Найдавніші предки людей не були "лускунчиком" - вчені

Австралійські вчені прийшли до висновку про те, що австралопітеки седіба, які претендують на звання "сполучної ланки" між давніми гоминидами і першими Homo, не могли гризти кору і є іншу тверду рослинну їжу через те, що мали слабкі щелепи і зуби. Результати роботи вчених були опубліковані в журналі Nature Communications.

За словами Джастіна Ледогара з університету Нової Англії, "люди теж мають схожі обмеження на силу укусу, і ми підозрюємо, що перші Homo не відрізнялися від нас в цьому плані. З іншого боку, у майже всіх австралопітеків не було таких обмежень. Це означає, що частина давніх гомінід розвивалася в бік перетворення на "лускунчиків", тоді як інші, такі як Au. sediba, рухалися в протилежному напрямку".

Au. sediba незвичайний тим, що його рештки представляють собою своєрідну мозаїку з рис більш давніх австралопітеків і представників роду Homo, в тому числі типово людську структуру кистей рук і ніг, які ймовірно були пристосовані до роботи знаряддями праці і прямоходіння. З цієї причини Бергер і багато інших палеоантропологів вважають, що Australopithecus sediba є найдавнішим предком людини.

У 2012 році Лі Бергер з університету Вітватерсранда з'ясував, що Au. Sediba харчувалися корою та іншою твердою їжею, що зовсім не вкладалося в теорію "сполучної ланки" і робило австралопітеків схожими на давніх гомінід, а не людей. Для того, щоб пояснити, чи були подібні смакові уподобання випадковістю або звичайною поведінкою австралопітеків, Бергер і його колеги перевірили, чи були їхні черепи пристосовані для поїдання твердої їжі. Для цього вчені підготували комп'ютерну модель зубів, щелеп і черепної коробки Au. sediba і прорахували ті навантаження, які виникали при пережовуванні кори або розколюванні горіхів.

Виявилося, що зуби і щелепи австралопітеків не були пристосовані для твердої їжі. Очевидно, вони їли кору через нестачу інших джерел живлення.

Раніше вчені з'ясували, що один з найдавніших предків людини - Homo habilis - міг в повній ізоляції дожити практично до наших днів (13 тисяч років до нашої ери). За словами авторів дослідження, "знахідка вказує на можливість співіснування стародавнього і сучасного вигляду людей на материковій території Східної Азії. Однак це відкриття ще потрібно підтвердити за допомогою інших кісток". Ймовірно, унікальність природного середовища і клімату південно-західного Китаю (пов'язана з підняттям Тибетського нагір'я) і створила притулок для вимираючих популяцій давніх людей, що дозволило їм протриматися сотні тисяч років.