«Жива історія» Києва, або Пронизливий «конспект» 1970-х

Цю книжку-альбом написано і прекрасно проілюстровано киянином у четвертому (!) поколінні, який уже багато літ вивчає історію любимого міста. Кажуть, Київ за останні років тридцять змінився до невпізнанності. Втім, питання досить суперечливе. Автор, відомий києвознавець Станіслав Цалик, у пресі неодноразово заявляв, що кожен поліс із часом трансформується, його ландшафт змінюється, і цього процесу не спинити. Але річ у тому, що навряд чи взагалі існує «базова точка справжнього Києва».

Не будемо далеко ходити: Київ імперський, дореволюційний і довоєнний, післявоєнний, відбудований, а потім і той, який поглинув частину рівнинного, такого далекого йому за духом Лівобережжя, - суть різні варіації Міста. «Традиційний, віковічний Київ» як єдине ціле залишився у сивій давнині. Його окремі контури - з різних, підкреслимо, епох - ще можна «намацати», милуючись пам’ятками духовності та культури: Києво-Печерською лаврою, Святою Софією або Андріївською церквою. І насолоджуючись шедеврами цивільної архітектури - «Шоколадним будиночком» на вулиці Шовковичній чи «Будинком з химерами» на Банковій. Він ще впізнається у творах М.Булгакова і щоденниках С.Єфремова, на сторінках досліджень сучасних києвознавців: В.Ковалинського, М.Кальницького, Ю.Павленка, О.Анісімова, С.Машкевича… Ми бачимо Київ різних періодів його буття на малюнках В. ван Вестерфельда, Т.Шевченка, М.Пимоненка, В.Тімма, написаних з натури; нарешті - на листівках кінця XIX - початку XX століття.

Далі була не тільки більшовицька революція/переворот (як кому подобається), Національна революція і її поразка. І, як наслідок, - неминуча еволюція Міста, що стало радянським. Однак у всьому світі - більшою або меншою мірою - змінилися міські ландшафти. Київ нинішній, попри всі пертурбації останніх десятиліть - і зі знаком мінус, і зі знаком плюс, - останнього, нам здається, значно менше, - в основному «стартував» (такого парадоксального висновку дійшов автор, і він таки має рацію, з доказовою базою у С.Цалика все гаразд) у, здавалося б, непримітні, «застійні» 1970-ті роки. Цьому десятиліттю «пощастило» - знайшовся невтомний архіваріус, який розповів, повідав і тим, хто пам’ятає той час, і їхнім дітям про буття та побут столичних жителів. Можливо, читач скаже: що нового можна почерпнути в тому часі, який буквально на відстані руки? І, повірте, помилиться…

Автор чесно зізнається, що «київські 1970-ті - тема настільки неосяжна, що повністю розкрити її не під силу навіть серйозному науковому колективу... У назві книжки міститься ключове, на мій погляд, слово - конспект... Це як на вузівській лекції: викладач розповідав докладно, а ви зафіксували в зошити тільки найсуттєвіше». С.Цалик не прагне давати політичні оцінки й аналіз радянського ладу. Вони залишаються ніби на другому плані, але від допитливого погляду не приховається м’яка іронія. І ми так тоді і жили! С.Цалик упевнено веде читача хвилями своєї натренованої - багатьма роками пошуків найбільш незвичайних, парадоксальних артефактів, скрупульозної роботи в архівах - пам’яті.

…Крок за кроком ми занурюємося в атмосферу третього за значущістю міста Радянського Союзу. Ми прогулюємося його вулицями та площами, місцями відпочинку городян (тут не тільки дачі, прилеглі санаторії, профілакторії, піонерські табори, а й жаданий Крим). Разом із колонами демонстрантів простуємо вулицями міста особливими, затвердженими жорстким партконтролем маршрутами у святкові дні. Згадуємо сонячний Першотравень, коли дачники норовлять «закосити» і просяться «відпрацювати» вже у день ВЖСР, тобто 7 листопада (того дня багато хто зазирав у найближчі гастрономи, щоб «зігрітися», - надворі холодний дощ, а то й мокрий сніг). Побуваємо на новорічній ялинці в дитячому садку і школі (свято, до речі, абсолютно незаполітизоване, і тому народ «відв’язується за повною програмою»).

А ось і багатолика атмосфера театрального Києва, де між головними театрами столиці - Українським драматичним ім. І.Франка та Російським драматичним ім. Лесі Українки - негласне, але жорстке суперництво. У всій красі постають найкращі солісти, корифеї Оперного театру (А.Солов’яненко, Є.Мірошниченко, Г.Ципола, Д.Гнатюк, Ю.Гуляєв, А.Мокренко, Т.Таякіна, В.Ковтун…), які суперничали з грандами московського Большого і ленінградської Маріїнки (тоді ще Кіровки). Не забуті й відомі артисти (А.Роговцева, Ю.Мажуга, Б.Ступка, В.Плотнікова…), диригенти (Стефан Турчак), режисери
(С.Данченко, В.Малахов), театральні художники (Д.Лідер)... Родзинкою 1970-х стали постійні виступи в Київській філармонії зірок світової симфонічної музики та піаністів: С.Нейгауза, Г.Кремера, Ю.Темірканова, М.Шостаковича, Ю.Ліста, С.Старр; театр «Дружба» знайомив киян із найкращими постановками театрів з усіх союзних республік (кожен глядач дивився спектакль із синхронним перекладом у навушниках!). Перші кроки робив Молодіжний театр, у костелі руки великого В.Городецького відкрився Республіканський будинок органної і камерної музики.

Була така радянська пісня «Это наша с тобою земля, это наша с тобой биография». 1970-ті - час, у якому жили, росли, народжувалися багато, якщо не більшість киян (хтось може заперечити - за цей час «понаїхало» чимало, але все ж таки цих приїжджих завжди було чимало, та й кияни часто багато бурчать). «Інша річ, що не всі приїжджі розуміють прихований контекст цього міста. Дещо нам справді необхідно цілеспрямовано захищати», - сказав Станіслав Цалик в одному зі своїх численних інтерв’ю.

Кожен у цій книжці-альбомі знайде ту адресу, артефакт на фото або ілюстрації, які до болю знайомі. І може зустрітися з тим, що, здавалося, вже давно втрачене, розчинилося в глибинах пам’яті. А це безцінне…

1970-ті роки органічно вмістили не тільки «доленосні» партійні з’їзди, прийняття нової редакції радянської Конституції, війну в Афганістані, боротьбу влади з інакодумством і дисидентами, початок єврейської еміграції, Олімпіаду-80 і т.д. Усе це, безумовно, було в нашому житті, але й того, що найчастіше залишалося за кадром, не слід забувати: обридлий багатьом побут, повсякденні турботи киян (де що дістати, купити, як зіграти весілля, скільки це коштуватиме, де відпочити, і в яку «копієчку» це виллється…). Тут тобі і страсті за пропискою, і гастрономи й універмаги, де бажано мати блат, столи замовлень для ветеранів ВВВ, пайки для номенклатури, весілля і ЖБК, які допомагають вирішувати гостру нестачу житла, дитсадки, школи і пологові будинки, «джинсові страсті», квас, «пепсі», а потім і «фанта», уже під час проведення групових матчів футбольного турніру Олімпіади-80. А також зимова метушня (пошук пристойної новорічної ялинки, як зі шкури вилізти, але дістати делікатеси - апельсини, шампанське, шпроти… - до новорічного столу), і ритуал 23 лютого, і 8 Березня… Біганина батьків по шкільних базарах і 1 вересня з милими, переляканими першачками, прощання зі школою з майже обов’язковою прогулянкою по Дніпру на пароплаві або катері, перші інститутські сесії. Університет у Києві був один, це вам не теперішні «академії» та «університети» майже на кожному розі. І багато-багато іншого, що не випало з поля зору автора.

«Лексика найкраще передає атмосферу десятиліття. Кияни ще не вивчили таких слів, як іпотека, стоковий магазин, нічний клуб, мультивіза, зате в їхньому повсякденному житті були дошка пошани, вирішальний рік п’ятирічки, всесоюзний комуністичний суботник, партгоспактив, «є думка ...», блок комуністів і безпартійних, програма побудови матеріально-технічної бази комунізму, комсомольсько-молодіжна будова, піонерська дружина, перехідний червоний прапор, ленінська кімната, «про заходи щодо подальшого поліпшення», виїзд на картоплю, шефська допомога, битва за врожай, переможець соцзмагання, «глушилки», перший відділ, п’ятий пункт, троячка до зарплати, самвидав, відмовник, антирадянщик, «покладеш партквиток», - пише С.Цалик.

Цікаво, а чи зможуть хоч дещицю перелічених вище слів із лексикону 1970-х розшифрувати народжені вже у 1990-2000-х роках?

У цьому «конспекті» (автор непрозоро натякає, що робота саме у розпалі) проведено, не побоюся цього слова, титанічну роботу з відтворення вигляду і душі Києва та його жителів передостаннього «радянського» десятиліття. Побажаємо ж Станіславу Цалику продовжити «освоювати» не тільки 1970-ті, такі близькі йому. Свого вдумливого архіваріуса чекають багато епох - лакун предосить…