Історик Ліхачов: "Подальша доля розломів, заподіяних війною, залежатиме від поведінки влади, а не її опонентів"

Чи є майбутнє у країни, в якій політичні опоненти і просто люди так ненавидять, що готові радіти бідам одне одного і вбивати? Чи є ризик того, що радикалізм стане нашою офіційною ідеологією? Чи все-таки залишається шанс перетравити цю хворобу задля мети, до якої ми, власне, і йдемо всі ці роки? Навчитися цивілізовано жити разом і будувати свою країну. Про це та багато інше розповідав у своєму інтерв'ю DT.UA В'ячеслав Ліхачов, історик і політолог, який тривалий час вивчав радикалізм у Росії, а після переїзду 2002 року в Україну - і в нашій країні.

"Ми - суспільство, яке шостий рік живе у стані війни. - говорить Ліхачов. - Ще влітку 2013 року середньостатистичний киянин уявити собі не міг, що в центрі Києва розстрілюватимуть людей. Суспільство було шоковане подіями Майдану і війни. Воно було до них не готове і тепер продовжує переживати шок. Є сотні тисяч людей, які бачили це в реальності. Плюс півтора мільйона переселенців із травматичним досвідом втрати домівки, орієнтирів… Плюс інформаційний простір, насичений війною. Ми - у стані травми. Те, що відбувається з нами зараз, - нормальна реакція на ненормальні умови".

"Майдан став не тільки суспільством, яке прагне до певних цілей, але ще і суспільством, готовим за них боротися, вмирати і вбивати, - стверджує історик. - Це, безумовно, була дуже важлива грань, яку суспільство саме переступати не хотіло. Але було вимушене це зробити, виявившись здатним йти до кінця в досягненні своїх цілей.

У якийсь момент давно існуючі лінії розколу в українському суспільстві перестали бути простором легітимної полеміки, а стали у буквальному, фізичному сенсі лінією фронту. Ще десять років тому спірні і важкі питання про той же федеральний пристрій або офіційний статус російської мови, нехай на підвищених тонах, але утримувалися в якихось легітимних рамках. Зараз - ні. Одна сторона стала сприймати носія інших поглядів не просто як опонента, а як фізичного ворога, з яким ведеться екзистенціальна боротьба на виживання. Оформилися дві несумісні картини".

"Звичайно, це свідоцтво нашого огрубіння, звички до насильства, зниження порогу чутливості, що відчувається в усіх сферах громадського життя, - продовжує В'ячеслав. - Безумовно, ми можемо констатувати, що ці процеси в суспільстві відбуваються. Але в той же час ми повинні розуміти: це природні в подібній ситуації процеси. Країна переживає війну за свою незалежність і дійсно стикається з екзистенціальними загрозами. Нам потрібно навчитися деякий час жити з цим усередині".

"Не думаю, що радикальний елемент у тій активній опозиції, яка нині протистоїть цій владі, буде досить сильним і впливовим, аби радикалізувати всю опозицію. Але, в кожному разі, подальша доля розломів, заподіяних війною та президентською кампанією, залежатиме від поведінки влади, а не її опонентів, від того, наскільки вона виявиться обережною, терплячою й умілою в заліковуванні ран, у вибудовуванні комунікації між усіма групами; продовжить сміятися над підпаленими будинками своїх політичних опонентів - чи все-таки усвідомить усю трагічність цього шляху. Зараз саме період самовизначення влади в цьому питанні. Вікно можливостей ще відчинене", - завершив В'ячеслав Ліхачов.

Детальніше читайте в матеріалі Інни Ведернікової "В'ячеслав Ліхачов. Що робити з контрреволюцією ненависті?" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна"

Повну відеоверсію інтерв'ю з В'ячеславом Ліхачовим дивіться тут