Зореслава Ромовська: «Сімейний кодекс як невід’ємна частина «цивілізації любові»

Теми врегулювання сімейних відносин і виникнення спірних питань навколо розлучення, виховання дітей, поділу майна тощо неодноразово обговорювалися на шпальтах «ДТ». Рано чи пізно ці або котрась із цих проблем стають актуальними чи не для кожного громадянина нашого суспільства. І в більшості з нас на той момент виникає нагальна потреба у кваліфікованій юридичній консультації. Щоб полегшити це завдання, я й вирішила звернутися до автора Сімейного кодексу України, доктора юридичних наук, професора, провідного вченого у галузі цивільного та сімейного права Зореслави Василівни Ромовської, яка відповіла на всі мої запитання.

— Сімейний кодекс (СК) діє вже п’ятий рік. Чи можна сказати, що практика підтвердила цінність усіх його нововведень?

— На мій погляд, усі запроваджені мною новели до Сімейного кодексу знайшли своє практичне застосування в нашому суспільстві. Адже для нього найвимогливішим екзаменатором стало життя. Що ж стосується роботи над Сімейним кодексом, то вона була надзвичайно кропіткою і стражденною. Іноді мене студенти запитують: «Що вам дали за Сімейний кодекс?» А я їм відповідаю словами з відомої в радянські часи пісні: «Одни страдания от той любви». Адже в цій справі не обійшлося і без образливої критики колег, часом неконструктивної. Проте з роками негативні емоції вщухли, і Україна отримала свій Сімейний кодекс, який є додатковим свідченням того великого значення, яке сім’я відіграє в нашому суспільстві. Він закликає до відповідального материнства та батьківства як невід’ємної частини «цивілізації любові», як засобу «гуманізації світу». Під час його створення деякі норми було запозичено з кодексів наших західних сусідів. Чимало нового було додано нами самими. Торік на науковій конференції в Любляні (ПНР) професор із Лодзі сказав, що Україна творить європейське сімейне право!

— Які основні новели увійшли до нового СК?

— Сформульовано загальні засади регулювання сімейних відносин, соціальним регулятором яких визнано договір, дано поняття шлюбу, знято обмеження щодо місця державної реєстрації, змінена концепція особистих немайнових прав дружини та чоловіка, розширено коло підстав для виникнення права особистої власності дружини та чоловіка, законодавчо визначено правовий режим заробітної плати, конкретизовано підстави виникнення права на утримання після розірвання шлюбу, надано право подружжю на укладення «аліментного договору»…

— На мій погляд, майже революційним можна вважати визнання дійсності цивільного шлюбу як такого.

— У Сімейному кодексі є стаття 74, довкола якої зчинився галас: «Рятуйте! Узаконено цивільний шлюб!» А я вважаю, що ці люди з переляку не забажали зрозуміти її суть. Раніше цивільним називався шлюб, зареєстрований органом канонічного шлюбу, тобто церквою. Тепер ситуація змінилася. Цивільним шлюбом називають спільне проживання жінки і чоловіка без державної реєстрації. До того ж ще в 1991 році Закон України «Про власність» визнав спільною власністю майно, набуте спільною працею тих, хто проживає однією сім’єю. А у статті 74 СК було лише конкретизовано це загальне правило між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім’єю, але без реєстрації шлюбу. Якщо, скажімо, вони прожили спільно тиждень чи місяць і придбали лише електрочайник та пательню, то, звісно, лише ці речі будуть їхньою власністю. Але траплялося, що такі фактичні сім’ї існували 20 і більше років. Тому все те, що вони придбали (машина, будинок тощо), є їх­ньою спільною власністю.

В одному із судів розглядалася така справа: після смерті дружини Л. згодом привів у дім Т., яка допомагала Л. у вихованні дітей. Але після смерті рідного батька діти почали витурювати свою мачуху з будинку, який, до речі, вона спільно з ними капітально перебудувала. Отож стаття 74 СК гарантує рівність прав на майно і тих, хто обрав «дорогу до щастя» не через РАЦС. Чи це добре? Не беруся судити. Ад­же правду кажуть у народі — як постелиш, так і виспишся. Тому вільна людина має право сама будувати своє особисте жит­тя. Я не вбачаю в цьому трагедії. До того ж спільне життя чоловіка та жінки без офіційної реєстрації шлюбу, так званий пробний шлюб, коли пожили, не сподобали­ся — розійшлися, практикувалося в Ук­раїні ще у XVI — XVII сто­літтях. Багато шлюбів, які реєструються в органах РАЦС, спалахи білих суконь біля церков, засвідчують: мода модою, а традиції залишаються. Слід також зазначити, що, відповідно до статті 24 Конститу­ції України, жодна обставина не може бути підставою для дискримінації. А стаття 51 Конституції, яка покладає на державу обов’язок охороняти сім’ю, не застерігає, що йдеться лише про сім’ю, побудовану на шлюбі.

— До речі, а яким сьогодні є шлюбний вік?

— Він такий, яким був і раніше, — 18 та 17 років. Але європейські інституції вбачають у цьо­му гендерну (статеву) дискримінацію. Отож, можливо, шлюбний вік згодом в Україні доведеться урівняти. Проте вже сьогодні існують підстави для взяття шлюбу неповнолітніми дівчиною та хлопцем. Не лише вагітність, а й палке кохання юних Ромео і Джульєтт, яким виповнилося лише 14 років, може бути підставою для звернення до суду із заявою про надання їм права на дочасний шлюб. І таких справ у судах України чимало.

Залишилося чинним і право подружжя щодо вибору прізвища. СК не забув про тих, хто не визначився з цим вибором. Тобто якщо чоловік і дружина залишилися кожен на своєму прізвищі, обоє вони матимуть беззастережне право згодом або прийняти прізвище другого, або скористатися можливістю мати подвійне прізвище. Для цього достатньо з’явитися в орган РАЦС, і нове свідоцтво про шлюб буде видане негайно.

Що ж стосується нововведень, то в СК є окрема глава, при­свячена особистим немайновим відносинам у шлюбі. У ній висвіт­лено стандарти цих юридичних відносин. Назву лише один: «Дружина зобов’язана утверджувати у сім’ї повагу до чоловіка — батька». Таким самим є й обов’язок чоловіка. Відхід від вимог цих стандартів може призвести до сум­ного наслідку — розірвання шлюбу. У цій главі вперше законодавчо визначено право на материнство (стаття 49) і батьківство (стаття 50), як і право на життя.

— А хіба раніше не було цих прав?

— Безумовно, ці і природні права дружини та чоловіка існували й до їх законодавчого закріплення. Але суть законодавчих положень у тому, що держава посилює їх правову охорону. Можете собі уявити — наше Міністерство юстиції вимагало виключення цих статей із кодексу. А наші сусіди від них у захопленні. Взагалі, нелюбов посадовців Мін’юсту до Сімейного кодексу України така давня і глибока, що на ній варто зупинитися окремо. Через Мін’юст зазнала спотворень стаття 153 СК, яка давала право батькам та дітям на безперешкодне спілкування. У первинному виді ця стаття була спрямована, зокрема, на забезпечення батьківського контролю за дітьми, позбавленими волі. Зміни, внесені до неї, — неконструктивні, оскільки зменшили обсяг тих прав батьків і дітей, якими вони були наділені. Ця стаття не діяла, оскільки у спеціальних законах не було визначено механізму її дії. Отож Мін’юст, не спромігшись забезпечити дію цієї норми, зробив усе можливе задля її скасування. До того ж Мін’юст доклав чимало зусиль, щоб викинути із СК «заручини», які є в законах усіх європейських держав, крім Білорусі та Росії. Вони є навіть у Грузії. А у нас — не стало. Розправився Мін’юст і зі статтею 117, яка визначала можливість поновлення розірваного шлюбу, якщо жінка і чоловік згодом помирилися. Дуже багато зусиль доклав він і до скасування статті 119 «Встановлення режиму окремого проживання», але її вдалося зберегти.

Я про це говорю читачам такої поважної газети лише для того, щоб викликати Мін’юст до публічного діалогу і щоб новий міністр юстиції Микола Оніщук не повторював помилок своїх попередників. Адже Сімейний кодекс України вартує поваги з боку Міністерства юстиції. Не слід його нищити лише тому, що якийсь урядовець, бачачи із вікна свого кабінету сірі дахи будинків, не хоче бачити реального життя, яке там, внизу, як травинка, тягнеться до світла.

— Зараз дуже багато інформації про гучні судові спори про розподіл майна після розірвання шлюбу. Як це питання регулюється законом?

— Ми знаємо, які мільйонні суми «відступного» заплатили своїм колишнім дружинам Тайсон, Абрамович, Маккартні… Проте наше законодавство не передбачає штрафів, неустойки та іншої кари за шлюбні зради чи розірвання шлюбу, адже покарання має бути наслідком вини. Тут доречно згадати слова Івана Франка: «Любов приходить, не дивлячись на наші заслуги, і щезає без нашої вини». Навіть якби у шлюбному договорі було визначено суму штрафу за кожні зраду чи розірвання шлюбу, то в разі відмови від добровільного виконання цієї умови договору суд не виніс би рішення про її примусове стягнення. Адже такої норми в Сімейному кодексі немає. Чи буде вона у найближчому майбутньому? Хтозна… Зрештою, сто років тому можливість грошової компенсації за фізичні чи душевні страждання у зв’язку з каліцтвом категорично заперечувалася, тепер її визначено в законі. Отож поживемо — побачимо.

— Яка функція шлюбного договору і навіщо його укладати?

— Шлюбний договір, за нашим законодавством, може торкатися лише майнової сфери: фіксувати наявність майна у кож­ного з подружжя на момент укладення цього договору; передбачити розмір часток кожного у майні, яке буде придбане; визначити умови виникнення права на аліменти, зокрема не обов’яз­ково лише у разі непрацездатності. Якщо одне з подружжя поселяється в помешкання другого, є сенс включення у договір умови про його виселення у разі негідної поведінки чи розірвання шлюбу. Це — найважливіші умови (пункти) договору. І вони достатні для того, щоб цивілізовано врегулювати майнові відносини подружжя, зокрема у разі спору, зумовленого порушенням сімейної гармонії. Кількість шлюб­них договорів, засвідчених нотаріально, щорічно зростає. Ад­же укладання такої угоди — це не акт недовіри, а швидше — акт стабілізації шлюбу. Комусь шлюб­ний договір дає впевненість у тому, що його не ошукають, іншого застерігатиме від легковажних змін у своєму особистому житті.

— Але повернімося до шлюбу, зокрема до матеріальних відносин між подружжям. Однією з істотних новацій Сімейного кодексу вважається правило, яке засвідчує, що заробітна плата, пенсія є власністю того, хто її заробив. Чи діє ця норма закону на практиці?

— У Кодексі про шлюб і сім’ю 1969 року це питання не було врегульоване чітко. Між іншим, я провела невелике соціальне дослідження серед знайомих мені жінок, які працюють. І всі вони сказали одностайно: моя зарплата — це моя власність. На такій думці й базувалася названа вище новела: заробітна плата, пенсія належать одному з подружжя. Спільною власністю вони можуть стати у разі внесення до сімейного бюджету. Ця новела мала ряд противаг. По-перше, все те, що придбане одним із подружжя за його зарплату або пенсію для потреб сім’ї, є спільною власністю подружжя. По-друге, ці кошти у разі внесення на банківський рахунок одного з подружжя належать обом, а не лише вкладникові. По-третє, кожен із подружжя зобов’язаний турбуватися про матеріальне забезпечення сім’ї. Отже, існував баланс між «моїм» і «нашим», між правом та обов’язком. У новій редакції з частини 2 статті 61 Сімейного кодексу було виключено застереження «внесені до сімейного бюджету», а це означає, що зарплата, пенсія стали спільною власністю подружжя відразу, як тільки одержувач відійшов від каси. Ця новела сприяє паразитуванню одного з подружжя на «горбі» іншого…

— Але ж в Україні відомо багато випадків, коли у зв’язку з розлученням дружина погрожує чоловікові зруйнувати його бізнес-імперію…

— Це не так просто зробити. Адже наше законодавство проводить чітке розмежування між майном фірми і майном її засновників. Якщо, наприклад, чоловік був засновником господарського товариства, то все те, що воно набуло, скажімо, за десять років своєї діяльності, є власністю саме цього товариства як юридичної особи. Тому дружина засновника, якщо шлюб укладено після заснування товариства, може претендувати лише на частку дивідендів та зарплати свого чоловіка. Якщо ж вступний внесок був спільною власністю, тоді дру­жина може отримати частку вартості майна фірми, яка відповідає її частці у статутному фонді. Реального ж у натурі поділу майна товариства закон не передбачає. Це зроблено задля того, щоб не розвалити підприємство. Але у статуті товариства чи у шлюбному договорі може бути визначено інакше. А це ще раз підкрес­лює значення шлюбного договору, негативне сприйняття якого, чому підсобляли і журналісти, вже минулося. Тому для тих, хто має що втрачати, його цінність — незаперечна.

— Наскільки мені відомо, у Сімейному кодексі запроваджено нову процедуру розірвання шлюбу судом. У чому вона полягає?

— У Сімейному кодексі врегульовано три ситуації: коли шлюб розриває орган РАЦС; суд за позовом одного з подружжя або за спільною згодою обох сторін. Стосовно першої СК не вводить змін. Якщо розірвання шлюбу бажає лише одне з подружжя — справу за його позовом, як і раніше, розглядає суд. Змінив­ся лише момент розірвання шлюбу — ним стає набрання рішенням суду законної сили, а не час одержання свідоцтва про розір­вання шлюбу, як це було до 1 січня 2004 року. Але якщо шлюб було розірвано судом до цього терміну, тобто до введення в дію Сімейного кодексу, момент розір­вання шлюбу пов’язується з одержанням цього свідоцтва. Проте цілком новим у Сімейному кодексі є запровадження можливості розірвання шлюбу за спільною згодою подружжя. Так, якщо у чоловіка й жінки є неповнолітня дитина і вони обоє бажають розлучитись, у суд належить подати нотаріально засвідчений договір про те, з ким дитина буде проживати, про розмір коштів, які надаватиме той із батьків, хто проживатиме окремо, про умови його участі у вихованні дитини. І суд, поважаючи бажання подружжя розлучитися, концентрує свою увагу на договорі про облаштування майбутнього дитини. Якщо суд погодиться зі змістом цього договору, він виносить рішення про розірвання шлюбу, але не раніше, ніж через один місяць із часу надходження заяви. У разі можливого ухилення від сплати аліментів у визначеному розмірі вони стягуються примусово на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таке договірне регулювання дуже цінне, адже ті, хто сідає за стіл переговорів і доходить згоди, не стають ворогами або перестають ними бути!