Підтримати
Зважаючи на те, що російське вторгнення в Україну триває, а його глобальні наслідки посилюються, дедалі частіше виникають розмови про досягнення угоди, яка б поклала край цій бійні. Втім, питання про те, як і за яких умов така угода могла б з’явитися, - тема для гарячих дискусій і лишається туманним. Багато хто стверджує, що лише чітка російська поразка має шанс покінчити з імперськими амбіціями Кремля.
Однак, варто чітко розуміти, що нове перемир’я між Росією і Україною не повинне повторювати фатальних помилок, які були зроблені після попереднього російського вторгнення на українську територію в 2014 року. Мінські угоди, переговори про які тривали в 2014 і на початку 2015 років, містили глибокі недоліки і фактично проклали шлях для тієї війни, яка триває зараз. Про це в статті для Foreign Policy пишуть аналітики Шведського інституту міжнародних справ Хуго фон Ессен і Андреас Умланд.
Всупереч поширеному переконанню Мінські угоди не були потенційним інструментом для досягнення рішення чи шляху до миру. Натомість вони були невід’ємною частиною проблеми і багато в чому закріпили російські стратегії, які призвели до цьогорічного вторгнення. В 2014-2015 роках головні учасники переговорів від Заходу - канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд, а також їхні міністри закордонних справ - думали, що вони домовилися про шлях до довготривалого миру. У свою чергу Владімір Путін розглядав угоди як ще один спосіб досягти своєї мети встановлення більшого контролю над рішеннями Києва. Мінські угоди насправді виявилися лише прелюдією до цьогорічного вторгнення. Чи західні уряди, які, швидше за все, зіграють роль посередників чи гарантів у буль-якій майбутній угоді, зможуть засвоїти уроки того прикрого епізоду й уникнути нових домовленостей, які прокладуть шлях для нової війни?
У вересні 2014 року в битві за Іловайськ в Донецькій області українська армія зазнала нищівної поразки у зіткненні з регулярною армією Росії, яка зайшла на схід України без розпізнавальних знаків, вдаючи «сепаратистів». Автори зазначають, що багато західних ЗМІ слухняно повторювали вигадки Кремля, оскільки об'єктивна правда не могла бути належним чином «підтверджена». Через страх зазнати ще більших втрат, Київ погодився на переговори з Москвою в столиці Білорусі.
В результаті з’явився Мінський протокол, також відомий як «Мінські угоди І», а потім ще й додатковий меморандум з уточненнями. Ці документи враховували інтереси Росії, ратифікувавши децентралізацію України і зобов’язавши провести вибори на територіях під російським контролем. З’явилося хитке перемир’я, але конфлікт не був вирішений. Натомість перемир’я невдовзі було зірване. В лютому 2015 року Україна зазнала ще однієї поразки в Дебальцевому. Щоб уникнути просування російських сил вглиб України, Київ підписав так званий «Комплекс заходів щодо імплементації Мінського протоколу», який пізніше став відомим як «Мінські угоди II».
«Мінськ І» і «Мінськ II» включали положення щодо заходів безпеки, такі як припинення вогню, відведення важкого озброєння від лінії зіткнення, роззброєння воєнізованих формувань. Також були передбачені політичні дії, такі як проведення місцевих виборів за українським законодавством на так званих сепаратистських територіях, а також закріплення певної автономії за ними. Домовленості також передбачали відновлення українського контролю над кордоном між захопленими територіями і Росією. Але закріпивши вигаду Кремля про те, що ці території нібито діють самостійно, Мінські угоди принижували Україну. Окупований Росією Крим був виключений з угод.
Позитивним результатом стало встановлення хиткого перемир’я, часткове відведення сил від лінії зіткнення, пом’якшення людських страждань і поява теоретичної перспективи досягти більш стійкого вирішення конфлікту в майбутньому. Для критиків Мінських угод навіть тоді було зрозуміло, що це був лише інструмент Путіна закріпити заморожений конфлікт, який би дав Росії різні можливості розширити контроль над Україною і саботувати її подальший прогрес. Те, що вони виявилися лише черговим кроком на шляху до ще більш кривавої війни - це результат щонайменше трьох фундаментальних проблем, пов’язаних з появою, змістом і наслідками цих домовленостей. Їх потрібно чітко усвідомити і уникнути в майбутньому.
По-перше, Мінські угоди винагородили і легітимізували порушення міжнародного закону. Принциповим дефектом документу було явне ігнорування українського суверенітету з боку Росії і їхнє чітке порушення численних договорів. Україна погодилася поставити свій підпис під дуже великим примусом. Москва умисне збільшувала військовий тиск на Київ до і під час переговорів, що дозволило Кремлю формулювати визначення конфлікту й те, як він повинен бути вирішеним. Гірше те, що імплементація домовленостей відзначалася кричущою відсутністю західного тиску на Росію з метою змусити її дотримуватися букви і духу документу, не кажучи вже про відсутність підтримки України.
Передумови Мінських угод були засновані на брехні, яку просувала Росія і на яку ліниво закривали очі на Заході, що нібито українські регіони прагнули відділитися від країни. Для будь-кого, хто придивився до ситуації трошки ближче, ставало очевидно, що це твердження чітко суперечить генезису, детермінантам і перебігу війни. Німецькі, французькі й інші учасники переговорів вважали Росію частиною конфлікту, тож вони очікували, що Кремль прийме і добросовісно виконає домовленості. Так зване «повстання» на Донбасі, організоване Москвою, було серією масивних і відвертих порушень українського суверенітету, цілісності й кордонів, а також європейського порядку безпеки, заснованого на непорушності кордонів і відмови від агресії. Ці порушення Захід покарав за допомогою відносно слабких секторальних, індивідуальних чи корпоративних санкцій, які не відповідали масштабам порушень чи геополітичній значимості війни.
По-друге, Мінські угоди ігнорували основні демократичні стандарти. Оскільки Берлін і Париж прийняли вигадку Москви про те, що Україна була в конфлікті з власними ж «сепаратистами», виникало питання, хто законно може представляти ці нібито сепаратистські регіони в Києві і на міжнародному рівні? Хто буде партнером Києва на переговорах щодо виконання угод, оскільки Росія не визнавала локальну і регіональну владу, законно обрану до війни?
Спочатку Україна була готова швидко виконати несправедливі умови «Мінська І». Київ запланував проведення місцевих виборів на окупованих територіях відповідно до українського закону в грудні 2014 року. Але за місяць до виборів дві підконтрольні Москві «народні республіки» на Донбасі провели власні «голосування», що чітко порушувало домовленості. Цей процес виключав участь українських політичних партій, навіть проросійських, і забезпечив лідерам російських маріонеткових утворень в Україні певну фальшиву легітимність. З того часу Москва посилалася на ці та інші постановочні голосування, щоб виставити своїх маріонеток на Донбасі такими, що «представляють волю населення».
Ці перші фундаментальні порушення «Мінська І» з боку Москви зіпсували всі подальші переговори. Вони повинні були переконати всіх, що Кремль не збирається виконувати жодних мирних домовленостей, досягнутих шляхом переговорів. Натомість він лише посилює свій контроль над маріонетковими утвореннями і хоче використати їх як інструмент впливу на політику Києва. Ще до «Мінська II» провал проведення виборів перешкоджав будь-якому реальному політичному процесу, який можна було б узгодити з Києвом. Консолідація так званих «народних республік» і їхня велика підтримка з боку Росії, що теж порушувало домовленості, підірвали ще більше український суверенітет. Росія створювала перешкоду за перешкодою для будь-якої реінтеграції територій в Україну. Однак, фальшиві вибори і подальші маніпулятивні «голосування» так і не зустріли належної реакції Заходу. Замість запровадження санкцій за ці та інші порушення домовленостей, були введені додаткові і здебільшого символічні обмеження. А раніше схвалені секторальні санкції залишилися без змін.
По-третє, Мінські угоди заклали нову основу для поведінки Росії, з якою Захід нібито був готовий змиритися. Київ підписав документ з огляду на перспективу ще більшого просування російської армії вглиб української території. Він зробив це попри той факт, що угоди за 2014 і 2015 роки містили положення, які відверто підривали український суверенітет, цілісність і політичний процес. І це вже було погано. Але ще гірше те, що відтоді Москві дозволяли використовувати Мінські угоди, щоб тиснути на Київ. Замість того, щоб протистояти цим та схожим російським тактиками, представники Заходу постійно намагалися вмовити Київ піти на односторонні поступки, які підривали суверенітет України. Вони пропонували, щоб Україна забезпечила окупованим Росією територіям закріплений в конституції особливий статус і провела місцеві вибори до того, як підконтрольні Москві війська будуть виведені або роззброєні. Західні політики і дипломати не змогли ефективно розібратися з російськими перешкоджаннями роботі спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.
В результаті різні територіальні, політичні й юридичні здобутки Росії після першої інтенсивної фази агресії проти України в 2014-2015 роках стала новою нормою і не лише для Кремля. Західні політики і дипломати прийняли їх як новий факт на місцях. На міжнародних переговорах і дебатах вони сприймалися як відправна точка для примирення Києва і Москви. Замість того, щоб постійно нагадувати, що ці умови неприйнятні взагалі, німецькі, французькі й інші посередники часто допомагали російському агресору в досягненні його цілей. Москві постійно дозволяли пожинати плоди його військової агресії через різні консультації й конфронтації з її українською жертвою.
З 2014 до 2022 року Кремль намагався перетворити конфлікт з міжнародної територіальної агресії у внутрішньоукраїнську суперечку. Він намагався використати дві псевдореспубліки на Донбасі як інструмент для того, щоб підірвати внутрішню стабільність, міжнародні відносини і зовнішню політику України. Це той підхід, який ще до 2014 року Кремль втілював впродовж більш ніж двох десятиліть в Грузії і Молдові. Ціною Москви за те, що вона частково відмовитися від плодів своєї гібридної агресії на сході України, було повернення її присутності у всій країні. Коли Кремль в кінці 2020 чи на початку 2021 року зрозумів, що це неможливо, він перейшов до «Плану Б» в підкоренні України. Стягнувши великий контингент військ до українського кордону, він розпочав традиційне повномасштабне вторгнення.
Путін зміг продиктувати умови, які дозволили йому використати і продовжити свою агресію 2014 року. І Захід ніколи не повинен був з цим змиритися. Тепер ми знаємо, що Мінські угоди не призвели до деескалації російсько-української війни. Вони лише роздмухали її і зробили ще більш масштабною. Наполягати на повазі настільки помилкових угод, як ті, що були підписані в Мінську, не лише нормативно і морально неправильно, а й стратегічно нерозумно. І катастрофічні наслідки угод довели це. Навіть якщо західні лідери й посередники самі повірили у власні високі фрази про «мирне врегулювання», «зміцнення довіри» і «сприяння діалогу», об’єктивно вони лише уможливили побудову димової завіси, за якою жертва агресії залишалася сам-на-сам з агресором. Москва сприйняла західні спроби зближення як прояв слабкості.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google