Підтримати
Від редакції: Перейменування вулиць у містах України рішеннями голів ОВА в рамках виконання закону про деколонізацію топонімії викликало велику дискусію в суспільстві. Починаючи від позиції, що єдність країни саме у розмаїтті: «всіх під одну гребінку, не вийде», і закінчуючи тим, що «центральна влада зобов'язана втручатися в місцеву політику, якщо це стосується питань національної безпеки».
Як правильно чинити? Де закінчується межа корисного розмаїття і починаються ризики для воюючої держави?
Автор цього тексту пропонує свої відповіді на ці запитання.
Повномасштабне вторгнення РФ уся Україна та особливо Одеса зустріли всіяні маркерами «русского міра» — поруч з українськими танками та військовими, які готувалися до вторгнення російських військ із суші та моря, стояв пам’ятник Пушкіну, а шлях до військових об’єктів пролягав через вулиці, названі на честь тих, хто сто років тому доклався до знищення першої української незалежності, масових репресій і глузливої пропаганди.
Водночас в окупованих українських містах на вулицях Пушкіна, Лермонтова та Мічуріна їхні нащадки вчиняли масові воєнні злочини та поширювали «великую русскую культуру» в усіх її проявах, від нав’язування російської мови до групових зґвалтувань і масових розстрілів.
Так, велика війна запустила стихійний процес дерусифікації: громади, які першими опинилися в окупації або ж під вогнем «братского народа», почали самостійно позбуватися російських назв вулиць і пам’ятників, — падали російські письменники та поети, радянські солдати, почалися процеси перезахоронення братських могил із центрів міст на кладовища.
Дерусифікація торкнулася і війська — указом президента України від 16.06.2023 року №335/2023 визнано таким, що втратив чинність, інший указ «Про присвоєння імені Івана Черняховського Національному університету оборони України».
27 червня 2023 року набув чинності Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії» №3005-ІХ, який визначив основні правила гри у питаннях демонтажу пам’ятників і перейменування об’єктів топонімії (вулиць, провулків, проспектів тощо).
Закон визначив нові критерії для очищення публічного простору від топонімічних і монументальних маркерів та усунув суперечності попереднього закону (наприклад, виключив обмеження щодо неможливості перейменування вулиць, названих на честь осіб, які пов’язані з вигнанням нацистів з України, що часто ставало предметом маніпуляцій із боку проросійських політичних сил і рухів та давало можливість зберігати сотні вулиць, названих на честь Ватутіна, Малиновського, Черняховського та інших).
Маючи досвід «декомунізації» 2015–2017 років, закон установив запобіжники від саботажу його виконання на місцях, оскільки на чолі ключових міст та у місцевих радах сходу й півдня України залишалися проросійські політики, які до 24.02.2022 року повторювали тези російської пропаганди.
Закон установив чіткі строки:
- до 27.01.2024 року перейменувати вулиці та демонтувати пам’ятники мали місцеві ради;
- якщо вони щось не встигали до 27.04.2024 року, то повноваження переходили до міських голів;
- якщо ж на місцях виконання закону повністю або частково саботувалося, повноваження переходили до голів місцевих військових адміністрацій, і, як показала практика Одеси, не дарма.
Мер vs голова ОВА
Міський голова Одеси Геннадій Труханов на початок вторгнення мав контрольовану більшість в Одеській міській раді. Але поки в усій Україні демонтаж символів «русского міра» відбувався системно і практично не викликав бурхливих дискусій, в Одесі час від часу виникають скандали. Опір демонтажу пам’ятника Катерині ІІ, опір найменуванню вулиць на честь героїв російсько-української війни, відкриття незавершеного меморіалу загиблим і фінансування армії «через коліно» (до сьогодні кожного тижня під будівлею мерії збираються небайдужі одесити та вимагають, здавалося б, очевидного — витрачати гроші на ЗСУ) та інші прояви яскраво демонструють, що підтримка українського війська та захист інформаційного і культурного простору для місцевої влади — це неприємна і вистраждана громадськістю необхідність, а не свідома діяльність.
Труханов перейменує шість топонімів на честь військових, однак лише два з них опиняться на великих знакових вулицях, інші ж будуть на околицях міста, всупереч позиції родичів загиблих, Мінветеранів, військового командування та ветеранської спільноти.
Час від часу у ЗМІ просочуються тези, що демонструють реальне світосприйняття місцевої влади: «Путін не хоче бомбити Одесу», «необхідно домовлятися», «до війни росіяни були в Одесі своїми», «віддати Пушкіна та Воронцова ворогу — це страусина позиція», «турбує ненависть до всього російського» та інші, що на іншій території України фактично забуті та кожного разу збурювали суспільство як в Одесі, так і далеко за її межами.
Станом на 27.04.2024 року, коли повноваження щодо прийняття рішень у рамках закону перейшли вже до голови Одеської ОВА, на мапі Одеси залишалися найпомітніші топоніми, з якими місцева влада прощатися не хотіла, — вулиця основного російського маркера Пушкінська, радянських гумористів, літераторів і пропагандистів Ільфа та Петрова, Паустовського, Жванецького, Олеші, кривавих військовиків Малиновського, Петрова, Черняховського та інших.
Голова ОВА створив робочу групу, до якої увійшли науковці, історики, юристи і представники ветеранської спільноти, а також чиновники ОДА та міської ради. Ця група розпочала роботу з перейменування. Мінімум двічі перелік вулиць виносили на громадське обговорення, однак більшість громад, у тому числі Одеса, своїх пропозицій не надали. 26 липня 2024 року Олег Кіпер підписав розпорядження №694/A-2024 «Про перейменування об’єктів топонімії в Одеській області», яким серед іншого перейменовано більш як 80 вулиць у місті Одесі.
Це розпорядження без перебільшення є історичним для міста, оскільки з топонімічної мапи зникла ціла плеяда літераторів і пропагандистів, які отримали від тоталітарного режиму монополію на «вєлікіх людей». Натомість знакові великі вулиці були названі на честь українців ХІХ–ХХІ століття та представників дружніх народів, яких радянська та російська пропаганда щосили намагалася затерти.
За кілька днів вийшло відео міського голови Одеси Геннадія Труханова, в якому він із посиланнями на статус ЮНЕСКО сказав, що «Одесу обнуляють», що саме радянські письменники «зробили Одесу світовим брендом», і міська влада «вимушена вжити всіх передбачених законом заходів для скасування перейменування та збереження нашої історичної і культурної спадщини». У своєму телеграм-каналі мер Одеси запустив голосування, яке до останнього свідчило про підтримку перейменування, але на допомогу Труханову прийшли Z-пабліки, і на кінець голосування ситуація вирівнялася (50 на 50).
Заяви Труханова учергове викликали неабиякий резонанс на всеукраїнському рівні. Знову, коли це стосується знакових для росіян питань — мови, топоніміки, пам’ятників і «великой русской культуры», міський голова і його прихильники скидають патріотичні маски, які носили два з половиною роки великої війни, та повертаються до звичних старих наративів про «особливість Одеси», «перетворення її на Галичину», до твердження, що всі, хто висловлюється за перейменування, є «неправильними» або «неодеситами», «селюками», «свідомими» тощо.
У відповідь на це частина військового командування — ВМС, 3 ОШбр, ТРО, а також Мінкультури, представники проукраїнської одеської громадськості висловилися на підтримку перейменувань. Сам Олег Кіпер після кількох днів мовчанки виступив із небаченими в Одесі до цього потужними тезами про те, що, «якщо комусь дуже кортить прогулюватися вулицями з імперськими/радянськими назвами, є москва та уфа, а не українська Одеса».
Мережу наповнили коментарі з різними тезами, які щоразу виринають, коли питання стосується перейменування вулиць. Знову, як і з пам’ятником Катерині ІІ, проявилася сила впливу російських і радянських наративів про Одесу, — частина одеситів не готова сприймати українську частину одеської історії та прощатися з монополією росіян на «вєлікіх людєй».
Так склалося, що саме діячі, які більшість свого життя прожили «в століце Москвє», працювали на радянський режим і були «кривавою посмішкою» радянського режиму, у свідомості кількох поколінь одеситів стали «великими», «своїми» та «рідними», натомість репресовані за сприяння цих же постатей українці сприймалися, як щось чуже та меншовартісне. Вольове ж і законне рішення голови Одеської ОВА, засноване на прописаній процедурі, породило міфи, які варто розвінчати.
Міф перший. «Перейменування більшовицькими методами», або «Одеситів не питали»
Стосовно «більшовицьких методів», то одесити відчули їх на собі на початку ХХ століття, коли місто захопили більшовики, — тисячі розстріляних і закатованих місцевих жителів, масова цензура, подальші політичні репресії та голодомори. Усе це не має нічого спільного з тим, що відбувається сьогодні, — на десятий рік війни та третій рік повномасштабного вторгнення мер одного з ключових міст на півдні України та його прихильники поширюють російські наративи, вводять в оману суспільство та міжнародні установи відкрито і без жодних для них наслідків.
Понад те, процедура перейменувань супроводжувалась електронними консультаціями з громадськістю — мінімум двічі оприлюднювався перелік запропонованих до перейменування топонімів, але ні Труханов, ні міська рада своїх пропозицій чи зауважень не надали, обмежившись формальними відписками.
Тому кожен, навіть не одесит, міг надати свої пропозиції та вплинути на результат, але більшість критиків не зробили цього. Та й робоча група мала у своєму складі лише одного члена не з Одеси, решта є або працівниками одеських освітніх і наукових установ, або ж місцевими жителями.
Міф другий. «Не треба перетворювати Одесу на Галичину, Жмеринку, село» та «переписувати історію» і «обнуляти Одесу»
Іронічно, але така теза зайвий раз демонструє, що місцева влада та частина одеситів стали на захист саме «російської версії історії Одеси», оскільки близько 90% нових назв — це одесити або пов’язані з Одесою діячі і кілька з них — це загальнонаціональні визначні постаті, це та історія Одеси, яку винищили, вичистили, зареготали та оббрехали.
Поки одні гнили у тюрмах, пухли від голоду та сиділи у психіатричних лікарнях, виборюючи нашу незалежність, інші писали веселі фейлетони, співали оди радянському та імперському режимам і клеймили людей «фашистами» і «врагами народа».
Не можна назвати цей процес «переписуванням історії», оскільки нова топоніміка не створює жодних нових міфів, а лише включає у мапу міста українських, єврейських і кримськотатарських постатей, які є жертвами або ж борцями з російським і радянським режимом, великими літераторами, науковцями чи митцями.
А зневажливе маркування опонентів «свідомими» чи «селюками» зайвий раз нагадує нам про проблему потужного впливу проросійського середовища на жителів Одеси та їхнє справжнє ставлення до історії боротьби за українську незалежність.
Крім іншого, здійснені перейменування — це черговий крок до того, щоб вирватися зі статусу «провінції Москви», де більшість «великих» — це ті, хто ніколи себе українцями не вважав і присвятив себе іншій країні та тоталітарному режиму.
Перейменування, що відбулося, «обнуляє» лише російську версію Одеси, а не Одесу загалом.
Міф третій. «Ви перетворюєте Одесу на кладовище»
Дивно, але така теза теж іноді лунає у просторі, намагаючись переконати у тому, що нові назви перетворюють топоніміку міста на «масове поховання».
Але ж вулиці називають виключно на честь померлих, і Ільфа з Петровим та Пушкіна вже давно немає в живих. Проте, перебуваючи у назвах одеських вулиць, вони продовжують свою роботу на тоталітарні режими — досі залишають частину населення Одеси у полі впливу російських наративів.
І навпаки, наповнення суспільного простору назвами вулиць на честь борців за незалежність України у ХХ столітті, сучасних героїв і несправедливо забутих науковців, літераторів чи громадських діячів — це не про кладовище чи поховання, це про те, щоб пам’ять про героїв оживала щоразу, коли маленький допитливий громадянин запитає: а хто такий цей Дмитро Лесич чи Святослав Караванський? Вони щоразу розкажуть свою історію, навіть коли пересічний перехожий на секунду задумається над тим, на честь кого названо ту чи іншу вулицю.
Міф четвертий. «Це наступ на мультикультурність»
У виданому головою ОВА розпорядженні разом з українцями представлені єврей Менделе Мойхер-Сфорім — тепер він знаходиться на мапі разом із Володимиром Жаботинським та Іцхаком Рабіним і вулицею Єврейською, кримські татари Решат Аметов — Герой України, перша цивільна жертва анексії Криму, та Номан Челебіджіхан — кримськотатарський політичний і державний діяч, один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної 1917 року Кримської Демократичної Республіки, перший муфтій мусульман Криму, який вітав утворення Української Народної Республіки.
Мультикультурність — це про співіснування в єдиному просторі різноманітних культурних утворень, а не про домінування російсько-радянського наративу.
Міф п`ятий. «Ми не можемо віддати росіянам Пушкіна, Жванецького, Бабеля, тощо»
Не можна віддати те, що ніколи не було нашим.
Практично жоден із тих, чиї імена зникли з топонімічної мапи Одеси, ніяк з Україною себе не асоціював, — це були і є російські радянські письменники, які з Одесою пов’язані лише за фактом народження або ж певним періодом творчості, що ставило Одесу у позицію «російської провінції».
І Пушкін, і Катерина ІІ, і Жванецький — це, звісно, частина історії Одеси, проте місце історії — в музеях, підручниках, бібліотеках. Однак топонімія та пам’ятники — це найвища форма вшанування, і пов’язаний з Одесою літературний доробок не може переважити боротьбу з українською незалежністю сто років тому та глорифікацію тоталітарних режимів.
Ба більше, у Пушкіна та інших є своя батьківщина, яка має їх шанувати, але у Святослава Караванського чи сім’ї Глодан іншої Батьківщини, ніж Україна, немає, тому де, як не в їхньому рідному місті — Одесі, їх вшанувати?
…У контексті столітніх воєн із Російською імперією, яка сьогодні набуває дедалі нових і нових форм, культура, історія та топоніміка перетворилися на справжню зброю: російські солдати кладуть життя за те, щоб на окупованих територіях навчати майбутні покоління російською мовою, прославляти своїх предків-окупантів і повертати вулицям старі російсько-радянські назви.
Тож коли мер міста захищає цю зброю, мала втрутитися держава, і цього разу їй вдалося — знакові вулиці перейменовані на честь тих, хто століття тому виборював першу для України незалежність, і тих, хто її виборює сьогодні.
Одеса дедалі більше перестає бути відмінною від загальноукраїнського контексту та об’єднується з іншими куточками країни. Одеситам відкриваються забуті сторінки історії міста — історії про боротьбу пліч-о-пліч з іншими українцями за незалежність, мову та культуру.
І водночас для всієї України з частини Одеси скинуто оманливі патріотичні маски, за якими сховалися довоєнні шовіністичні тези. Деколонізація не «роз’єднала суспільство», а лише у черговий раз відділила тих, хто досі марить минулим і чіпляється за те, «як було раніше».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google