовжує навчання в училищі, а також почала їздити волонтеркою до дітей у свій інтернат.

Реформа інтернатів, яка завжди на часі

До повномасштабного вторгнення в Україні працював 751 інтернатний заклад для дітей. Зі 106 тисяч вихованців сиротами були лише 8%.

«Більшість дітей в інтернатах мають батьків. Але з різних причин дорослі не можуть виконувати свої обов'язки, і їх позбавляють батьківських прав. Мова про родини у складних життєвих обставинах. Коли батьки не забезпечили дитині чи дітям належних умов життя та розвитку», — пояснює експертка із захисту дитини та супервізор громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Світлана Забава.

Тетяна додає, що бачила дуже різні інтернати. В одних адміністрація дозволяє приїздити волонтерам, шукає можливості для навчання та розвитку дітей. У інших, як у випадку Насті, вихованці перелякані, їм нав'язують негативні сценарії життя.

«Якщо дітям кажуть постійно, що вони сядуть за ґрати, стануть наркоманами, алкоголіками, то шанси на такий сценарій досить великі. Але ти не обов'язково мусиш бути таким, як твоя мама чи тато. Не обов'язково відповідати тим кліше, які озвучують працівники закладів чи інші люди», — зауважує Тетяна.

Активна спроба реформувати інтернати у межах реформи деінституціалізації триває останні сім років. Інтернатні заклади поділені на 15 різних типів і підпорядковуються трьом міністерствам — МОЗ, Міносвіти та Мінсоцполітики.

«Українська мережа за права дитини», що об'єднує 33 громадські організації та благодійні фонди, намагається адвокатувати продовження трансформації інтернатів та закриття будинків дитини. Разом із міжнародними організаціями наполягаючи, що у громадах мають розвивати соціальні послуги та сімейні форми виховання.

За підрахунками експертів, утримання інтернатів у вісім разів дорожче, ніж надання соціальних послуг батькам і дітям. На одну дитину в інтернаті з обласного бюджету виділяють 20–30 тисяч гривень на місяць, у будинку дитини — 60 тисяч гривень. Але 70–80% цих коштів іде на утримання персоналу та будівлі.

«Інтернати зацікавлені, щоб у них були діти, бо за їхній догляд вони отримують зарплати. Ми ж пропонуємо, щоб гроші перенаправляли на підтримку сімей. Якщо вчасно допомогти родині, то у неї не буде потреби віддавати дитину в інтернат. Мова про соціальні послуги дітям з інвалідністю, супровід родин, денний догляд та інші послуги», — зазначає Світлана.

Під час реформування проміжною ланкою, опорою дітям, а потім і випускникам інтернатів можуть стати наставники. «В один день ми не закриємо усіх інтернатів, — говорить Тетяна. — Але якщо зараз наставники будуть займатись цими дітьми, підтримувати з ними контакт, то ми отримаємо зовсім інших дітей після випуску». Проте успіх її роботи передусім залежить від адміністрації інтернату — чи пустять у заклад кандидатів у наставники або ж відмовлять. «Якщо не знайшлося людини, яка може взяти дитину у свою сім'ю, то інтернату варто відкрити заклад для волонтерів, які готові з ними працювати. Якби законодавство було настільки врегульоване, щоб директори не мали права відмовитися від цього, то ми швидше могли б втілити нашу кінцеву мету: зробити так, щоб дитина після випуску з інтернату не відчувала себе інопланетянином», — підсумовує Тетяна.