"Я сказав: усе гаразд, попереду багато роботи. Життя подовжується", — український боєць втратив ногу під час оборони Бучі, але знову рветься на фронт

28-річний боєць Калинівського батальйону втратив ногу під час оборони Бучі. Про наслідки російських обстрілів та свою реабілітацію він розповів білоруському медіа «Зеркало».

Я знав, що рано чи пізно в Україні почнуться повномасштабні бойові дії. Готувався до них, тому в мене було відчуття «Ну я ж казав».

Ми з товаришами з першого дня їздили Київською областю, допомогами хлопцям, у яких була недостатньо укріплена оборона.

Перше серйозне зіткнення відбулося вже 3 березня на краю Бучі. Там я і втратив ногу.

psychologist_psycho / instagram

Я спробував піднятися, але зрозумів, що не можу. Дивлюсь на ногу, а вона бовтається на шматку шкіри та сухожиль. 

Відповз на декілька метрів від місця, куди прилетіло. Паралельно уламок потрапив у мою ліву руку. Через контузію нервів у мене рухалося лише декілька пальців. 

Правою рукою, щоб зупини кровотечу, наклав собі на ногу джгут-турнікет. Трохи пізніше хтось з хлопців відтащив мене в більш безпечне місце.

Коли людина йде на війну, вона розуміє: таке може трапитись. Вирішив: добре, що втратив лише одну ногу — зможу нормально пересуватись. 

Чесно кажучи, ситуація була непроста. Мені здавалось, що ми навряд врятуємось, і я навіть записав прощавальне відео. Хотів залишити щось на випадок, якщо мій телефон знайдуть.

Близькі й так знають, що я до них відчуваю, нащо повторювати це перед смертю?
Я був зосереджений на бою. Свою задачу виконав: частину противників вбив. Можна, в принципі, і честь знати. 

Думаю, якщо людина не відчуває у таких ситуаціях страху, мабуть, з нею щось не так. Але страх можна контролювати, що я і робив. Нащо лякатися смерті? Рано чи пізно це трапиться з кожним. Для чоловіка, воїна, загинути в бою — це честь. Мені значно страшніше було б померти від якоїсь хвороби.  

Зранку наступного дня я дізнався, що хлопці врятувались. Вони тримали оборону близько 12 годин. У той день у нас загинуло п’ятеро людей. 

Для дружини це був емоційний момент. Я її заспокоював: говорив, що все нормально і що це стандартна ситуація. Люди живуть і без ніг.

Перші три дні здавалось, що фантомний біль мене обійшов, але потім почалося. Біля місяця я сидів на морфію. Біль був настільки нестерпним, що мені кололи морфій 3-4 рази на день. Боліла нога, якої нема.

Розумію, що зараз я воїн досить сумнівний, але, коли сформується кукса, мені поставлять бойовий протез. І, якщо війна до того часу не завершиться, я зможу брати участь у боях. А поки допомагаю хлопцям з організаційними процесами, ділюсь бойовим досвідом. 

Свій День народження Олексій відсвяткував у лікарні, через тиждень після того, як втратив кінцівку.

До нього прийшли друзі, їх обличчя були дуже напружені. Імениннику довелося їх заспокоювати: «Я сказав: усе гаразд, попереду багато роботи. Життя подовжується». 

День перемоги поки складно уявити. Попереду багато роботи. Коли ми звільнимо усі захоплені території, нам потрібно буде відновлювати Україну, будувати сильну країну, яка, за необхідності, знов зможе дати відсіч російським амбіціям. А вони в Росії, думаю, ніколи не зникнуть.