«Забув відчуття, коли тримаєш сина на руках»: як це – бути волонтером під час російсько-української війни

Україна другий місяць героїчно протистоїть російському загарбнику. І поки українські військові відбивають атаки ворога, волонтери допомагають як мирним жителям, так і військовослужбовцям. Відкидаючи при цьому на другий план власне життя.

Про те, як бути волонтером під час війни розповів Антон Сененко:

«Сьогодні, вивантажуючи з буса медицину на якусь лікарню, спіймав себе на думці, що гуркіт артилерії за горизонтом став для мене нормальним явищем.

Ще місяць тому я б спантеличено крутив головою, а нині сприймаю цей звук, як раніше сприймав гомін великого міста.

Прямуючи на базу, відмітив, що давно не бачив бусів чи автобусів без написів «Діти», «Евакуація», «Волонтер», «Люди».

Накарябані фарбою і виведені каліграфічним шрифтом, на папері чи прямо по кузову авто, з синьо-жовтими прапорами чи просто під простреленими вікнами.

Я багато до чого звик.

Але більше чого забув.

Забув відчуття, коли тримаєш сина на руках.

Забув, як він проситься зранку на горщик та погоджується їсти кашу.

Забув, як він бігає по калюжах, поки мама не бачить.

Ще більше речей я пропустив.

Як Марк почав замість пари слів говорити цілими осмисленими реченнями.

Як його незграбна хода перетворилася на несамовиту біганину.

Як він діловито навчився малювати пальцями на папері.

Я пропустив ці речі за місяць назавжди.

Назавжди.

Назавжди, твою кантемирівсько-псковську дивізію.

І цього я росіянам ніколи не пробачу.

Як і решту скоєних ними злочинів.

Знищений Маріуполь та поховані живцем люди, в тому числі діти.

Фактично заблокований Чернігів і бомба на тамтешню лікарню.

Стертий артою Ірпінь, Буча, Гостомель тощо.

Немає такого жаху, який би не вчиняли росіяни, щоб кожного наступного дня він не шокував ще більше.

На Чернігів поки шлях закритий.

ЗСУ роблять свою роботу.

Поки ж орки намагаються вчинити там гуманітарну катастрофу.

Але ми з Andrii Piven сьогодні встигли на Романівку.

Ірпінь практично наш.

І не наш.

Одночасно.

Ірпінь Шредінгера.

Там міна, тут снаряд, отутаво ДРГ.

Цей волонтер, на жаль, від'їжджає в лікарню, бо його разом з евакуйованою жінкою накрило міною прямо у фінальній точці призначення на мосту.

Тут міна рветься прямо під мікроавтобусом.

І знову ж міна прилітає поруч зі швидкою, загрожуючи життям героїчних медиків.

Ми не ризикнули сьогодні входити в саме місто.

Але із задоволенням познайомились з людьми, які на геть постріляних наскрізь авто продовжують неймовірними кульбітами вивозити людей.

Двоє з них - на першому фото.

Це Elad Danilov та Arthur Zaitov.

Запам'ятайте ці два імені.

Хлопці довго відкараскувалися від мене, щоб я їх не фотографував.

Але мені таки вдалося їх приперти до стінки згорілого буса аргументом, що треба врівноважувати постановочні фото селеб з автоматами світлинами людей, що роблять справу.

На жаль, немає змоги зупинити інших водіїв, щоб розповісти про них вам.

Але настане день, коли вони спокійно приїдуть на той край підірваного мосту, щоби... щоби забирати жителів Ірпеня назад, в Ірпінь.

Щоб ті його відроджували і відбудовували.

От тоді і роззнайомимось.

Стоїмо.

Слава Збройним силам України.

Нищіть їх, любі.

Нищіть.

Переможемо».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

У Сєвєродонецьку окупанти розстріляли волонтера в інвалідному візку

Нагадаємо, Кабінет міністрів прирівняв каски та бронежилети до гуманітарної допомоги, що спрощує їхнє ввезення в Україну.