Зміни

Дев'ять із половиною років тому я замінила маршрутки й метро на автомобіль. Відтоді мої маршрути й життя змінилися.

Дім - робота, робота - дім. Людина в машині - наче равлик у мушлі. Автомобіль - прозорий купол, що захищає від незручності ходіння на двох ногах, від прямої взаємодії з іншими людьми, від спеки, від снігу й холоду і, взагалі-то, певною мірою - від самого життя.

Соціальна роз-інтеграція, відособленість, індивідуалізація - коли життя ззовні допускаєш у свій життєвий простір дуже дозовано: через кватирку суворо певних розмірів… Вийди з машини - і ти відчуєш страх, принаймні невпевненість. Місто для пішохода - інше, ніж для автомобіліста, який спостерігає його через вікно залізного друга. Зупинки - за потреби в обраних місцях, що відповідають колам власного обертання. Продукти - оптом на тиждень в уподобаному супермаркеті або в ближчому до домівки чи роботи. У моєму ніколи не буває свіжого хліба.

Життя - за визначеним маршрутом… Колись я дуже багато ходила пішки по всьому місту. Точніше - бігала. Тепер люблю це робити зрідка, через великі проміжки часу. Тоді все бачиться інакше. Раптом виявляється, що я вже встигла забути цих людей, ці вулиці й ці відчуття. А може, це вони встигли змінитися… Чи я? Принаймні інколи здається, що я їх і знаю - і не знаю, а вони, мабуть, мене…

Я заходжу в метро, а за мною - та ж сама низькоросла жебрачка, що й дев'ять із половиною років тому. Так само накульгує. У неї - інша зачіска, але ті ж самі слова.

На наступній зупинці її заміняє чоловік, що завмер у середньому віці, як муха в бурштині. Я пам'ятаю його. Раніше він пропонував дитячі журнали "Професор Крейд" із дисками, а тепер - "Пізнайко" і "Веселые картинки". Його заміняє ще один знайомець - ножиці, кусачки й пилочки Zinger, "оригінал" за смішною ціною. Я встигла забути, як багато дешевих корисних дурниць можна купити в метро й переходах. Усе як і раніше. Ну хіба що у вагоні інші крісла, в деяких -встановлено монітори. І жетони - по одному в одні руки.

Місто, люди, речі… Погляди, настрої… Перемішані на міських вулицях шари суспільства, припорошені снігом, вони місять ногами рідкий бруд. Із уже давно звичного нового - нескінченні мітинги та особливі люди в камуфляжі, з болем, що навічно поселився у складці між бровами. Але для більшості війна - десь тлом…

…Навіщось полізла у свій давним-давно закинутий ЖЖ. Наштовхнулася на запис 2008 р., не пам'ятаю, про що це було: "Все розширюючись і пришвидшуючи темп, крутиться над головами жирна, густа вирва. Краї її чорні галасливими неохайними воронами. Їх усе більше. І ось - не засмоктує ж їх... Роззираюся, вперед, назад... Тривожно... Повилазило з усіх щілин всіляке в кризу... Прилаштувалося по кутках і так не занадто міцної ковдри й приготувалося тягнути в різні боки. Боже, Боже! Вбережи нас від пафосних промов і "великих" ідей..."

Надворі - 2018-й. Але все - те ж саме, тільки гостріше й страшніше. І ковдра із чотирикутника, здається, перетворилося на багатокутник…

Приїхав близький мені чоловік, що не був у Києві рік. Через тиждень він сказав: "А знаєш, Київ усе-таки дуже змінився. Люди стали інакшими, навіть якщо ти цього не помічаєш. Добріші й уважніші одне до одного і, як не дивно, усміхаються частіше. Подивися на вулиці - вони чистіші. Ось п'ятачок перед торговим центром. За день тут пройшли тисячі людей. Але сміття майже немає. Он дівчина несе недопалок здалеку, щоб викинути його в урну. Ви змінюєтеся. Просто не так швидко, як би вам хотілося".

Велике бачиться з відстані?..

* * *

Я йду знайомою з дитинства вулицею в магазин неподалік будинку - по свіжий хліб. Тримаю ще теплий батон у руках і борюся зі спокусою вгризтися в його хрустку шкуринку зубами прямо зараз і тут, на вулиці. Як спокусливо розтерзати половину його ще перш ніж прийду додому! Як здорово було б, надкушуючи батон, побігти доріжкою підстрибом і показати язик зухвалому зустрічному хлопчиськові, що витріщив від подиву очі. Але ніби як не можна. Непристойно. Я ж доросла тьотя. Хто сказав? Я хочу неправильних-правильних речей - бігати босоніж по калюжах під теплим дощем і ловити відкритим ротом краплі, говорити багато смішних дурниць, закохуватися й не боятися війни… Але я навряд чи зможу бути такою ж безтурботною, як раніше. Я мрію про весну з її щоденними яскравими змінами. Але шукаю стабільність. Ми не зразу бачимо зміни. Ми їх проживаємо, і вони назавжди змінюють нас.