Підтримати
Неподалік від Києва, біля церкви маленького села Рославичі, відомого своїми мальовничими пагорбами хіба що велосипедистам, стоїть пам’ятний знак із копією старовинного дзвона, що зараз у Музеї історії України. На дзвоні напис: «На честь козацької церкви Спаса 1649 р.» — тобто тут стояла церква ще за часів Богдана Хмельницького! Мабуть, старий гетьман перевернувся б у гробу, коли б дізнався, що багато десятиліть у теперішній церкві служили московські священики.
Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» насправді дає доволі просту й зрозумілу процедуру переходу релігійної громади від однієї конфесії до іншої: віряни проводять збори, і якщо дві третини їх проголосують за «зміну підлеглості», то далі залишається лише оформити папери.
Так гадали й ми, коли зустрілися з ієромонахом сусіднього монастиря ПЦУ святителя Нектарія Егінського о. Вікентієм (Козаком). Але не так відбувалося, як гадалося. Тому як мешканець громади хочу поділитися досвідом і як автор — подумати про те, як нам далі жити в селі з тими, хто залишився вірним УПЦ МП.
Протокол — понад усе
Не знаю, як у місті, але в селі кожен мешканець обов'язково буває в церкві хоч раз на рік: на Великдень — святити паски. Потім є ще хрестини, вінчання та відспівування покійників, куди збираються всі його сусіди, а то й усе село. Отже лише правовірний атеїст не вважає себе членом релігійної громади села.
Тому, коли на зборах 29 травня 140 людей (ледь не всі дорослі жителі села) двічі поставили свій підпис — як за учасника зборів, так і за приєднання до Православної Церкви України, здавалося — справу зроблено. До того ж збори зберегли церковного старосту громади на його посаді — духовна спадкоємність.
Тут слід згадати, що ми зробили, на жаль безнадійну, спробу вирішити питання переходу «полюбовно» — зустрілися для «обміну думками» з представниками УПЦ МП. Але не склалося. Стандартний набір «аргументів» наших опонентів — ми ходимо до Бога, а не до церкви; сюди ходила моя мама й бабуся і ніколи не думали про те, чия вона; церква ж називається «українська»; нехай усе буде вирішено за законом і т.д. — не змінив, та й не міг змінити загального настрою громади. Люди вже зробили свій внутрішній вибір: не мати нічого спільного з церквою, верхівка якої благословляє будь-які дії агресора на нашій землі.
Тому спроба прибічників УПЦ перешкодити переходу села до ПЦУ не увінчалася успіхом. Наступного дня після травневого Собору УПЦ МП, який нібито «відійшов від Москви», на сайті села з'явилася інформація: «УПЦ повністю відріклася від РПЦ і між ПЦУ та УПЦ відкрит діалог, тому накінець зараз з’явилася можливість вирішити усі суперечки щодо релігійного питання на законному рівні. Мета зборів — «Геть від московії!» (так ми написали в оголошенні. —О.С.) — не є актуальною, так як на соборі було прийнято рішення—повністю і остаточно відійти від москви. І саме важливе, що це було зроблено у законний спосіб!»
Це був головний аргумент: дочекатися, коли ухвалять закон. Тобто нехай Верховна Рада вирішить, буде у нас в Україні УПЦ (МП) чи ПЦУ. Але це абсолютно суперечить принципові свободи совісті, закладеному в Конституції України. Та й чекати може знадобитися невідомо скільки. Тому ми почали відкрито їхати, а наші опоненти — нишком вставляти палиці в колеса.
Перший слабенький сигнал тривоги пропищав у кабінеті державного нотаріуса у Василькові, куди голова та секретар зборів прийшли засвідчити свої підписи на протоколі. «Я повинен вивчити статут вашої громади, чи маєте ви право взагалі проводити такі збори», — сказав чиновник.
Тут саме час зазначити, що в старому статуті УПЦ містилася драконівська норма — всі зміни до статуту мали попередньо затверджуватися керівником єпархії, себто начальником сільського батюшки.
Звісно, ми на це не зважали, оскільки така норма нахабно суперечила звичаєвому праву громади, — чому хтось буде вказувати їй, які рішення можна приймати, а яких — ні? Це, мабуть, розуміли й представники УПЦ, бо проєкт нового статуту (зрозуміло, без цієї дурні) місяць провисів на сайті села й не отримав жодних зауважень.
Не можу знати достеменно, але, очевидно, духовна і світська влада в нашій області підтримують діалог, тому що така аргументація дійшла до вух нашого «прискіпливого» нотаріуса. На наступній зустрічі він уже не згадував про старий статут і з важкою душею, але завірив наші підписи.
Та відразу прилетіло з іншого боку: до обласної держадміністрації надійшла заява від «справжньої» релігійної громади села з вимогою не реєструвати зміни статуту, себто перехід до ПЦУ. В заяві стверджувалося, що 140 односельців не є членами релігійної громади. На підтвердження до заяви додавався список громади у складі… десяти осіб засновників юридичної особи на чолі з о. Василем (Ференцем). Зазначу, що насправді релігійна громада залишилася та сама, змінилися тільки організаційне підпорядкування та статут. Однак ОДА без зайвих церемоній здійснила перереєстрацію нашої громади до юрисдикції ПЦУ, — на руках у нас було 140 підписів рославців. Адже і букви, і духу всіх законів та циркулярів було дотримано.
Хроніка бойових дій
Далі, на жаль, цю історію доведеться викладати у військовій термінології. Наступним кроком опоненти зайшли легкою кавалерією з флангу: до районного відділу поліції подали заяву про «злочинні діянні» групи з п’яти осіб «щодо розпалювання релігійної ворожнечі» на теренах села. Атаку було підтримано «далекобійною» артилерією — залпом Печерського районного суду з самого Києва. Він зобов’язав Васильківську поліцію відкрити справу. Звісно, це була б велика честь — сидіти на тій самій лаві підсудних, на якій колись сиділи Юлія Тимошенко та інші відомі політики і громадські діячі. Ви, звісно, запитаєте: де Рославичі, а де Печерськ? А ось де: за дивним збігом обставин у нашому селі мешкає суддя цього суду, але це тільки моє суб’єктивне припущення.
Поліція відібрала в нас пояснення, прочитала протокол зборів, перевірила свідоцтво про реєстрацію, не знайшла (чомусь) оригіналу рішення Печерського суду й у визначений законом термін тихесенько справу закрила.
Однак далі було здійснено другу відкриту атаку: до Міністерства юстиції подали скаргу на дії державного реєстратора КОДА, який переоформив нашу громаду в Держреєстрі. Ми потрапили на так звану антирейдерську комісію, де зазвичай бізнесмени з'ясовують, кому належить бізнес, а в нашому випадку — церква і будинок священника. Комісія місяць перевіряла наші документи, ще місяць ми чекали на підпис міністра та публікацію на сайті міністерства. Обізнані люди пропонували нам «прискорити процес», але ми нікуди не поспішали, та й зайвих грошей не мали. У результаті, як кажуть військові, атака успіху не мала й ворог відійшов на попередні позиції: Мін’юст підтвердив правомочність нашої перереєстрації.
Життя церкви під окупацією
Відразу після завершення зборів 29 травня та короткого богослужіння на центральній площі села деякі гарячі голови пропонували зламати замки та зайти в храм. Однак ситуація у нас не така проста, як здається, — церковний комплекс перебував у комунальній власності Феодосійської територіальної громади, тому такий крок кваліфікувався б як самоправство (стаття 356 КК України — виправні роботи на строк до двох років).
Отже, після відповідних роз’яснень гарячі голови охолонули, а голова та секретар за рішенням зборів лише наклеїли на двері церкви папірці: «Опечатано». Звісно, УПЦ не зупинили ці листочки з відомого дерева, тож вона й надалі правила там свої служби з нечисленними прибічниками та о. Ференцем, тобто церква продовжувала залишатися під московською окупацією.
У цій ситуації ми звернулися до Феодосійської сільради із заявою про передачу церкви в користування або оренду. Як виявилося, у УПЦ МП жодного такого договору не було, — вони користувалися церквою безпідставно та безоплатно. В кабінеті голови, вочевидь, до нас побували опоненти, оскільки першим запитанням було таке (дослівно не записав, але передаю сенс): а ви знаєте, що церква збудована на гроші однієї особи й вона може поставити питання про компенсацію?
Ну що ж, ситуація типова — у кожної церкви є чи був свій ктитор. Звісно, ми знаємо про роль пана Андрія Г. у побудові церкви, але навряд чи він вимагатиме компенсації. Бо тоді йому доведеться повернути всі земельні ділянки, які він отримав від сільради, а це неможливо, бо їх уже забудовано котеджами та продано іншім людям. Коротше, цю тему відразу зняли з обговорення. Згодом з’ясувалося, що житель села Володимир М. купив на свої гроші хрест на церковну баню, а Михайло П. — фундаментні блоки, й таких пожертв (донатів) було чимало.
Так розпочалася боротьба не на фронті, а в тилу. Треба було зробити грошову оцінку, провести на сесії сільради рішення про включення комплексу до списку №2 (оренда без аукціону), визначитися щодо рівня орендної плати — або 7% від оціночної вартості, або 0,01%. Усе це потребувало роботи з юристами та депутатами. Ми ходили на депутатські комісії та регулярно на сесії сільради, які «чомусь» не відбувалися через відсутність кворуму. Нарешті наш терпець урвався, й на черговій зірваній сесії ми пригрозили, що розгорнемо кампанію з відкликання депутатів. Для сільських рад це зробити доволі просто — зібрати на один підпис більше, ніж проголосували за депутата на виборах. Лише тоді справа зрушила з мертвої точки.
А чи проходили в цей час наші служби? Так, на майдані біля церкви (де «господарі» вперто паркували свої авто, коли паралельно відправляли свої служби). Перша відбулася на храмове свято — Преображення Господнє, а потім на 14 жовтня — Покрова, День українського козацтва та День захисників і захисниць України. Цього дня ми нарешті домоглися свого: феодосійський сільський голова Микола Пянчук опечатав церкву. Хоча й нас туди не пустив.
Останній бій
Він відбувся в Господарському суді Києва. Цікавим у позові о. Ференца було те, що священник УПЦ МП подав позов… на релігійну громаду села, тобто юридично на свою громаду! До того ж він вимагав стягнути з односельців 150 тис. грн як компенсацію витрат на юридичну допомогу. Оце так! Хоча чому дивуватися, згодом ми дізналися, що усе алтарне приладдя з церкви зникло разом із Ференцом.
Суд ми виграли, 4 квітня Феодосійська сільська рада надала нам церкву в оренду на 49 років під 0,01%.
І на Благовіщення, 7 квітня, вперше в нашій українській Спасо-Преображенській церкві пройшла служба українською мовою, як колись далекого 1649 року. Хоча о. Ференц ще ходить селом, святить паски та поминає когось на сільському кладовищі… І в цьому є елемент глибокої драми, що розгортається в Україні.
Невідворотні авторські висновки
Дійсно, хтось може вважати УПЦ МП своєю фамільною церквою, а о. Ференца — особистим духовником. Хтось не може відірватися від старого з огляду на свій вік і духовне невігластво. Хоча, безумовно, не можна заперечувати, що і в цій церкві є частина людей, які є проукраїнськими. Однак їм здається, що можна якось поєднати — прокляття України намісником УПЦ МП Кирилом із вірою в Бога та почуттями до України простих парафіян. Не думаю, що це можливо. Реальної сепарації УПЦ від Москви не сталося, що підтверджують арешти СБУ та матеріали, які знаходять у «святих отців». Занадто глибоко пустила коріння прогнила верхівка промосковської УПЦ у своїх вірянах. Занадто багато людей сліпо вірили —і продовжують вірити! — павлам лебедям та іншим глашатаям «руського міра».
І що ж нам робити, адже ми з ними залишаємося жити в одному селі і в одній країні? Як зробити, щоб в стікаючій кров’ю в прямому сенсі Україні не розпалити ще одну війну — церковно-громадянську? Як правильно знищити підґрунтя для існування «п’ятої колони», УПЦ МП, яку використовує наш підступний ворог?
За Конституцією України, держава і церква відокремлені, але в українському суспільстві християнська віра є тією ідеєю, яка об’єднує нас в єдиний народ. Святий Володимир, похрестивши різні слов’янські племена, об’єднав їх в єдину державу — Київську Русь. Якщо в нашій країні є священнослужителі, які належать до УПЦ МП, то вільно чи невільно вони несуть своїм вірянам ідеологію агресора, а це — ідея знищення України. Отже, рано чи пізно УПЦ МП має бути законодавчо заборонена, а її майно націоналізовано. Як і коли? Відповіді на ці запитання повинна знайти влада.
Далі віряни та священники цієї церкви мають повне та законне право створити іншу релігійну організацію, умовно кажучи, Українську (немосковську) Православну Церкву, та отримати в оренду від держави свої колишні церкви та монастирі. А в перехідний період служити в храмах по черзі з ПЦУ. Так, це складна операція, але саме зараз рука влади не має здригнутися. Професійно, спокійно, але треба різати. А потім розпочинати реабілітацію та діалог.
Та насправді я поки не знаю, як люди, що писали на нас доноси в поліцію, подавали позови в суди тощо, дивитимуться нам в очі при зустрічі на порозі церкви? Як о. Ференц буде пояснювати односельцям, чому він хотів обікрасти їх на 150 тис. грн? Як дивитимуться в очі своїм вірянам священники, що відмовлялися відспівувати наших полеглих воїнів в інших громадах? Які привозили тітушок, не пускали до церкви та влаштовували побиття своїх же прихожан? Чи стане на коліна перед Україною митрополит Онуфрій за те, що не поїхав до Москви благати патріарха Кирила зупинити Путіна? Але, знову ж таки, ці запитання до них, а не до нас.
І тільки щирі відповіді можуть стати основою для майбутнього суспільного діалогу.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google