Зв’язок між земним та небесним...

Останній період творчості Заливахи характеризує вертикаль. Те, чого так бракує нам на «тихих водах, під ясними зорями». Вочевидь, вертикаль передбачає ще й закоріненість, родову пам’ять та незлобливість спогаду.

— На світ я прийшов у селі Гусинка на Харківщині. Недавно був там. Заливахів уже немає в селі. Як з’явилися там нізвідки, так і здиміли. Я дізнався, що мій рід не був покріпачений. Майстер, який кілька століть тому працював в артілі і будував церкви й собори, вирішив залишитися в Гусинці. Купив собі трохи поля і заґаздував. Тобто рід мій походить від блукаючих майстрів. Нещодавно одержав лист із Харкова. Чоловік ішов вулицею і в кіоску побачив художній альбом із моїм іменем. Придивився — а то ж, каже, мій рід! Мені приємно було.

— На батьківщині ви жили недовго. Доля закинула вас на Далекий Схід... Вочевидь, на те були якісь причини?

— Був голод. Батько, умілець на всі руки, зробив для начальства вулики, і нас випустили з села. Не випускали нікого: на станції був блок-пост. І тільки маючи посвідчення, можна було виїхати з України. Місцеве начальство, як правило, з тих, що ще Перекоп брали. Гультяї й голодранці... Їхали ми на Далекий Схід 30 діб. Вже коли опинилися за межами України, батько пішов на станцію і приніс хлібину. То було вже щось.

— Скільки ж років мали ви тоді?

— Дев’ять. У батька на Далекому Сході були родичі. Вони виїхали ще під час столипінських реформ. Поселилися біля Владивостока. Хотіли ми до них добратися... Але стояв холод: приїхали туди взимку. Та й одягнуті були по-українськи: в лахміття. Я серйозно захворів. Місцеві дозволили нам поселитися в покинутій хаті. Піч гуде — батько наколов дров, а мати схилилася наді мною і щось ворожить, відмовляє. Саме тоді через село йшов китаєць по женьшень, то люди його й спинили. Кажуть, що тут у хаті дитина помирає. Він прийшов дуже вчасно, бо я вже знепритомнів і кров’ю підпливав. Напарив якогось відвару, і я прийшов до тями. Перше, що запам’ятав, — його усміхнені карі очі. Оклигав. Але до родичів ми вже не спроможні були добратися. Спочатку тут жили, батько ковалював, потім перебралися до міста, бо діти мали вчитися.

— Ну, а коли вперше взяли до рук пензля?

— Мене завжди вабило до малярства. Після восьмого класу на очі потрапив журнал «Огоньок» з адресою якогось художнього училища. Я написав за тією адресою листа і отримав відповідь. Училище містилося в Благовєщенську. Мені було вже 17 років. Зібрав манатки та й подався туди. Провчився рік чи два. Потім мій приятель, татарчук з голубими очима, каже, що в Самарканді є середня художня школа. Повним ходом ішла війна, і ця школа була евакуйована з Ленінграда разом із Академією мистецтв. Ми поїхали... Літо, виноград, «лєпьошкі»... Учні ходили, як стародавні греки, в самих простирадлах.

— Така спека була?

— Не тільки, решту одягу можна було продати і накупити різної смакоти: родзинок, фініків, ще всякого.

— Ішов сорок четвертий рік, за віком ви мали би опинитися в армії й захопити шмат війни...

— Медицина для війни мене забракувала. Згодом академію разом з училищем переправили до Загорська. Ми там жили при славетному монастирі. Історію мистецтв викладав нам професор Починков. Розповідав, що віднайшов монастирські книжки, в яких описується цікавий приклад. Перш ніж художник мав розпочати працювати в соборі чи церкві, він два тижні постив, після чого йшов у лазню, потім одягав «холщовий» одяг і вже аж після молитви починав малювати. Для нас то було цікаво... Який ритуал треба було пройти митцеві, щоб бути готовим творити образ! І справді, коли подивишся на старовинний іконопис, там є той момент духового натхнення.

Пізніше з академією повернулися в Ленінград, війна вже гриміла далеко на Заході. Ми, школярі, бігали порожніми й голими коридорами. Пам’ятаю, у стіні побачив велику пробоїну від снаряда. Саме в тій кімнаті жив і працював Тарас Шевченко. Тепер там музей його імені.

У 47-му році відбувалася якась акція виборів. Бутафорна, звичайно. Студентів зганяли «прісутствувать». Я не пішов. Це потрактували як антирадянську поведінку, і мене виключили з академії. Ректор порадив працею заробити добру характеристику, і тоді мене відновлять. Поїхав я в Калінінград, працював у художньому фонді. Після смерті Сталіна мене поновили.

— Цікаво, а після смерті Сталіна в академії студентський контингент якось відсвіжів, поновився?

— Я тоді перестав упізнавати студентів. Вікова різниця між нами становила майже десять років. І побачив я, що градація між студентами не так вікова, як світоглядна. Там у нас були студенти так званої народної демократії. Чехи, мадяри, китайці, німці, поляки... Одного разу, коли йшлося про мистецьке національне уподобання, мене запитали, якої я культури... Не відав, що сказати. Української не знав, російської не відчував. То цікаво... Це й підштовхнуло мене дошукатися свого національного кореня. Там я усвідомив, що треба мати свою дорогу, свій напрямок. Почав активно дошукуватися «хто я, що я, звідки й куди». Часто бував у Львові, Києві. Зазнайомився з цікавою молоддю. Світличний, Горська, Кушнір, Семикіна... Брав у них літературу. Читав і розповсюджував. На тому мене й застукали...

— Маєте на увазі розповсюдження самвидаву?

— Так. Отже, засудили мене й посадили. Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. То був для мене найкращий університет. Мій товариш Іван Русин, йому дали всього один рік, казав: «Знаєш, Панасе, я би ще півтора року просидів. Тут стільки цікавих людей. На великій зоні їх немає». То цікаво...

— Послухати вас — складається враження, що то був ледь не санаторій для інтелектуалів. Ніби не було драматичних або ж трагічних моментів...

— У 70-му році, коли я досиджував, режим на зоні починав згущуватись. Але спочатку було доволі вільготно. Дозволялося ходити довкола бараків, бо пізніше давали п’ять на п’ять метрів від і до. І тільки до дев’ятої години, потім усе зачинялося. Але я ще того всього не дочекався. Після мене вже стали закручувати дисциплінарні пружини. Коли посадили Світличного й Стуса, гайки закрутили повністю.

Мене відвідували. На зону приїжджали Горська, Кушнір, той-таки Світличний. Стус мене згодом усе розпитував про зону. І я відчував, що він готується сісти. Був уже налаштований.

У Києві після зони мені зробили таку цілу учту, перформенс зустрічі. Всім тим командувала Аллочка Горська. Костюм мені модний купили, замовили ресторацію. Повеселилися. Щойно я повернувся у Франківськ, як приснився мені страшний сон. На вечір прийшла телеграма, що Горська загинула. Хоч я був під наглядом, але вирвався і поїхав до Києва. Це темна справа і до сих пір не розкрита...

— Це дало очікувані наслідки? Нагнали страху?

— В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї... Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати. Інакше перетвориться на панічну тваринку.

— Знаю, що ви собі взяли псевдо Китаєць. Це на згадку про той випадку у дитинстві?

— Так. Але підштовхнув мене до цього інший випадок. Коли проходив перепис населення у 1969 році, в анкеті була графа «національність». Я сказав: «Прошу записати мене китайцем». Розповів ту історію, коли мене врятував китаєць, і сказав, що хотів би в такий спосіб віддати йому честь. «Китайцем нє могу, рускім — пожалуста». Китайці — то велика культура і генетична стійкість.

— Чи ділите ви свою творчість на періоди?

— Ні. Знаю, що мистецтвознавці потім означують: у того, мовляв був «голубий» період, у того «зелений», той від реалізму пірнув у кубізм... Мені здається, що зміни творчості митця є проявом духово-естетичної потреби, його роздумів, осмислення своїх переконань. Хтось реалістично змальовує навколишній світ, хтось не так змальовує, як інтерпретує. Треті прислухаються не до зовнішніх подразників, а до потреб власної духової естетики. Подивіться на «Трійцю» Рубльова... Там є щось від натури? Немає. Є щось від видумки? Певною мірою, бо основне там — образ духу. Про такий мистецький твір неможливо сказати: «О, намальовано як живе!» Я намагаюся не так дбати про реальний момент, як прислухатися до себе.

— В останніх ваших творах багато вертикальної лінії... Така філософія?

— На перший погляд, ніби сухе геометричне поняття. Але для мене вертикаль означає велике дійство: єднання неба і землі. Це і в нашій коляді зафіксовано: «Небо і земля нині торжествують...» Єдність протиріч. У своїх творах я намагаюся зафіксувати цей зв’язок між земним та небесним.