Життя, покладене на вівтар свободи нації

20 листопада людині невичерпної життєвої енергії та глибокого розуму, великому патріотові України, керівнику служби безпеки Організації українських націоналістів (ОУН) на Закерзонні Петру Федоріву виповнилося б 100 років. Його коротке життя гідне особливої пошани.

Народився Петро Федорів у селі Кривому Бережанського повіту (нині —Козівського району) на Тернопільщині в типовій галицькій патріотичній сім’ї. Мати вела домашнє господарство, батько працював на залізниці, отримуючи непогану платню, завдяки чому змогли дати п’ятьом дітям достойну освіту. Петро закінчив Бережанську класичну гімназію — одну з найкращих у Східній Галичині.

Суспільно-політичне життя в Бережанах і атмосфера в гімназії (в якій домінували польські шовіністи) мали вирішальний вплив на формування світогляду юнака. Після поразки української справи на західноукраїнських теренах восени 1919 року Східна Галичина і Волинь із переважно українським населенням були віддані Лігою Націй під управління уряду новонародженої Речі Посполитої. Згодом окупаційний мандат подовжувався, а 1923 року, фактично всупереч міжнародним домовленостям, поляки анексували ці українські історичні землі. Але ще не згасла пам’ять про звитяги Січових стрільців та воїнів Української галицької армії. У Бережанах активно діяв «Пласт», членом якого був і Петро. У пластових таборах і походах сформувалися визначальні риси його характеру: сміливість, витривалість, уміння переборювати труднощі.

Петро Федорів вступив до Української військової організації (що виникла в 1920 році), а разом з ним — Ярослав Старух, Володимир Герета, Лев Зацний, Дмитро Мирон, Омелян Лопунька, Осип Дяків та інші. З багатьма з них Федорів ділитиме суворі випробування національно-визвольної боротьби в 30—40-х роках минулого століття.

Вступивши до Львівського університету на факультет права, Петро Федорів не пориває зв’язків із рідним краєм. У повітовій ОУН він стає організатором військової мережі під псевдонімом П’єр, розробляє складну, але чітку систему підпільної роботи та боротьби ОУН з польським окупаційним режимом.

Йому не вдалося завершити навчання в університеті. Будучи активним діячем українського націоналістичного руху, Петро потрапляє під пильний нагляд польської поліції. Упродовж 1930-х тричі опинявся за гратами. Перший арешт, 1930 року, — наслідок активної протидії ОУН жорстокій і брудній «пацифікації» («замиренню» українців польською поліцією, бойовиками з числа місцевих поляків), яка розпочалася на Східній Волині і була продовжена невдовзі на Волині і Поліссі. Другий, у 1934-му, спровокувало вбивство бойовиком ОУН Петром Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (організатора і натхненника «пацифікації»). Третій арешт, 1938 року, стався після нападу на поліційну станцію в Гаях поблизу Львова. Вийшовши з тюрми, Петро Федорів працює в Кракові — у секретаріаті Українського допомогового комітету.

Провід ОУН помічає неабиякі організаційні та розумові здібності свого члена і пропонує Федоріву роботу в системі служби безпеки ОУН. З 1942 року Дальнич (іще один псевдонім) — член головної референтури служби безпеки ОУН. «Завдяки правильно організованій СБ та особисто Дальничу, — згадує лідер УПА Василь Кук у журналі «Українська ідея і чин» (1998. — №3), — у відділах УПА та в мережі ОУН було попереджено і знешкоджено ряд ворожих заходів, спрямованих на ліквідацію окремих керівників, і врятовано ОУН від багатьох запланованих ворожих ударів».

На початку радянсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. На щастя, Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

Навесні 1945 року провід ОУН об’єднав роздрібнені структури в окрему структуру Закерзоння. У селі Потік (нині Козівського району) в криївці референта СБ проводу ОУН на прізвисько Михайло відбулася чергова нарада. Провідником ОУН на Закерзонні призначено Ярослава Старуха (Стяга), а референтом служби безпеки Петра Федоріва (Дальнича). Вони вирушили в край, де проживав майже мільйон українців, аби захищати їх від терору польських бойовиків, виселень з рідних місць, здійснюваних дивізіями комуністичного Війська Польського, відділами безпеки за підтримки НКВД. «Повстанські сили, які становили десь дві тисячі вояків УПА і членів ОУН, змушені були протистояти 20 тисячам вояків польського підпілля та корпусу безпеки», — небезпідставно зазначає історик Володимир В’ятрович у статті «Український визвольний рух на Закерзонні в 1944—1947 роках» (Український визвольний рух. Науковий збірник. — №12). А польське підпілля — це антикомуністичні підрозділи Армії Крайової, котрі протистояли як Армії Людовій (з частин якої формувалося Військо Польське вже за часів комуністичного панування), так і українським повстанцям.

Петро Федорів швидко налагодив мережу зв’язкових. Зі спогадів Василя Кука дізнаємося, що «крім звичних завдань СБ, Петро Федорів розгорнув доволі широку дипломатичну діяльність: вів переговори з представниками польської Армії Крайової про спільну боротьбу проти російсько-більшовицьких окупантів, через зв’язкову Галину Лебедович-Кліш (Звениславу) налагодив контакти з посольством США у Варшаві та рядом інших дипломатичних установ і через них інформував закордон про визвольну боротьбу українського народу. Передавав посольствам підпільні видання у перекладах на відповідні мови. Він був один із найкращих і найскромніших працівників Служби Безпеки ОУН».

16 вересня 1947 року біля села Річиця Томашів Любінського повіту відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв’язковою Оленою Лебедович (Загравою) та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи і карту. Охоронець на прізвисько Кармелюк спробував вирватися назовні, але був застрелений. Смолій і Щигель наклали на себе руки. Останній з охорони — Крет, а також Дальнич і Заграва знепритомніли. Всю трійку було взято в полон. А наступного дня в бою загинув Ярослав Старух (Стяг) і четверо членів його штабу. Смерть провідників УПА на Закерзонні означала фактичний кінець існування в комуністичній Польщі організованого українського підпілля.

Петра Федоріва і двох його побратимів повезли до Варшавської тюрми. Понад два роки тривали нелюдські тортури. Нарешті 20 січня 1950 року військовий трибунал засудив Федоріва до страти. Дальнич не пішов на співпрацю зі слідством і не схотів просити помилування. Відтак 11 квітня, другого дня Великодніх свят, вирок було виконано.

Суворі випробування спіткали й Петрову дружину — Теофілію-Ірину Федорів. Після жорстоких знущань військовий трибунал засудив її до 10 років тюрми. Відбувши покарання, вона емігрувала до Канади на запрошення чоловікового рідного брата — Ярослава.

На малій батьківщині земляки бережуть пам’ять про Петра Федоріва. Мідне погруддя 1995 року створив ужгородський скульптор Роман Дяківський. У бібліотеці села Кривого зберігаються сімейні реліквії — фотографії, вишивки, сорочка самого Дальнича. На жаль, від батьківської хати залишилися самі руїни...