Зелений пояс Київщини

...Із вікна машини, що швидко мчить автострадою, багато чого не побачиш. Треба як мінімум з’їхати з траси й поринути в глибинку — з її історією та пам’ятними місцями. Побувати в незайманих лісах. Поблукати берегами річок і річечок. Познайомитися з людьми. Пожити в сільській хаті — з устеленою свіжими травами долівкою, з дерев’яним і глиняним посудом. А можна й у люксових номерах, які мало чим різняться від найліпших столичних.

Усі перелічені вище й багато інших можливостей дає зелений туризм, що в столичній області розвивається хоч і нелегко, зате прискореними темпами. У чому змогли переконатися учасники інформаційного туру «Маршрутами сільського зеленого туризму Київщини», об’їхавши за два дні Богуславський, Кагарлицький та Обухівський райони.

Подорож почалася з одного з найвіддаленіших від столиці районів — Богуславського. Сам Богуслав не набагато молодший за Київ: 1032 року його заснував Ярослав Мудрий. Відомий пам’ятник Марусі Богуславці, яка допомогла визволити українців із турецького полону, стоїть на скелястому березі Росі.

У центрі міста — майстерня художнього ткацтва. Тут Марусині землячки на старезних верстатах тчуть особливі рушники, що не мають спіднього боку, — як їх не повертай, а візерунок буде однаковий.

Справжнім дивом по праву називають і місцевий історико-краєзнавчий музей. Побудовано його й оснащено оригінально, вигадливо. Місцевий історик Борис Левченко, за ідеями та ескізами котрого обладнано заклад, залишив про себе добру пам’ять. Приміщення музею має кілька рівнів. Спочатку потрапляємо на найнижчий, що нагадує печеру — житло первісної людини. З неї переходимо на середній рівень, де експонується побут українського села: макети критих соломою мазанок із господарськими будівлями, вироби майстрів. І так — сторінка за сторінкою, аж до сьогодення.

Є в Богуславі ще чимало місць, які варто неспішно оглянути. Дуже раджу пройтися мальовничими берегами Росі, помилуватися мінливістю річки. Рельєф цієї території надзвичайно багатий на розмаїття форм: гранітні скелі, рівнини, видолинки. Мальовничі ділянки з рослинністю, занесеною до Червоної книги, чергуються з водними каскадами. Чудові місця — до того ж на будь-який смак: і для риболовлі, і для гострих відчуттів. І, як видно, столичні жителі, котрі побували в місті, встигли оцінити гостинність Богуслава. Проте вільні місця є. Так що поспішайте!

А наша група тим часом рухається в напрямку сільської глибинки й переконується, що й там зелений туризм устиг пустити міцне коріння. За останній рік з’явилося багато нових садиб, що надають «зелено-туристичні» й інші, додаткові, послуги. У селі Мисайлівка своє господарство «Розрада» показує Людмила Шевченко. Будинок, який вона підготувала для гостей, розташувався неподалік від Росі. Звідси й спеціалізація — гостям пропонується відпочинок на річці (човен, рибальські снасті). А ще — сауна, прогулянки. Господиня відома тим, що смачно готує. Це, зізнається вона, й підштовхнуло її зайнятися зеленим туризмом.

Господиня садиби «Калино­вий кущ» Ніна Нестерова з села Дмитренки обладнала житло для приїжджих, як справжній музей. У хаті — розписана піч, прядка з веретеном, на підлозі — свіжоскошена трава. Але є в селах і житла, що хизуються євроремонтом.

Тут-таки й імпровізована виставка-продаж виробів місцевих майстрів. Подружжя Ольга і Микола Римарі пропонують гостям майстерно вишиті рушники, жіночі й чоловічі сорочки, дерев’яні ложки. А викладач Богуславської школи мистецтв Тетяна Тарасенко виставила на огляд різноманітні гончарні вироби, свої й учнів — від тарілок і горщиків до любовно виліплених фігурок корів, коней та іншої живності. Тут можна купити готові вироби або зробити замовлення. А можна спробувати й самому щось витворити. Дехто ризикнув... І не без успіху. Із допомогою сільських умільців, котрі дають своєрідні майстер-класи, дехто з нас зміг вирізати першу в житті ложку, попрацювати неслухняними вишивальними голками... Якби залишитися тут на кілька днів, багато чого можна було б навчитися. Навчитися відпочиваючи...

У «Садиби отамана», що в селі Гута Богуславського району, своя фішка. Її директор Леонід Кип’яченко впевнений: любов до коней в українців у крові й, хай які вони всі автомобілізовані, сісти в сідло їм кортить не менше, ніж далеким пращурам. А якщо іще й улаштувати полювання в сусідньому лісі, то від такої казки, яка стала дійсністю, мало хто з чоловіків відмовиться.

Жінки теж не нудьгуватимуть. Вони можуть, наприклад, подоїти корів і зустріти свого чоловіка-мисливця іще теплим молоком. Утім, попит на ці послуги не однаковий, що видно було на прикладі нашої групи. Охочі випробувати себе верховою їздою, покрасуватися в сідлі знайшлися, а от подоїти корову не ризикнув ніхто. Втім, для жінок у садибі приготували багато інших розваг, не менш екзотичних, ніж полювання.

Як бачимо, власники сільських «зелених» куточків шукають і знаходять «родзинки», які б зацікавили гостей. Скажімо, багато городян не можуть відпочивати всією сім’єю лише тому, що нема на кого залишити чотириногих вихованців. Перейнятих цим питанням потішимо: для більшості сільських господарів це аж ніяк не проблема. Вони готові запропонувати не тільки хату для гостей, а й куточок для кішки чи будку для собаки. Так що родини можуть відпочивати разом із чотириногими друзями, причому без особливих витрат. Та ще й розширити знання міських дітей про тварин, адже більшість із них, окрім кішок, собак і пташок, нічого іншого не бачать.

І хоча зелений туризм на Київщині розвивається, його поки що важко назвати масовим, здатним серйозно впливати на збільшення робочих місць, зростання зайнятості сільського населення. Більшість господарів садиб вважають своє заняття підробітком. І для цього є підстави. Оскільки ринок іще не розвинений, стабільних заробітків немає. Попит на послуги не регулярний — коли густо, а коли й пусто. Дається взнаки те, що багато сільських власників садиб орієнтуються на забезпечених відпочивальників. У результаті, попри всі зусилля й вигадки, не всі сільські садиби заповнені. Ситуація може змінитися, якщо пошуки «родзинки» поєднати із гнучкими цінами, переорієнтацією на обслуговування ширшого контингенту городян, особливо багатодітних сімей.

У тому ж, що пошуки в цьо­му напрямі ведуться (й не безуспішні), ми переконалися, завітавши до садиби «Звенигород» Кагарлицького району. Тут усе поставлено на широку ногу. Розгорнуто справжній сільський курорт, здатний прийняти та обслужити чотири десятки відпочивальників. Причому запропонувати житло й харчування з розрахунком на гаманець будь-якої місткості: є й «люкси» для заможних, і номери для людей середнього статку. Є й дешеві місця.

Відпочивальники тут мають широкий вибір не тільки умов проживання, а й стилю відпочинку. Прихильників «гучного життя» — концертів, дискотек — селять в одній частині садиби, площею чотири гектари, а тим, хто шукає тиші й спокою, запропонують будинок у затишному куточку. Крім того, «Звенигород» почав організовувати корпоративний відпочинок й різноманітні вечірки і досяг у цьому успіху, зажив авторитету в творчої інтелігенції столиці й області. Без участі «Звенигорода» вже важко уявити щорічні фольклорно-етнографічні та археологічні фестивалі. А ще організатори зони відпочинку на березі Дніпра планують створити біосферний заповідник, аби прищеплювати гостям дбайливе ставлення до природи.

За організацію прес-туру автор дякує Київському обласному туристичному агентству.