Історик: "На рівні символів сталося запозичення гасел українського радикального націоналізму. Але з іншим сенсом"

Чи є майбутнє у країни, в якій політичні опоненти і просто люди так ненавидять, що готові радіти бідам одне одного і вбивати? Чи є ризик того, що радикалізм стане нашою офіційною ідеологією? Чи все-таки залишається шанс перетравити цю хворобу задля мети, до якої ми, власне, і йдемо всі ці роки? Навчитися цивілізовано жити разом і будувати свою країну. Про це та багато інше розповів у своєму інтерв'ю DT.UA історик і політолог В'ячеслав Ліхачов, який тривалий час вивчав радикалізм у Росії, а після переїзду 2002 року в Україну - і в нашій країні.

"Майдан, як і будь-яке об'єднання, побудоване на принципі проти чогось, був дуже різношерстим, - говорить історик. - Виходили як із гаслами "Права людини - понад усе!", так і з гаслами "Україна - передусім!", з дуже радикально-націоналістичними конотаціями. Оскільки я глибоко вивчаю радикальні рухи, мій фокус сприйняття Майдану досить специфічний. Проте я чудово розумію, що серед тих кількох мільйонів людей, які бодай один раз узяли участь у вуличних акціях, котрі підтримували Майдан (а це десь 2–2,5 мільйона людей), були як артикульовані правозахисники, так і артикульовані ультраправі. Але і перших, і других у загальній масі була меншість. Для порядку денного всього суспільства позиції і першої, і другої меншостей були маргінальними. Але так склалися обставини, що націоналістичний бік Майдану виявився більш помітним і чіткіше артикульованим".

"Якщо уважно подивитися, то очевидно, що в якісь вирішальні моменти революції ультраправі не були в авангарді подій, - стверджує Ліхачов. - Події 19 січня почалися не з того, що на "Беркут" пішов умовний "Правий сектор". А з того, що всі учасники Майдану були налаштовані більш рішуче, ніж формальні політичні лідери. Прості люди вважали, що не діяти більше не можна. І ультраправі тут, швидше, пристроювалися у хвіст, ніж намагалися осідлати Майдан.

Режим, проти якого повстав народ, не тільки був корумпований і авторитарний, а ще й мав чітко виражене проросійське обличчя, - говорить В'ячеслав Ліхачов. - Тому опозиції цьому режимові природно було бути україноцентричною, звертаючись при цьому до якихось націоналістичних цінностей і гасел. Це та ситуація, яка зробила досить специфічне й маргінальне гасло "Слава Україні! Героям слава!" дуже поширеним, але водночас - позбавленим своїх первинних радикальних конотацій".

"З одного боку, це означає, що радикально-націоналістичний спосіб артикуляції настроїв став загальнопоширеним. У цьому сенсі, це історія про різні тренди, про те, як протест виражав себе націоналістичною мовою, імпульс якої відчувається досі.

А з іншого - відбулося переосмислення цієї символічної мови в ліберальному ключі. Визнання спадкування руху в боротьбі за українську незалежність, до речі, не означає автоматичної ідеалізації: прийняття можливе й без героїзації. Мені здається, поштовх до створення західного типу ліберальної толерантної української культурної громадянської нації був найсильнішим трендом, заданим на Майдані. Цей процес необоротний насправді. І я думаю, що зрештою він розчинить у собі всю радикальну історію", - завершив В'ячеслав Ліхачов.

Раніше В'ячеслав Ліхачов стверджував, що подальша доля розломів, заподіяних війною, залежатиме від поведінки влади, а не її опонентів

Детальніше читайте в матеріалі Інни Ведернікової "В'ячеслав Ліхачов. Що робити з контрреволюцією ненависті?" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".

Повну відеоверсію інтерв'ю з В'ячеславом Ліхачовим дивіться тут