Підтримати
Хоч як би ми намагалися, проте викорінити сирітство повністю не може жодне суспільство. Діти втрачають батьків із різних причин. Причому в мирний час найчастіше — із соціальних.
Місця несвободи — дитбудинки й інтернати, що стали популярними за радянських часів, — поганий вибір для дитини. Але просто так закрити їх не виходить. Дітей потрібно кудись влаштовувати. Найкраще — в нову родину. Або в альтернативні форми сімейного виховання: під опіку, в прийомну сім’ю, де можуть виховуватися від одного до чотирьох дітей, або дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — від п’яти до десяти дітей із урахуванням біологічних.
На жаль, прийомні сім’ї та ДБСТ останніми роками в Україні не розвивалися так стрімко, як наприкінці 2000-х. Через брак інформації в суспільстві до форм сімейного виховання багато недовіри. Мовляв, хто при здоровому глузді візьме на себе тягар піклуватися про таку кількість «чужих» дітей?
На це та інші питання відповіла мама-вихователька ДБСТ Олена Губченко, яка разом із чоловіком Сергієм наразі виховує дев’ятьох дітей.
Як приходять до такого рішення? Що мотивує?
«Люди — різні. В когось виникає бажання подарувати любов і сімейний затишок іще одній дитині, — каже Олена Губченко. — А є такі батьки, яким і власні діти не потрібні. Брати чи не брати дітей — тут порада в мене тільки одна: дослухатися до свого серця. Батьківське серце зрозуміє, чи потрібно йому це. Адже трапляється й так, що беруть дітей, а ставляться до них недобре. Бо діти дарують тобі велику радість, але й важко буває».
Олена та Сергій Губченки з дітьми мешкають у селі Зачепилівка Красноградського району Харківської області. Місце тут, кажуть батьки, більш-менш спокійне. Тому переїжджати й не думали. Хоча на початку повномасштабної війни було важкувато.
«Діти боялися, — згадує Олена. — Зашторювалися, в темряві сиділи, світла не вмикали, ходили в туалет навпомацки. Але ми це пережили. В нас кімната прохідна, там вікон немає. Ми сідали там разом і перечікували тривоги з розвивальними іграми — пазли збирали, в «Монополію» грали... Потроху адаптувалися. Село в нас тихе. От сирени тільки...»
— З чого все почалося? — запитую в Олени. — Як прийшло рішення взяти перших дітей?
— У нас будинок на чотири родини, — розповідає жінка. — По сусідству жила моя кума, в неї було шестеро дітей. Вона дуже пила, вела нехороший спосіб життя, й служба дітей у неї забрала.
Ну, а мені шкода. Діти ходили до мене, ми ж через стінку жили. Я пішла в службу у справах дітей і кажу дівчатам: «Можна я їх заберу? Маленькі ж усі, шкода». А вони мені кажуть: «Ти зрозумій, що мама через стінку живе. Діти бігатимуть до матері, а ти метатимешся між матір’ю й дітьми. Ось у нас є троє дітей із Куп’янська, хочеш узяти?». Я подивилася фотографії й кажу: «Давайте».
Так в Олени, яка на той час, 2012 року, сама виховувала двох біологічних дітей (дворічного Влада та 13-річну Лілю), з’явилося ще троє — Ізабелла, якій іще й року не було, дворічний Даня та 13-річний Владик. Пройшовши двотижневі курси підготовки, вона створила прийомну сім’ю й стверджує, що ніколи про це рішення не пошкодувала. Хоча спочатку, звісно, було трохи важко, зізнається жінка.
«Діти боялися, не знали, як до мене підійти, а я не знала, як до них. Не знала, що вони люблять, а що — ні, — розповідає Олена. — Але потроху ми звикли одне до одного. Беллочка була маленька, ані ходити, ані повзати не вміла. Я її катала на велосипеді в кошику спереду. Діти ж між собою спільну мову знайшли швидко, гралися й ходили всюди разом. Я водила їх до садочка, до школи. Пам’ятаю, взимку поприв’язую санчата й тягну трьох менших паровозиком до садочка. Тепер вони підросли».
Нині Ізабелла вже перейшла в сьомий клас, Даня — у восьмий. Владику — 24 роки. І він уже розпочав самостійне життя. На жаль, не так, як мріялося Олені.
«Ізабеллу, Даню та Владика я забирала з лікарні в Куп’янську, до інтернату вони ще не потрапили. Але на відміну від сестри та меншого брата, Влад своїх батьків пам’ятає, — згадує Олена. — Розказував, що тато в них був наркозалежним, маму дуже бив. Та й їх. Замикав у льоху, щоб не втекли. Згори була напнута металева сітка з ліжка, щоб їм було чим дихати, а на ній — замок, щоб не вилізли…»
Загалом оптимізму Олені не позичати. За три-чотири роки після Ізабелли, Дані та Владика вона взяла під опіку ще двох дітей. Спочатку — однорічного Женю з харківського будинку дитини. А потім виявилося, що в нього є сестра Таня. «Дівчинка жила в прийомній сім’ї в Краснограді. В службі мені сказали: «Там її ображають, б’ють, забери її до себе», — згадує Олена. — І я забрала. Оформила під опіку. Таня в третій клас ходила. Шебутна така. Й дуже агресивна. Це й зрозуміло — її били. І, приїхавши до нас, вона теж почала всіх бити. Стоїть дитина, а Таня могла підійти й ні сіло ні впало її об стінку головою вдарити або вкусити. Діти плакали: «Мамо, навіщо ти її взяла? Залиш Женю, а Таню віддай!».
Проблематично було з Танею. Потім школа почалася. Вчителі телефонували: «Лєно, ми нічого не можемо зробити, вона по класу ходить. Може на підвіконня залізти чи на парту й співати».
Ані писати, ані читати, ані рахувати, хоча вже третій клас...
Пішли ми до нашого психіатра. Він нас до Харкова направив. Пройшли обстеження, консиліум. І Таню направили до школи-інтернату на Сахновщині, за 80 км від дому. На жаль, ближче фахівців і необхідних послуг не було. Тільки в Харкові. Але це ще далі — 120 км. Я її возила до дев’ятого класу, а щовихідних забирала. Школу вона закінчила й нині вступила до ПТУ.
Що я можу сказати? Таня — хороша дівчина, завжди допомагає. Але з навчанням і досі туго.
Потім у нас з’явилася ще одна дівчинка — 15-річна Анжела. Вона перебувала в центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей. За неї ми найбільше переживали — вона не слухалася, з’явилися погані звички. Всяке бувало. Але, слава богу, ми все це пережили. І зараз усе гаразд. Анжела вийшла заміж. Мешкає з чоловіком у Краснограді. В сім’ї двоє дітей, працює.
Часом згадую: «Ох, Анжело, як же ти не слухалась…» А вона відказує: «Чужий розум не вставиш. Тільки тепер, коли є свої діти, доходить, що тоді витворяла».
2020 року Олена створила ДБСТ і взяла семирічну Аліну. А два роки тому вийшла заміж за Сергія.
— І як він сприйняв таку кількість дітей? Не побоявся? — запитую в жінки.
— Та він усе життя мене знає, — посміхається вона. — Це, як то кажуть, перша любов, із дитинства. Тож сприйняв нормально. Грається з дітьми, на великах катаються. Діти його татом кличуть.
Зараз у ДБСТ Олени — дев’ятеро дітей.
Кілька місяців тому Олена з чоловіком Сергієм забрали трьох дітей із однієї сім’ї.
«Ми розширилися, — розповідає жінка. — Кума, що я вам на початку про неї казала, продала нам свою частину будинку. Тепер у нас — 168 квадратів.
Зателефонували зі служби й кажуть: «Є троє маленьких братів — Ваня (два роки), Артем (чотири) та Саша (шість років). Їм потрібна родина».
Звісно, я забрала. Ось саме менший прибіг», — каже Олена й звертається до нього: «Ваню, припини, не можна, впадеш!».
А потім до чоловіка: «Тату, забирай його, зараз нам заважатиме.
Служба надіслала нам документи, як діти жили. Хата — ані простінків, ані вікон, ані дверей. Дерева й кущі просто посеред неї ростуть. Дуже погано…
В будинку дитини діти пробули майже півтора року. Я їх ні про що не питаю, й вони не згадують. Про будинок дитини кажуть, що були в садочку. Мультики дивилися, малювали. Згадують, що там їх примушували їсти манну кашу з грудочками. Тому тепер вони молочного взагалі не їдять. Навіть не пропонуй.
Я їх і не змушую, не чіпаю, вони ж іще лише кілька місяців як звідти. Втім, адаптуються добре. З усіма граються, гуляють.
Із Сашею ми вже й букви вивчили, почали читати по складах. Хоча це йому, звісно, не дуже подобається. Каже: «Я не хочу тут жити, ви примушуєте читати й писати. А я вчитися не хочу. Можна я не буду?».
Школярів у нас цього року буде вже шестеро.
На свята, дні народження завжди всі збираємося за одним столом. Минулого року на мій день народження — 4 серпня — діти подарували мені великий букет троянд із паперу. Сиділи разом і крутили.
Головне сімейне правило в нас — не брехати, не обманювати. Завжди кажу дітям: хоч як би ви мене обдурили, а рано чи пізно правда все одно вилізе. Слухають. Наразі, тьху-тьху, не обманюють».
Питаю Олену: чи важко, коли стільки дітей?
«Важко тільки на кухні, — відказує. — Якщо борщ варити, то це 10-літрова каструля. Макаронів на раз — два кілограми.
А так — пральна машина пере, посудомийка миє посуд. Прибирати допомагають дівчата. А Ізабелла ще й любить готувати. От ми розмовляємо, а вона збирається млинці тоненькі смажити. Кажу: це ж вісім літрів треба наколотити. Але її це не лякає.
Взагалі ми робимо все разом. Зараз триває ремонт, ми вивезли з хати три причепи сміття. Працювали всією сім’єю, дружно. Навіть Ванюшка в маленьке відерце камінці збирав і носив.
І на город разом. Без городу ніяк. Садимо картоплю, капусту, помідори, огірки, цибулю, кабачки, баклажани. Все, що на закрутки йде. Консервуємо дуже багато — взимку з’їдається все.
Кури в нас є. Бо яєць треба багато. Тільки на сніданок за раз — три десятки. І дві собаки на радість дітям — Лукас і Луна.
На рибалку їздили разом. Скільки вудок там перевели й порвали! В багнюці повимазувалися. Але нічого. Всі рибу ловили, всім було в радість. Разом і чистили її».
— А чи не буває у вас, що так втомилися, що більше не можете? — розпитую Олену.
— Буває, — зізнається жінка. — Тоді я сідаю й кажу: «Все, тату. Я нічого не хочу». І чоловік мене підтримує: «Ляж, відпочинь, ми все зробимо». І їсти може зварити, й посуд помити, й поприбирати. Тато в нас молодець.
А мама дві-три години полежить, кіно якесь подивиться — і все, відійшла.
Мабуть, мені по життю так треба, щоб я дітей виховувала. Мені всіх їх шкода. Якби можна було, я б усіх позабирала з дитбудинків. Не роздумуючи. Я не вмію довго роздумувати. Нема на це часу. Якщо треба, то треба робити все швидко.
Головне — не боятися. Всі діти потребують сім’ї — мами й тата. Мабуть, немає таких дітей, які б не хотіли, щоб їх обійняли, поцілували.
Терпіння, звісно, треба велике. Тому що всі діти різні й у кожного свій характер. Із усіма треба знаходити спільну мову. Має бути довіра, щоб діти мали бажання ділитися.
Головне — щоб ніхто не хворів. І щоб мир був. А решта наживеться.
Так, усяко буває. І сльози — також. Але діти дарують мені свою любов, допомагають. Ми завжди разом. День не почнеться, поки кожен із них не скаже: «Доброго ранку, мамусю». І не закінчиться, поки не пригорнеться й не побажає: «Добраніч». Це — велика радість.
Допомогти у створенні ДБСТ можуть спеціалісти проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», який утілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міністерства соціальної політики, Національної соціальної сервісної служби України.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google