Жодної партії Леніна чи Набокова я не бачив...

Про Василя Іванчука, одного з кращих шахістів світу, в українському масмедійному просторі інформації небагато. На російських спеціалізованих сайтах його називають генієм і дуже тішаться, коли вдається вийти на інтерв’ю. Легенда шахів Віктор Корчний розповідає, як у 1976-му його, опального та розчавленого системою, несподівано запросили львівські гросмейстери. Йому тоді не дозволяли грати у міжнародних змаганнях, навіть у тих, що проходили в межах Радянського Союзу. «Львів для мене не тільки шаховий центр, а й центр порядності та відваги — згадує Віктор Корчний. — Років шість тому був я тут в гостях у дуже талановитого гросмейстера Василя Іванчука».

Мені поталанило менше: це інтерв’ю я брала по телефону.

— Пане Василю, не знаю, як на вашу думку, а в моєму уявленні шахи найменше пов’язані зі спортом...

— Ясна річ, шахи — це спорт, але неможливо заперечити, що вони належать і до науки, яка має власну теорію. Крім того, це мистецтво, зіткане з гарних задумів та комбінацій. Ну, а на вищих щаблях шахи набувають політичного значення. Є там точка дотику з психологією та філософією. Шахи творять особливе сприйняття життя, не скажу, краще чи гірше. Просто воно є інакшим.

— Яким саме?

— Шахи потребують величезної концентрації. Це приводить до того, що інші речі, які для пересічних людей важливі, — для шахіста, особливо в період інтенсивної роботи, втрачають вагу. Націленість на перемогу і задоволення від боротьби затьмарюють інші цінності.

— У чому подібність шахів до філософії?

— І шахам, і філософії притаманні поняття аналізу та синтезу. Шахи примушують мислити. Не випадково дев’ятий чемпіон світу Тігран Петросян свого часу захистив дисертацію «Логіка в шахах». Шахіст, якщо він хоче досягнути непересічних результатів, має виробити власну філософію боротьби. Він у жодному разі не повинен когось копіювати. Стрижень мислення має бути яскраво індивідуальним.

— У тренуванні теж має бути індивідуальний підхід?

— Не думаю, що в підготовці до турніру існує надмір варіантів. Усе відбувається приблизно як у боксі. Переглядаєш записи партій суперника, з котрим доведеться грати в найближчому майбутньому. Намагаєшся зрозуміти його стиль, відчути сильні та слабкі сторони. Аналізуєш власні партії і шукаєш шляхи до вдосконалення. Сидіти, аналізувати, думати... Для цього мають бути певні умови, певний душевний стан, велика міра концентрації. Зосередженість на чомусь одному... Є тут багато чого від медитації.

— Мас-медіа в Україні приділяють шахам мало уваги. Чи можна зробити висновок, що шахи в нас непопулярні?

— Мені важко назвати країну, в якій шахи були б настільки популярні. Хіба що в Росії... Там багато сильних шахістів. Але Росія все одно поступається Україні. У нас дуже багато і шахістів-професіоналів, і сильних любителів. Часто прості кандидати в майстри можуть чинити серйозний опір елітному гросмейстерові. В інших країнах немає такої масовості. Ну, а те, що мас-медіа не приділяють достойної уваги, є показником того, що шахи не є комерційним видом спорту, як от футбол, бокс чи теніс. У Європі маємо щось подібне, але існують винятки. Скажімо, в Туреччині завдяки старанням президента шахової федерації проводиться багато змагань із шахів. Про це густо пишуть у пресі. На масовому рівні шахи популярні в Німеччині, Голландії, Іспанії. В інших країнах менше.

«Шахи належать до тих видів спорту, в яких велику роль відіграє спонсорство. Глядачі ніколи не платитимуть величезні гроші за шахові змагання. Нині в шахах з’явились «азійські тигри»: зокрема серед жінок домінують китаянки. До числа найсильніших входять шахісти Індії, В’єтнаму, Китаю. І все завдяки потужній державній підтримці. Хоч-не-хоч, а може охопити заздрість. Як повідомляють росіяни, члени збірних команд Китаю мають не лише стипендії, мінімальна сума яких — тисяча доларів на місяць, а й відповідне лікарняне обслуговування та інші пільги.

Само собою, вітчизняна державна допомога досить скромна. Тому надзвичайно велике значення для нас мають спонсори. Ось недавно ми підписали угоду про спонсорську допомогу з відомою фірмою «Оболонь». Але, на жаль, коли я спілкуюся з багатьма відомими українськими бізнесменами, вони ніяк не втямлять, що шахи — це гордість держави. Крім того, це чиста гра. На Заході багато меценатів мають за честь допомагати шахам». (Президент шахової федерації України В.Петров.)

— Чи є ви естетом у шахах? Які шахи полюбляєте? Слонова кість, дерево, метали?

— Я естет як у житті, так і в шахах. Для мене важливо грати гарними шахами. А гарними для мене є дерев’яні стаунтонівські шахи, названі на честь англійського шахіста XIX століття Говарда Стаунтона, за моделлю якого їх почали випускати. Вони витримали випробування часом і вважаються найкращими. До слова, в музеї Толстого у Москві є ескіз Олександра Морозова, на якому він свого часу зафіксував Льва Толстого з приятелем за стаунтонівськими шахами. Що стосується інших, наприклад зі скла, слонової кості, онікса, то вони виконують суто декоративну функцію. На них просто приємно дивитися...

— У Володимира Набокова, який був добрим шахістом, я прочитала, що не кожен шахіст може розробити шахову задачу. Для цього, мовляв, потрібні особливі здібності — музично-математичні... Ви погоджуєтеся?

— Знаєте, я вперше чую, що Набоков був добрим шахістом. Свого часу казали, що Ленін теж добре грав у шахи... Можливо. Але жодної партії Леніна чи Набокова я не бачив. Натомість деякі партії Тургенєва, Толстого, Руссо, Прокоф’єва історія зафіксувала. Та й взагалі, у великій літературі шахи висвітлені дуже неоднозначно. Візьмімо такі відомі твори, як «Захист Лужина» того ж Набокова, «Шахова новела» Цвейга тощо. Але найбільшою антирекламою для шахів вважаю оповідання Купріна «Марабу». Взагалі, цього письменника я дуже ціную, але в «Марабу» у нього пробилась якась патологічна ненависть до світу шахів. Усі ці твори прислужилися формуванню викривленого образу шахіста.

— Такого собі трішки божевільного...

— Дуже нервового, непідконтрольного, відлюдькуватого. Часто у цих творах гросмейстер не має загального розвитку, що в реальних шахах абсолютно неможливо. Крім того, його полюбляють змальовувати злочинцем. Такий собі геніальний павук зі схильністю до холодного розрахунку.

— Мабуть, ці міфи дали свої паростки. Люди охоче балакають про злочинні домовленості на шахових турнірах...

— Я не знаю жодного реального шахіста-злочинця. Нехай Фішер сидів у тюрмі... Але хіба його можна назвати злочинцем? Простроченого паспорта і несплати податків явно замало для зловісного образу.

— Це правда, що в боротьбі з противником застосовуються будь-які методи, навіть гіпноз?

— Це непросте запитання. У пресі писали, що такі речі відбувалися між Карповим і Корчним, між Карповим і Каспаровим. Я припускаю, що таке можливе, але не можу ані підтвердити, ані заперечити. Ці речі можна зарахувати до паранормальних.

— Чи ви відчували на собі щось подібне?

— Звичайно, я відчував на собі психологічний тиск, але то не обов’язково мав бути гіпноз. Взагалі, спілкування з тією чи іншою людиною — серйозна взаємодія інтелектуальних рівнів, біополів, обмін інформацією. Все це може втомлювати і дратувати. Але існує психотренінг, медитація. Все це досить ефективно захищає від небажаних впливів.

— Само собою, такі речі, як гіпноз на шахових турнірах, довести неможливо. Інша справа — інтриги, які існують у будь-якому виді спорту. Шахи, мабуть, не є винятком...

— Авжеж. І прикладів чимало. Різні заяви шахістів, передматчеві конференції, елітні турніри, на які одні шахісти потрапляють, а інші, з таким самим рейтингом, — ні. Чи, скажімо, відбір у національну команду — там ніколи без інтриг не обходиться. Є обізнані, хто знає, як під час змагань вивести з рівноваги того чи іншого спортсмена. За мною теж спостерігають. Вивчають, аналізують, прогнозують реакцію. Відчував це багато разів...

— А який ваш рейтинг серед шахістів?

— Рейтинг — то не є стала величина. Свого часу я мав другий рейтинг у світі. Потім десять років поспіль був у першій десятці. Пізніше — між тринадцятим і п’ятнадцятим пунктами. За останнім рейтингом, я на одинадцятому місці. Я добре зіграв на двох останніх турнірах у Мексиці і в Росії, відповідно, у новому рейтингу моє попадання у світову десятку гарантоване.

«Василь Іванчук уже давно належить до провідних гравців світу. В шаховій еліті, серед представників різних шкіл та різних стилів гри Василя вважають надзвичайно обдарованим. Його важку шахову руку пізнали на собі практично всі великі шахісти, включно з Гаррі Каспаровим, у якого він виграв кілька разів. Якби не блискуча гра Іванчука, то важко було б прогнозувати перемогу української національної збірної на торішній олімпіаді в Іспанії. Протягом усіх цих змагань він не програв жодної партії. Це фантастичний рекорд!» (Президент шахової федерації України В.Петров.)

— Чи існує в шахах віковий ценз?

— Людина втомлюється, тому після п’ятдесяти не кожному шахістові вдається триматися на високому рівні. Хоча є винятки. Віктор Корчний, якому вже за сімдесят, продовжує вигравати турніри. Можна назвати Емануїла Ласкера, який дуже сильно грав до вісімдесяти років. Але все-таки навіть сильним шахістам після п’ятдесяти стає важче, і це відчувається. Водночас існують вундеркінди. Щоправда, багато їх рано сходять із дистанції.

— Конфлікт Іванчука та Пономарьова на чомусь грунтувався чи просто був розбурханий мас-медіа?

— Основний конфлікт відбувався на шаховій дошці. Решта було надумано. У змаганні за першість світу перемогти вдалося моєму супернику. Але я досить швидко ввійшов у форму. Хоч як дивно, та Пономарьову після перемоги прийти до норми було значно важче, ніж мені. У Руслана почались поразки, і його рейтинги впали. Вважаю, що поразка пішла мені на користь. Я багато переосмислив, прийшли нові здобутки.

«На початку 2002 року Іванчук програв Пономарьову матч на першість світу, а восени в словенському місті Блед мала відбутися шахова олімпіада. Я запропонував Іванчуку грати на другій дошці, мотивуючи тим, що за першою буде чинний чемпіон Руслан Пономарьов. Василь погодився без жодних нарікань. Перед олімпіадою він дуже захворів, і його участь у національній збірній була під великим питанням. Пам’ятаю, ми тоді взялися за голови... Яка ж олімпіада без такого спортсмена? На щастя, Іванчук зібрався з силами і грав блискуче. Команді він приніс тоді чотири бали, тоді як Пономарьов — усього один. Тому, коли ми готувались до торішньої олімпіади в Іспанії, я не сумнівався, хто гратиме на першій дошці. І не помилився. На олімпіаді з 14 партій Василь зіграв 13. Це і дуже багато, і дуже важко. Він набрав дев’ять з половиною очок. Це спортивний подвиг, завдяки якому наша команда здобула чемпіонство. Але я не хочу, щоб склалося враження, що наша збірна тримається тільки на геніальних особистостях. Ця перемога свідчить, що нам вдалося зберегти школу. Випадково виграти олімпіаду неможливо». (Президент шахової федерації України В. Петров.)

— Мабуть, шахи не тільки вимагають величезної концентрації, а й пожирають увесь вільний час шахіста...

— Високий рівень зосередженості буває під час підготовки до змагань. Поза тим я знаходжу час робити важливі для мене речі. Мені подобається гарна природа, ціную добрий живопис, люблю куховарити. Ось ви запитували, чи можу складати шахові задачі... І можу, і складаю — це моє хобі. На жаль, я не маю хисту до малювання та музики. Але мрію навчитися грати на одному з музичних інструментів. Також хочу написати цікаву книжку про шахи, адже матеріалу назбиралося чимало. Мене дуже вразила книжка Леоніда Юдахіна «Тисячолітній міф шахів», яка нещодавно вийшла. Це шахіст із Петербурга, але тепер він живе в Америці. Книжка багато в чому неоднозначна, тому радив би прочитати.

— Український шаховий світ... У чому його оригінальність і перспективи?

— Оригінальність полягає в тому, що у шаховому світі Україна є державою номер один. Ми — олімпійські чемпіони, і ми — чемпіони світу в командному заліку. А перспективи... Маємо багато молодих талановитих шахістів. Жаль тільки, що в Україні не проводяться престижні турніри рівня Лінариса.