“Таке я бачила у фільмах про кінець світу”: жителька Маріуполя розповіла про пережите

22 квiтня, 2022, 13:34 Роздрукувати
Відправити
Відправити

“Таке я бачила у фільмах про кінець світу”: жителька Маріуполя розповіла про пережите
© berezka_olga_/Instgram

Жителька Маріуполя розповіла, як її родина постраждала від авіаударів окупантів. У результаті обстрілу постраждала її дитина та мама, чоловік загинув. Історія щасливої родини буквально за декілька днів перетворилася на історію тих, хто вижив у блокаду. 

"Наш район почали бомбити із «Градів». Коли снаряди полетіли в сусідні будинки, стало зрозуміло, що треба бігти. Знаємо, що місто закрите, ми в котлі. Їдемо до друзів у центр міста... 

Перші три дні вибухи було чутно, але здалеку. Потім почалося пекло. Над нами вже другу добу кружляє бомбардувальник. І ти ніби в очікуванні, чи впаде бомба на твій будинок чи ні. Тихо. Беззвучно. Літить літак. Чути лише вибухи. Поснідали. Женя каже, що поки тихо потрібно піти до машини і зарядити дівчаткам планшети на вечір. Все тремтить, стіни хитаються, секунди і я розумію, що це все. Це воно – на нас скинули авіабомбу. У каламутній свідомості я бачу що Сашко та Ліза цілі. Де Ваня, Женя, мама? Біжу до кімнати по завалах. Заціпеніння. Бачу маму, вона у крові, кричить. Бачу Ваню. Лежить на підлозі.

На ньому шибки, пил, каміння і рама від вікна...прямо на обличчі. Він лежить, очі заплющені. Мій малюк. Кричу: «Ваню, Ваню синок». Очі заморгали. Живий, живий мій хлопчик. Беру на руки, знімаю раму з мами. У неї пробито голову. Женя, де мій Женя». Розумію, що якщо він не прибіг до нас відразу, значить трапилося щось погане . Навколо руїни, над головою продовжують літати бомбардувальники і далі скидають бомби…Бачу, що Женю намагаються дістати з-під нашої машини. Він не рухається.

Спускаємось у підвал із дітьми. Ліза плаче і крізь гул літаків літаючих над нами я чую: “Ваня, Ванечка, братик відкрий очі...Мама, чому у нього закриті очі? Мамочко, він помер?”. “Доню, він живий”, - відповідаю я.

Весь цей час я не знала, чи є якісь пошкодження у мого Вані, він упав з висоти від вибухової хвилі.

Вилазимо з підвалу. Навколо все зруйновано. Бачу поліцейську машину, несуть Женю. Вся вулиця завалена, будинки навколо горять, дороги завалені плитами та шибками... Таке я бачила у фільмах про кінець світу. Я босоніж. Ваня на руках. Сідаємо в машину. Поліцейські запитують ПІБ і рік народження Жені. Відповідаю та роблю помилку у місяці. Женя виправляє - полегшення. Він говорить. Значить житиме. У голові думки, аби жив, хай на інвалідному візку, хай може без ніг, але хай буде живий мій Женька.

Під'їжджаємо до лікарні, її бомбардують. Над нами летять снаряди. Біжу коридором, там усюди смерть. Люди лежать на підлозі, на каталках без рук, ніг, без частин голови. Хтось плаче. Хтось кричить…

Лікар оглядає Ваню. Пошкоджено м'які тканини. На обличчі багато уламків. Вибігаю в коридор - бачу каталку, на ній мій Женя. Підходжу, боюся побачити неминуче. Поруч лікар, чую, що Женя відповідає, що ногами може ворушити, а рукою - ні. Трохи заспокоююсь. Кричу, що люблю його. Він незадоволений, і зчепивши зуби каже йди до дітей. Женю забирають в операційну. Це був останній раз, коли я бачила його...

Усю ніч лікарню бомбили з літаків. Операційний блок розгромили вщент. Дітям було страшно. Били прямо по нам. Хтось із дівчаток запитав мене: "Мамо, ми зараз помремо?”. "Не знаю мила....не знаю”. Мені було не страшно. Я тоді просила Бога щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб одним махом. Щоб ніхто не мучився. Щоби не засипало плитами. Щоб не вмирати у муках. Я була впевнена, що ми помремо. Не впевнена була тільки як. Боялася, що я залишуся, а діти ні.

11 березня. Ми живі. Чомусь боюся йти дізнаватися про Женю. Іде мама. 40 хвилин довжиною в життя. Сидимо на підлозі. Холодно. Запах крові та старої побілки пронизує все довкола. Годую Ваню. Наприкінці коридору бачу маму. Підходить. “Як Женя?”. Ноги ватяні. Думаю, що мама зараз скаже, що Женя живий, але не зможе ходити. Прокручую в голові, як я заспокоюю маму, кажу,  що головне, що живий. “Олечка... Оля... Нашого Жені більше немає. Він помер, Оля. Він помер ще вчора...”

11,12,13 березня - це провал у моїй пам'яті. Цих днів я фізично не пам'ятаю. Мама каже, що я була в маренні. Я говорила, що зараз прийде Женя, купатиме дітей. Я нічого не пам'ятаю.

Лікарню бомбили ще багато днів і ночей із літаків. Усі вікна були вибиті. На вулиці мороз. У лікарні 5 градусів. Звідусіль дме вітер. Я кладу поруч із собою Ваню та відчуваю як над ним гуляє вітер. Люди ходять темним маленьким проходом між нами, шурхаючи взуттям. Іноді повз провозять скривавлені тіла...

В один із днів перебування в лікарні туди забігла дівчина з дитиною на руках. Вона плакала захлинаючись. Я подумала: дивно, малюк живий, а вона плаче. Вже потім я дізналася, що їхня родина так само потрапила під авіаудар, одну дитину врятували, а ще двох дістали мертвими з-під завалів. Мені було боляче. За себе, за Женю, за неї, за дітей у яких відібрали життя. Мені було боляче що я не була поруч коли він йшов...я не змогла тримати його за руку, як він тримав мене по життю... Боляче, що він там один лежав і вмирав під звуки бомб і “Градів”. Я не бачила Женю мертвим. Він живий. Для мене він живий.

Десь 16 березня . Я йду, щоб знайти когось із лікарів, медсестер. Лікарня зруйнована, лікарів майже немає.   На першому поверсі знаходжу лікаря.

- Що ви хочете?

– Я хочу побачити свого чоловіка.

- Де ваш чоловік?

- Він загинув.

- Вам треба в морг, але йти туди небезпечно. Це через вулицю, там бомбять.

– Розкажіть мені, куди йти. Я піду.

- Я вас проведу, але з вами не зможу йти. Ви зайдете і шукатимете. Вони там усі лежать.

Спускаємося сходами і чуємо, як над нами летить снаряд. Один, другий, третій вибух. Лікар бере мене за руку і каже: “Вибачте, але далі я не піду”.

Related video

Я пройшла ще кілька кроків і після чергового вибуху повернула назад. Ні, мені не було страшно померти від снаряда. Мені було страшно побачити мого Женю там, серед неживих людей"

Дивіться спецтему: Переможні реляції з "єдиного марафону" не мають заслонити реальну ситуацію на фронті: боєць про Вугледар Війська РФ тут погано скоординовані, але не варто забувати, що в росіян багато піхоти, якої вони не жаліють. Шольц не переконав президента Бразилії допомогти Україні боєприпасами А коментуючи питання постачання нам винищувачів, канцлер зазначив, що зараз воно "навіть не виникає".  Російські війська посунули лінію фронту в напрямку Вугледару — британська розвідка Командування РФ хоче відволікти частину українських сил від Бахмута. Російські війська обстріляли три райони Харківщини, є загиблий та поранена — голова ОВА Також є руйнування. Путін напав на Україну, бо мав докази, що Захід не дуже серйозно ставиться до її захисту — Джонсон Він закликав союзників відправити нам "все необхідне, щоб закінчити цю війну якомога швидше".
За матеріалами: ZN.UA / Підготував/ла : Єлизавета Чижик
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}