У вітчизняній історії є дві ідеологічно розведені дати, які пов’язані з об’єднанням українських земель в одній державі...
Клопотання Народних зборів про возз’єднання Західної України з УРСР, на яке посилалися як на «народне волевиявлення», не може виправдати загарбання Радянським Союзом половини території Польської держави. Не має особливого значення навіть те, чи були вибори у Народні збори вільними, чи здійснювалися за відпрацьованими радянськими технологіями. Якраз у «золотому» вересні місцеве населення раділо приходу Червоної армії, розчарування і навіть жах прийшли пізніше. Значення має тільки те, що СРСР вчинив у зговорі з німецькими нацистами неспровокований збройний напад на країну, з якою підтримував нормальні дипломатичні відносини.
Якщо хто-небудь й після цього не погодиться з анексіоністським характером «возз’єднання», то варто пригадати ще один факт. Незабаром після нападу Гітлера на Радянський Союз, 31 липня 1941 року газета «Правда» надрукувала таку заяву: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу».
Сталін бажав укласти договір з емігрантським урядом знищеної ним (разом з Гітлером) Польської держави. Без такого договору Радянський Союз не міг увійти до антигітлерівської коаліції. Ця заява свідчила про те, що радянська сторона визнала відсутність легітимності своїх територіальних надбань. У світлі наведених фактів треба з датою 17 вересня 1939 року поводитися обережно. Не випадково навіть в радянські часи, коли урочисто відзначалися ювілеї возз’єднання, вона не підносилася до рангу державного свята.
Я почав розмову зі звичного протиставлення двох дат тільки для того, щоб показати: кожна з них вбудована в контекст поточних подій. Проблему соборності українських земель треба ставити, однак у ширшому геополітичному і хронологічному контексті. Тоді ми побачимо її справжні масштаби.
Під час Першої світової війни Україна стала ареною битви між арміями Росії і Австро-Угорщини. Мобілізовані в ці армії українці десятками тисяч гинули у братовбивчій війні за чужі їм інтереси. Війна уперше дала колосальний поштовх пробудженню їх національної свідомості. Якщо революція 1905 — 1907 рр. в українських губерніях мала яскраво виражений соціальний характер, то революція 1917 р. одразу стала національною. В ході революцій 1917 — 1918 рр. в обох імперіях український народ створив національні держави, які проголосили Акт Злуки.
Польський народ теж був поділений між цими імперіями. Його бажання об’єднатися в національну незалежну державу завжди проявлялися сильніше, ніж в українців. Поляки мали більш свіжі державотворчі традиції і незрівнянно багатший досвід визвольної боротьби. Коли кайзерівські війська окупували Польщу, німецький уряд запропонував сприяння відновленню державності після перемоги у війні. Польські патріотичні організації чемно подякували, але продовжували зміцнювати відносини з ближчою їм за культурою і традиціями Францією. Тим більше, що перемога Антанти у війні здавалася вірогіднішою.
Тут ми підходимо до головної ланки в причинно-наслідкових зв’язках, які визначали історичний процес в Центрально-Східній Європі з 1918 до 1945 рр. Річ у тім, що польська політична еліта бажала відновити національну державність в кордонах, наближених до Речі Посполитої. Ця багатонаціональна держава була утворена злиттям у XVI столітті Польського королівства з Великим князівством Литовським, у складі якого перебували білоруські і основна частина українських земель. Поляки так і назвали утворену у 1918 році державу — Друга Річ Посполита. Керівники її не бажали розуміти, що за півтора століття, які пройшли після загибелі Речі Посполитої, Європа стала іншою. Вони не раз ходили по лезу бритви, але утримали українські етнічні території, загарбані у 1918 — 1919 рр.: Східну Галичину з Лемківщиною, Західну Волинь з Поліссям, Холмщину з Підляшшям. На непольських землях Другої Речі Посполитої проживало понад 10 мільйонів чоловік, вони охоплювали близько половини території держави. Ю.Пілсудський добився відмови від претензій на ці землі від Директорії УНР (за Варшавським договором 1920 р.) і від радянських урядів України та Росії (за Ризьким договором 1921 р.). Та міжвоєнна Польща була нестабільним державним утворенням.
Антанта активно допомагала відродженню національної польської держави, але несхвально ставилася до зусиль її керівників відродити багатонаціональну Річ Посполиту. Верховна Рада Антанти дозволила Польщі провадити в 1919 році збройні операції аж до Збруча. Однак цей дозвіл, як спеціально підкреслювалося, не міг вплинути на визначення у майбутньому кордонів Польщі на Сході. В грудні 1919 року держави Антанти визнали право Польщі встановлювати власну адміністрацію тільки до східного кордону Польського (так званого Конгресового) королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 року. Цей кордон в основному обмежував територію відроджуваної держави польськими етнографічними землями. Однак на заході від цієї лінії кордону, тобто в межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.
Під час радянсько-польської війни 1920 року війська М.Тухачевського прорвали фронт і пішли на Варшаву. Польські керівники кинулися за допомогою в бельгійське містечко Спа, де відбувалася конференція держав Антанти. Антанта обіцяла допомогу, якщо вони погодяться з лінією кордону, визначеною нею в грудні 1919 року. Поляки погодилися, і британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон запропонував радянському урядові зупинити наступ за 50 кілометрів від цієї лінії.
Як відомо, радянський уряд проігнорував пропозицію Дж. Керзона. Але Червона армія була розгромлена під Варшавою. Від того часу визначений Антантою у 1919 році східний кордон Польщі дістав назву лінії Керзона.
Щоб визначити причини, які зумовили легітимне возз’єднання українських земель, перенесемося в іншу історичну епоху. Ми вже пересвідчилися у тому, що пов’язувати возз’єднання з пактом Ріббентропа—Молотова не можна. Сталін лише використав, причому не відразу, а тільки після 3 вересня 1939 року, ідею возз’єднання як камуфляж для прикриття раніше запланованого поділу Польщі.
У серпні 1941 року президент США Ф.Д.Рузвельт і прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль підписали Атлантичну хартію. Цей доленосний для людської цивілізації документ засуджував побудований на насиллі гітлерівський «новий порядок». Проголошувалася відмова двох великих держав від застосування політики сили у міжнародних відносинах на післявоєнний період.
Між іншим, це означало, що у післявоєнній Європі кордони повинні були змінитися мінімально. Великобританія і Франція вже не могли, виходячи з букви і духу Атлантичної хартії, ставити на коліна переможених, як це вони робили після Першої світової війни.
Чому ж, незважаючи на Атлантичну хартію, Німеччина зазнала після Другої світової війни істотно більших територіальних втрат, ніж після Першої? Є тільки одна відповідь: вона опинилася крайньою під час розв’язання проблеми легітимного возз’єднання українських земель.
У своїх спогадах У.Черчілль писав, що англійський уряд був зобов’язаний підтримувати інтереси старого союзника (тобто Польщі), а тому не міг визнати законною окупацію росіянами польської території у 1939 році. Проте з літа 1941 року, коли Росія виявилася волею обставин на боці Великобританії у боротьбі проти Німеччини, писав далі Черчілль, «ми не могли змусити нашого нового союзника, який опинився у великій небезпеці, відмовитися хоча б на папері від прикордонних областей, які він протягом ряду поколінь вважав життєво важливими для своєї безпеки».
Виходячи з прагматичних інтересів власної держави, англійський прем’єр-міністр спромігся задовольнити, здавалося б, протилежні інтереси старого і нового союзників за рахунок спільного ворога. Свої пропозиції він виклав під час першої особистої зустрічі трьох керівників антигітлерівської коаліції в Тегерані.
Тегеранська конференція відбулася у листопаді — грудні 1943 року. Розуміючи, що у Польщі першою опиниться Червона армія, У.Черчілль визнав за необхідне своєчасно розв’язати вузли польського питання. Він дійшов висновку, що польський уряд повинен визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона. Разом з тим прем’єр-міністр підкреслив, що Польща не повинна зазнати територіальних втрат.
Ідея полягала в тому, що половина території міжвоєнної Польщі (тобто Західна Україна і Західна Білорусія) підлягала передачі Радянському Союзу. Замість цього Польща одержувала не меншу територію на заході і півночі:
Верхню Сілезію, Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данцигом. Це були втрачені у середньовіччя Польською державою землі, на яких пройшло життя багатьох поколінь німецького населення. У розмові з Рузвельтом і Сталіним Черчілль наочно, на трьох сірниках показав, якими мають бути післявоєнні кордони трьох держав — СРСР, Польщі та Німеччини. Всі сірники пересувалися в західному напрямку.
Міжвоєнна Польща мала кордони держави Ягеллонів — перших королів Речі Посполитої. Післявоєнна держава набувала кордони середньовічної династії Пястів.
Зміна кордонів у Центрально-Східній Європі супроводжувалася примусовим переміщенням величезної маси людей. Понад 10 мільйонів чоловік змушені були покинути регіони Німеччини, які відходили до Польщі і Радянського Союзу (Сталін прихопив «на ходу» Кенігсберг з прилеглою територією).
Тепер підіб’ємо підсумки. Історичні шанси для об’єднання українських земель у XX столітті виникали двічі. Кожного разу вони пов’язувалися з глобальними катаклізмами — світовими війнами. Після Першої світової війни склалася унікальна ситуація: можливість утворення незалежної соборної Української держави. Проте Акт Злуки через об’єктивні обставини реалізувати не вдалося.
В ході Другої світової війни об’єднання українських земель стало можливим тільки в рамках загальної анексіоністської політики сталінського режиму. Таку політику Сталін провадив і тоді, коли «дружив» з Гітлером проти західноєвропейських демократій, і тоді, коли воював з ним. Відповідно сам процес возз’єднання Західної України з УРСР має бути поділений на два етапи.
Перший етап — це вторгнення Червоної армії в Польщу у вересні 1939 року під пропагандистським прикриттям захисту життя і майна польських громадян — українців і білорусів.
Щоб увійти після нападу Німеччини на СРСР до антигітлерівської коаліції, Сталіну довелося врегулювати відносини з Польщею, тобто відмовитися від територіальних здобутків 1939 року. Перший етап возз’єднання цією відмовою було вичерпано. Отже, не можна пов’язувати возз’єднання Західної України і УРСР з пактом Ріббентропа—Молотова, тобто з датою 17 серпня 1939 року.
Другий етап возз’єднання пов’язаний з використанням заінтересованості західних демократій в активній боротьбі СРСР проти нацизму. В умовах, що склалися на останньому етапі війни, міжнародне визнання входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР вимагало широкомасштабного перегляду кордонів в Центрально-Східній Європі.
Визначення нових кордонів Польщі і України відбулося на основі «Декларації Верховної ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі» від 8 грудня 1919 року (тобто лінії Керзона). Цей кордон мав освячену часом легітимність, сягаючи до 1815 року.
Возз’єднання українських земель розійшлося на півсотні років з перетворенням України на незалежну і суверенну державу. Але третього історичного шансу для возз’єднання бути не могло. Ми повинні визнати, що соборність України перетворилася з декларації на факт в умовах тоталітаризму.
Другий етап возз’єднання складався з конкретних подій, кожна з яких має свою дату. Яка з цих дат є найважливішою?
Мабуть, правдивою датою слід вважати липень 1944 року, коли після багатомісячних виснажливих переговорів було підписано не розголошуваний тоді договір з польським урядом (так званим люблінським, тобто контрольованим Москвою). За цим договором західні кордони Польщі пересувалися до лінії Одер — Нейссе, а східні визначалися в основному по лінії Керзона.
Можливо, історики можуть запропонувати й іншу дату. Важливо тільки одне: щоб це були домовленості між двома сторонами (Польщею та СРСР), досягнуті вже після Тегеранської конференції, яка розв’язала питання в принципі.
Однак визначення дат не має особливого значення. В усіх випадках для нас залишається ключовою подією декларація українських народних республік про своє об’єднання в соборну УНР. Акт Злуки показав непереборну волю українського народу до об’єднання своїх історичних земель в єдиній державі. Коли Об’єднані Нації визначали післявоєнний устрій Європи, ця воля бралася до уваги.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google