Життя без напівтонів

Від Нового року ми чекаємо тільки радощів — ялинки, гарного настрою. Ми по-дитячому віримо у диво і принаймні раз на рік із задоволенням пораємося по господарству. Новий рік приходить до нас передчуттям найсвітлішого і найрадіснішого християнського свята — Різдва. Тому рішення про публікацію цієї статті саме у новорічному номері було для редколегії водночас і простим і складним. Ми вчинили так, як вважали за доцільне. Світло Різдва, яке подарувало світові Надію і Життя, сяє всім нам, сповнює наші серця любов’ю, робить нас єдиним цілим.

Віра у диво, втілена в Різдві, часто дає нам сили жити. І тим, у кого просто сьогодні поганий настрій. І тим, кому треба знайти сили для смертельної боротьби. І тим, хто має гідно подолати залишок шляху.

Будинок скорботи — будинок надії

Щороку в Україні діагностують онкологічні захворювання у 1000—1200 дітей. Половина з них помирає. У другої половини є надія. Втім, надія є в усіх — навіть у приречених. Якщо не на медицину, то хоча б на диво. У кожному разі, діагноз, схожий на вирок, винесений дитині, здатний убити навіть найсильнішу людину. І перше, чого гостро бракує цим людям, — ще до медпрепаратів, грошей — душевних сил. Щоб вистояти, боротися і прийняти зрештою все, що станеться.

Маленька підсобка для ремонту радіологічної апаратури на території Інституту онкології АМН України. Зовні нагадує трансформаторну будку — тільки задовга. На стіні хрест. Тут розташована церква на честь Козьми і Даміана Римських. Вона займає половину цього «будинку». Заходиш у тамбур. Праворуч — колоритна підсобка ремонтників, ліворуч — храм. Заходжу до підсобки.

— Нам дозволяють тут «господарювати», — каже отець Євгеній Мілешкін, настоятель приходу. Просто над його головою — покоцаний «вініл» Black Sabbath. Роблю два-три кроки і потрапляю до «церковної» частини будинку. До храму. Напевно, з ремонтниками поділилися «по-братньому». Але частина цієї кімнати відгороджена вівтарем, тому здається меншою.

— Не тісно?

— Тісно, звичайно. Та в нас специфіка — багато хто не може прийти, вистояти службу. Звісно, хотілося б просторішого приміщення — і людей більше помістилося б, і крамнички було б де поставити. До нас хворі приходять — їм стояти важко.

Просто посередині храму — ікона Дитяти Гавриїла. У тісному приміщенні вона здається величезною.

— Проблемна у вас парафія, панотче.

— Знаєте, де багато скорботи, там багато благодаті. У нещастях загартовується віра людська. Тут на власні очі бачиш вияви Духа Святого. Бачиш, як перетворюється душа. Коли спостерігаєш процес порятунку від початку до кінця, до останнього шляху — це дає сили. Я розумію, бачу, що зміг щось зробити, що я тут потрібен. Це найголовніше. Дуже важливо зрозуміти: це не доля, не фатум якийсь. Це спокута, випробування. А Бог ніколи не посилає нам випробувань надмір наших сил. Найголовніше, щоб людина відчула: у неї є ця сила. Так, у нас така специфіка парафії — до нас часто приходять через горе. Але це природно. Поки в нас усе добре — ми ні над чим таким не замислюємося, живемо собі та й годі. А як щось трапиться — тоді про Бога згадуємо. Але ж Бог приймає всіх і завжди. І тоді, коли до Бога приводить горе, люди знаходять віру, і через віру віднаходять сили жити далі.

— Але ви розумієте, що вони приходять, оскільки вірять у диво, чекають на диво?

— Усі ми чекаємо на диво — і хворі і здорові.

— А чи трапляються вони, ці дива?

— Трапляються. Де, як не тут? Для мене головне диво духовне — переродження, оновлення душі. Приходить людина у розпачі, прибита горем. Навертається до віри, молиться, причащається і дивишся — беруться звідкись сили. Може нести хрест. Люди стають зовсім іншими — інші обличчя, інші душі. Здавалося б, таке випробування, а вони не озлоблюються, не скаржаться. Навпаки. Вони стають сильними і все найкраще в них бере гору. А трапляються й цілком матеріальні дива. Наприклад, іноді допомога приходить раптово і саме в той момент, коли все висить на волосині. Якось телефонує мені одна мама у розпачі — терміново потрібна кров четвертої групи, резус негативний. Ну де її взяти, таку кров, та ще й терміново? А ми колись уже давненько оголошення розклеювали про те, що потрібні донори. І раптом — буквально відразу — sms-ка приходить: такий-то, 4(-), хочу допомогти. Передаю координати мамі, людина приїздить, здає кров для дитини. Часом на лікування комусь потрібні гроші — і досить великі. І в цей момент приходить людина, приносить конверт, а там саме та сума, яка потрібна — ну просто до копійки. Хіба це не диво, яке Бог посилає нам у відповідь на наші молитви? Ну, і зцілення, звісно...

— Як так сталося, що ви займаєтеся не лише дітьми своєї парафії, а й пацієнтами інших онкологічних відділень?

— Просто спочатку вони лежали тут, а потім їх або перевели, або в наступний приїзд поклали до іншої лікарні. Але вони все одно знаходять мене, просять приїхати. У нас у дитячому відділенні майже всі причащаються, хто може — ходить до храму, хто не може — до тих іду сам.

Отець Євгеній справді перебуває в одному з маленьких епіцентрів див. Не лише духовних, а й цілком людських. Через нього зустрічаються люди, які потребують допомоги і бажають допомогти. Напевно, саме так і має бути. Адже Церква — це сім’я.

Хрест на двох

Дитяче відділення Інституту онкології. Якщо прийти сюди, скажімо, звичайного робочого ранку, з перших кроків не скажеш, де ти — у дитячому чи у «дорослому». Хіба що коридором пройде жінка з маленькою дитиною на руках. Але варто зробити кілька кроків, і стіни самі скажуть про все. Плакат Ані Лорак, поверх — абетка. Ще якась «зірочка». Фотографії: Віталій Кличко, Катерина Ющенко в оточенні голомозих діток. Колекція дитячих малюнків. Ікона Богородиці. Дошка оголошень, на якій розмашисто виведено чорним маркером: Кабмін ухвалив програму підтримки дитячої онкології на 2006 рік. Грюкають двері кухні, випускаючи у лікарняний коридор домашній запах. «Мамки, у кого картопля в мундирах вариться? Вода вже вся википіла!» Видовище починає нагадувати комунальну квартиру.

— Так, живемо, можна сказати, як сім’я, — говорить мама дванадцятирічної Іванки із Шепетівки. — Ми тут уже рік — за такий час зживаєшся. Хто тут не був, не знає, як це тяжко. Але ми не скаржимося. Наша справа — боротися, іти до кінця.

Ті, хто вже залишив ці стіни, все одно приїздять потім до тих, хто залишився. Так, це справді більше нагадує сім’ю, ніж комуналку.

Утім, коли я прийшла сюди вперше, засумніватися в тому, що потрапила саме до дитячого, було неможливо: у відділенні сміялися і співали. Святкували день святого Миколи Чудотворця. Радіти святу, сюрпризам і подарункам діти вміють незалежно від діагнозу.

Коли після молебню всі розходяться по палатах, у «ігровій» залишається одна дівчинка, підключена до інфузомату.

— Як довідалася, що прийде панотець, нізащо не схотіла в палаті бути, — каже комусь мама.

На кушетці — альбом і фломастери.

— Як тебе звати?

— Даринка.

— Можна глянути?

Відкриваю і намагаюся вгадати щось у дитячих карлючках.

— Це хто — ведмежа?

— Це Мікі Маус!

Ще кілька припущень невлад, і дитина втрачає інтерес до нетямущої тітки.

— По альбому в день змальовує, — розповідає мама.

Тут багато хто любить малювати. Малювати і читати — більше нічого з розваг фактично не залишається дітям, змушеним цілі дні проводити на ліжках, а нерідко ще й скутим крапельницями. Зате до них приходить, наприклад, тітка Олена, котра з ними малює. Гарно виходить. Не вірите — зайдіть до відділення. Там на стіні малюнки висять. Причому це ще не найкращі. Найкращі відправляються додому.

Мама чотирирічної Даринки, як і абсолютна більшість тутешніх мам, може запропонувати світовій літературі сюжет для роману — місцями сумного, місцями сповненого чорного гумору, але обов’язково зі щасливим фіналом. У ньому знайдеться місце для безхмарних дитячих радощів і жорстоких, просто незбагненно жорстоких, ударів долі; лікарських помилок і лікарських таки перемог; боротьби за найдорожче, що стало способом життя; втрат, людської ницості та людської відданості. І — ще раз головне — неодмінно щасливий фінал.

Кожен, по чиїй щоці ляскала маленька нетямка ручка, погодиться зі мною: не завжди важку ношу легше нести вдвох. Іноді зовсім навпаки. Мами й діти в дитячих онкологічних відділеннях — кому з них важче? Іноді втрьох — поруч іще тато. На жаль, так буває не завжди. Це життя у стані постійної загрози і тому постійної мобілізації. Коли все поставлено на карту, кожна мить, будь-яка маленька радість, так само як і будь-яка колись маленька проблема, стають величезними.

— Не всі витримують, — каже о.Євгеній. — На жаль, не можна сказати, що чоловік залишає таку сім’ю дуже рідко. Коли на родину звалюється таке лихо, все надзвичайно загострюється, усі приховувані доти проблеми, усе, що було недоговорено, здавалося неважливим, раптом стає вирішальним. І тоді одне з двох — або стосунки рвуться з тріском, або сім’я справді так зростається, що стає єдиним цілим. Так, батьки іноді «ламаються». І тоді все лягає на плечі мами. Якщо зламається і вона — це вирок дитині, якій більше нема на кого розраховувати. На щастя, таке трапляється рідко.

Іноді тати не витримують і подаються на пошуки нового життя, у якому не було б цього кошмару постійної боротьби і страху за найдорожче, що в тебе є, за що сам віддав би життя — але ніхто не візьме. Цього постійного страху, постійної напруги, коли ввечері страшно відійти від ліжечка сина або доньки і заснути, а прокинувшись уночі, страшно до нього підійти, страшно йти вранці на роботу, страшно, коли дзвонить телефон. Ті, у кого на обличчі вже готова з’явитися гримаса відрази, хто готовий сказати «у-у, козли» — подумайте, хто з вас витримав би таке випробування протягом місяців, іноді — років? Їм анітрохи не легше — у чомусь, може, навіть важче, ніж мамі, котра постійно поруч із дитиною, постійно зайнята тільки нею, поки тато здобуває кошти на підтримку своєї родини, а коштів цих усе одно найчастіше не вистачає. При цьому на них лягає турбота про дітей, які залишилися вдома, яким теж потрібні увага і батьківське тепло.

Ті тата, які витримують, намагаються бути поруч, скільки це можливо. Кожної миті може знадобитися кров тата-донора. Але найголовніше, вони не можуть відкласти спілкування з дитиною на «після роботи», на завтра, на вихідні. Просто тому, що «завтра» може не бути. Треба поспішати радіти кожній хвилині, проведеній разом. Напевно, мало хто інший знає ціну цій радості так добре, як вони.

Цим людям доводиться швидко звикати до того, що це теж зветься «життям». І саме тут воно сягає точки немислимого насичення. А діти й тут залишаються дітьми — вони граються, малюють, шепочуться, збираються на новорічний ранок, опановують якісь істини, щось планують, вибудовують свої стосунки зі світом — із тим, що є тут, у цих чотирьох стінах, знаходять друзів.

— Мені трохи тяжко морально, — говорить п’ятнадцятирічна Валерія із Сімферополя. — Тут нині багато дітей, які вперше. А це зовсім інший погляд на лікування. Коли лікуєшся вперше, думаєш, що з тобою такого більше не буде. Більше не захворієш. А навіть якщо захворієш, лікуватися більше не підеш. Я знаю — я теж так думала.

— Але без оптимізму тут не можна, — запевняє Оксана, сусідка Валерії. — Тут діти дуже дружні. Є зовсім маленькі. Ми старші, і вони потребують нашої підтримки — лікування важке, результати не завжди втішні. Їм треба сказати в потрібний момент: усе буде гаразд. І вони вірять, веселішають. Це треба робити — коли навколо тебе така оптимістична атмосфера, тобі й самому легше вірити в те, що все закінчиться вдало. Я от закінчила курс лікування, і вірю, що більше зі мною цього не буде.

У їхньому житті немає напівтонів. Історії цих родин швидко зростаються з історіями хвороб дітей — історіями боротьби за життя. Кожне з цих життів дорогоцінне й неповторне. Хоч би скільки проіснував іще цей світ, не буде іншого Богданчика, іншого Михася, іншого Сашка. Вони народилися, як усі інші діти — ваші й наші — щоб жити, рости і бути щасливими. Але вони занедужують на страшну хворобу, яку не завжди й не кожен лікар може вчасно діагностувати. І вони метаються по лікарнях, їх лікують від чогось зовсім іншого, а потім усе-таки встановлюють діагноз, у який відмовляєшся вірити. Про випробування, через які проходять ці діти, страшно слухати. Хіміотерапія, променева терапія, операції, на багато місяців вони прикуті до ліжка, до інвалідного візка, пристебнуті до крапельниці. Але ж це діти — дехто з них ще тільки має зробити свої перші кроки. І це все ще нічого, поки лікарі дають надію. А іноді настає момент, коли на черговому блоці «хімії» ніхто не наполягає. І треба зробити нелюдське зусилля і вирішити — продовжувати мучити дитину вже без будь-якої надії чи опанувати себе і їхати додому. Нехай останні дні буде прожито там — серед рідних людей, улюблених іграшок, собачок-котиків, у милих стінах. Залишається тільки радіти кожній прожитій хвилинці, молитися і вірити у диво.

— Мамо, чому ти плачеш? Дивися, скільки в Бога янголів. Їм добре з Ним. І я буду одним із них...

Усі — причетні й непричетні — ставлять це запитання: за що їх, які зовсім не жили? Що це за сліпий фатум? Що за жорстокий бог? І чи бог узагалі? Ми готові припустити: дорослі страждають за свої гріхи і тим самим завойовують Царство Небесне. Але за що страждають діти, які не встигли не те що гріхів наробити — слова першого сказати?

Безвинна жертва за світ. За рідних і близьких. За нас із вами. Чи не для того спокутують вони, найулюбленіші, щоб ми, перш ніж згрішити, замислилися, хто й як відповість за наш гріх?

Увесь світ не врятуєш.
То й що?

Допомога дітям і сім’ям, які спіткало лихо, — окрема розмова. Здавалося б, питань про допомогу тут не має поставати взагалі. Бо якщо не їм — тоді кому? Справді, останнім часом ситуація почала поліпшуватися. Переважно, що цілком зрозуміло, за рахунок людей, які свого часу пережили таке ж лихо і добре знають, що це означає — залишитися сам на сам із ним.

— Останніми роками благодійна підтримка зростає, — каже Григорій Климнюк, завідувач дитячого відділення Інституту онкології АМН України. — Як на наші гроші — вона потужна. Проте, звісно, не покриває усіх потреб відділення. Наше лікування дуже дорого коштує. Державний бюджет, певна річ, не забезпечує його і близько — як і в жодній країні світу. Дитяча онкологія — це дуже, дуже дорого. З нами співпрацюють кілька волонтерських груп і організацій. Це Укрексімбанк — уже незабаром два роки, як організована акція, за якою із кожної транзакції із допомогою пластикових карток певна сума переводиться у фонд допомоги хворим. Ні багато ні мало 100 тисяч гривень щомісяця надходить на благодійний рахунок Інституту онкології. За ці гроші ми придбали дорогу апаратуру й медикаменти, які не змогли б купити за бюджетні кошти. Купуємо ендопротези для дітей, коли закінчуються виділені з бюджету фінанси. Тобто ці гроші реально працюють. Працює кілька батьківських ініціатив. Фінансово вони можуть підтримати якісь окремі сім’ї, дітей, яким терміново потрібні ліки — у це ми не втручаємося, це приватні кошти. Одна батьківська ініціатива організувала збирання коштів через Приватбанк — це молоді люди, одесити, батьки пацієнта, якого ми давно вилікували, раптом з’явилися через кілька років зі своїм фондом «Сподіваюся і вірю» й організували за тією ж схемою, що й у нас із Укрексімбанком акцію, під час якої збирають гроші на допомогу. Але вони нам дуже допомогли ще перед цим. Також персональну допомогу дітям подають не лише в нас, а й в інших дитячих відділеннях Києва й України загалом. У мене немає сумнівів у їхній добропорядності та висоті помислів. Працює також волонтерська група «Краб», організована мамою нашого колишнього пацієнта — з її допомогою було, наприклад, закуплено постільну білизну, за необхідності допомагають із ліками. Волонтерська група, яку репрезентують Іра й Олександр Брусиловські, організувала пошук донорів для наших дітей і для інших відділень Києва й України. Ми з грішми справи не маємо, крім тих, які надходять на рахунок Інституту онкології загалом, ми просто кажемо нашим благодійникам, що саме нам потрібно з обладнання й медикаментів.

Але нерідко, коли починаєш розмову про допомогу цим дітям із людьми, яких лихо не спіткало, зустрічаєш не просто нерозуміння — небажання навіть говорити на цю тему. «Про це так боляче думати, що краще не буду», — зізналася мені одна знайома мама двох дітей. Що ж, це принаймні чесно. Бо доводилося чути й інші відповіді-відмовки: «усім не допоможеш», «увесь світ не врятуєш» — за якими стоїть у кращому разі той-таки страх, у гіршому — душевні лінощі. Простіше і спокійніше жахатися сотням загиблих у черговій далекій катастрофі, гортаючи таблоїди, або вторувати гліцериновим сльозам телесеріалів. Навіщо нам зайві потрясіння? Життя й так сповнене проблем.

— Люди просто бояться горя, зокрема й чужого, — каже о.Євгеній. — Але треба знайти в собі сили подолати цей бар’єр. Світ так влаштований, що людина рано чи пізно пізнає горе, хвороби. Та й смерть неминуча. Не можна від цього абстрагуватися — це не розв’яже проблеми. Переживши часточку чужої скорботи, ти знаходиш більше духовних сил для того моменту, коли тебе спіткає власна. Хрест треба нести, а не лежати під ним розчавленим. А для цього треба загартовувати душу.

Ми воліємо вважати чуже горе чужим випробуванням. І досить легко знаходимо для цього пояснення. Звісно, в усіх своїх нещастях люди винні самі, а дітей покарано за гріхи батьків. Особливо «щирі» іноді навіть говорять їм про це у вічі. І найчастіше ми не допускаємо думки, що це випробування — і для нас також. А може, насамперед для нас. Перевірка на те, наскільки кожен із нас залишається людиною — не важливо, послуговується вона для визначення «людського» у собі шкалою «гуманістичних цінностей» чи Образом і Подобою.

— Головне — донести до людей інформацію про потреби цих дітей, — переконаний о.Євгеній. — Поширювати її, як тільки можна. Давати посилання на сайт — там зібрано дуже багато інформації про хворих діток по всій Україні. Сьогодні перед нами стоїть завдання налагодити регулярне інформування про потреби хворих дітей у регіонах. У деяких містах у нас уже працюють волонтери. Якщо хтось відчуває в собі сили — можна зв’язатися з адміністратором сайта і надсилати інформацію зі своїх міст. Адже, коли є інформація, є й допомога. А люди рідко цілеспрямовано шукають таку інформацію. Не тому, що байдужі — ні. Тертуліан каже: душа людини — християнка. Хоч би що вона сповідала, а в душі завжди є прагнення добра, у ній закладене співчуття, готовність допомогти. Просто люди живуть власними проблемами, їм і на думку не спадає, що хтось має в них потребу. Вони натрапляють на цю інформацію випадково — в Інтернеті, наприклад. Побачив фотографію, прочитав історію, серденько затріпотіло — і вже не зможеш не допомогти. Часом геть малозабезпечені приходять або телефонують — вони мало чим можуть поділитися, але відчувається, що це від щирого серця, мов дві лепти бідної вдови. Але ж саме так і відбувається порятунок душі людської. У Євангелії написано: за що на Страшному Суді людина відповідатиме? Не тільки за те, скільки поклонів зробила. А за те, чи нагодувала голодного, чи напоїла спраглого, чи одягнула голого. Допомагаючи убогим, людина відкриває найкращі свої якості, уподібнюється до Бога.

На жаль, збираючи матеріал до цієї статті, я зіштовхнулася з тим, що сама ідея такої допомоги сприймається зовсім не так однозначно, як хотілося б. Помандрувавши інтернет-форумами, я дійшла висновку, що люди, негативно налаштовані щодо допомоги онкохворим дітям, здебільшого не безнадійні. Це справді від браку інформації. Наприклад, найчастіше наводять аргумент: діти однаково приречені, тому краще допомогти тим, у кого ще є надія. Діагноз онкологічного захворювання сприймається як вирок. Та це не так — як уже зазначалося вище. Це діагноз, що передбачає довгу, виснажливу боротьбу, і навіть тоді, коли результат її, здається, зрозумілий, іноді стається диво.

Трапляються на форумах і пости, що оповідають про «негативний» досвід допомоги. Люди давали гроші «на лікування», а «нетямуща мамка» витратила їх на кольорові олівці, заморські фрукти та інші харчі. Нецільові витрати, словом, — якийсь благодійний фонд сказився б від люті. Але ж ми — не фонд. Ми люди. І нам так просто це зрозуміти — спробу потішити дитину, котра живе страждаючи і, ймовірно, має небагато шансів дожити до наступної радості. Та що там радості — їй просто їсти треба, і найчастіше не будь-що. А матеріальне становище багатьох родин, які зазнали такого лиха, незабаром стає досить тяжким. Мама зазвичай змушена залишити роботу, щоб бути поруч із дитиною — саме тільки перебування на лікуванні у стаціонарі вириває її з життя на багато місяців. Добре, коли не розпадається сім’я, а тато може забезпечити потребу у грошах, що різко зростає. А коли сім’я все-таки розпадається або лихо спіткало самотню матір? Та й цілком благополучні українські сім’ї далеко не всі й не завжди у змозі витримати фінансовий тягар страшної хвороби.

Проте найчастіше люди не довіряють посередникам. Ще свіжі в пам’яті історії із благодійними фондами, через які відмивалися брудні гроші, або осідали в чиїхось кишенях. Багато людей і готові б допомогти, але впевнені, що «всі фонди — суцільне кидалово». Інформація про допомогу «з рук у руки», на жаль, досі не є легкодоступною. Соціальна реклама в ЗМІ фактично не заохочується. Лідери серед інтернет-проектів не поспішають віддавати найцінніші в комерційному плані банери та кнопки під благодійні інформ-ресурси. Своєю чергою, добровольці, котрі працюють із хворими дітьми, не завжди мають сили й кошти на «розкручування» своїх інформаційних ресурсів. Добре, коли за справу беруться великі компанії або фонди — вони можуть розмістити рекламу своїх благодійних акцій на тих або інших умовах на білбордах, ситі-лайтах, на ТБ. Тому ми знаємо й можемо взяти участь, наприклад, у акції «Дитяча клініка майбутнього». Якщо, звісно, довіряємо фонду «Україна-3000».

Але можлива просто персональна допомога, хоча інформація про неї не дуже доступна. Через волонтерські організації, через персонал онкологічних відділень, через лікарняні церковні парафії — їх можна знайти, якщо поставити собі таку мету, вони ні від кого не ховаються — можна зв’язатися безпосередньо з батьками. Гроші можна передати в руки, можна переказати на особистий банківський рахунок батьків. А коли ви не впевнені, що вони витратять ваші гроші «як треба» і для вас це важливо — не давайте грошима. Довідайтеся, які потрібні медикаменти (перевірте ще раз у лікаря, якщо хочете нагодувати свою підозрілість досита), внесіть плату за лікування та/або перебування в лікарні (якщо воно платне), поповніть, зрештою, мамі-татові рахунок за мобільний зв’язок. Коли ж ви настільки багаті, що можете подарувати дитині життя, оплативши операцію з тих, які в Україні не роблять, то жодна західна клініка від вас не приховає, скільки саме їхні послуги коштують.

Постійно високою є потреба в донорах. Лікування онкологічних захворювань передбачає використання великої кількості донорської крові.

— Коли наша парафія тільки починала працювати, — згадує
о. Євгеній, — у нас виникла проблема. Часом мами просто виходили на вулицю, ловили за руки перехожих, умовляли здати кров для їхніх діток. Ми, побачивши таку потребу, організували пошук донорів: розклеювали оголошення по храмах, навчальних закладах, військових частинах, через ЗМІ. Спочатку розміщували прохання на сайті нашого храму, потім з’явився інтернет-сайт www.donor.org.ua . Люди відгукуються. Донори з’явилися. Нині в нас є досить велика база на цьому сайті. Але потреба постійно існує, вона не зменшується. Це те, що потрібно завжди.

Нерідко у іногородніх пацієнтів київських клінік виникає ще одна проблема. Місць у відділеннях не вистачає, тому поки їх іще не поклали до лікарні (оформлюють документи, чекають, що от-от звільниться ліжко) або щойно виписали, але виїхати ще не можна (скажімо, треба пройти курс підтримуючої терапії), їм нема де зупинитися. Кожен житель нашої славної столиці знає приблизно ціни на оренду квартир, кімнат. Із важкохворою дитиною на вокзалі не ночуватимеш. Добре, якщо в Києві є хоча б знайомі знайомих — тут уже не до церемоній, попросишся. А якщо немає?

Допомога й участь бувають найрізноманітнішими — і жодна з них не менша за іншу. Волхвів із їхніми багатими подарунками і пастухів, багатих лише вірою й молитвою, зустріли біля ясел, у яких лежала Дитина-Христос, однаково радісно. Навіть звичайний вияв людського тепла підтримує сили — а саме сили жити далі й боротися за життя багато в чому визначають успіх. Допомогти може хто завгодно, незалежно від матеріального становища — аби було бажання. Можна прийти до лікарні й посидіти з дитиною, погратися, поговорити з мамою, знайти для них кілька добрих слів. Просто зателефонувати. Можна згадувати їх у молитвах — і тим, для кого молитовна практика — необхідність, і тим, хто ніколи раніше не відчував потреби у молитві. І вже точно кожен із нас — незалежно від віросповідання — може за дитячою звичкою у новорічну ніч із дванадцятим ударом загадати коротке бажання: щоб діти не помирали.

Про те, як надати персональну допомогу дітям із онкозахворюваннями — як матеріальну, так і духовну, — можна довідатися:

— На сайті відкритої Асоціації організацій, груп та осіб, які працюють із онкохворими дітьми www.donor.org.ua . Сайт містить базу донорів крові, інформацію для всіх, хто хоче стати донором. Також на сайті розміщена докладна інформація про потреби дітей та їхніх родин — у грошах та молитві. Працює служба новин, яка інформує про хворих дітей і діяльність волонтерських організацій. Є розділ, присвячений дитячій творчості, різноманітні банери і кнопки для розміщення на сайтах і велика колекція посилань.

— Безпосередньо звернувшись до приходу на честь святих мучеників і безсрібників Козьми і Даміана Римських. Храм розташований на території Інституту онкології АНМ України за радіологічним корпусом. Із настоятелем храму — священиком Євгенієм Мілешкіним — можна зв’язатися за телефонами 8-050-595-52-66, (044) 522-38-13.