Зазираючи в полум’я чуми

Питання, пов’язані з голодом 1932-1933 рр. в Україні, і сьогодні залишаються гострими. Ми спробуємо знайти відповіді на деякі з них у розмові зі Стівеном Комарницьким та Маргарет Сіріол Коллі. С. Комарницький - британський українець (народився 1963 року, мешкає в Йоркширі), багато років бореться за відновлення історичної справедливості стосовно трагедії Голодомору в Україні 1932 - 1933 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду. Маргарет Сіріол Коллі - 84-річна племінниця відомого журналіста Ґарета Джонса, який одним із перших відкрив світові правду про Голодомор.

- Стівене, наскільки я знаю, ви були залучені до кампанії визнання британським урядом Голодомору в Україні актом геноциду. Що треба зробити для того, аби Європа зрозуміла: Голодомор справді був цілеспрямованим геноцидом?

Стівен Комарницький - Британський уряд просто не хоче визнавати Голодомор в Україні геноцидом, аргументуючи це незгодою з таким формулюванням деяких науковців. Це дуже кумедна й цинічна позиція. Ми знаємо, що Великобританія боїться реакції Росії, адже ця країна може сплутати всі карти. Як відомо, показники смертності в Україні були набагато вищі, ніж у Росії в 1932-33 роках, і тепер ми знаємо, що мав на увазі Балицький, кажучи, що «етнографічний матеріал в Україні буде змінено».

- Пані Сіріол, а чому, на вашу думку, британський уряд і парламентарії не вважають голод в Україні спрямованим геноцидом? Невже у Британії замало фактів, які б це підтверджували?

Маргарет Сіріол Коллі - Мабуть, тому, що до політиків надійшли викривлені історичні дослідження, зокрема це дослідження російських істориків, до яких Великобританія, на жаль, дослухається. Жаль, що вже немає Ґарета. Якби він був живий, британські політологи давно б усвідомили, що голод в Україні - це геноцид проти українського народу. Таких сміливців, як Ґарет, у світі мало. Гадаю, що ситуація в цьому питанні може змінитися лише тоді, коли буде якнайповніше висвітлено історію Голодомору медіа. Лише в такому разі на рівні масової свідомості буде чітко сприйнято й усвідомлено: Голодомор - справа рук Сталіна.

Прагнучи будь-що виконати план із колективізації, Сталін не вірив у те, що його політика спричинила голод. Спробам кількох журналістів розказати правду не надали ваги, і невдовзі з історії було викреслено сторінки про Голодомор як страшну людську катастрофу-геноцид.

Восени 1932 року новина про Голодомор в Україні сягнула Лондона. У вересні 1932 року Ґарет Джонс написав до редактора Айві Лі у Wall Street (Нью-Йорк): «Голод - це катастрофа, і мільйони страждатимуть від голоду. Наразі в Україні - Голодомор». Упродовж літа 1932 року двадцять соціалістів-журналістів із Великобританії впродовж місяця побували у відрядженні в Радянському Союзі й Україні і були шоковані побаченим. Один із них, професор Джельс Менкен, написав у жовтні три статті до The Economist. Його та редактора журналу пана Вольтера Лептона «викликали на килим» до радянського посла, оскільки вони в занадто чорних барвах змалювали ситуацію в Радянському Союзі.

Захоплений ідеями комуністичної утопії, журналіст Малколм Маґґерідж залишив Британію в липні 1932-го, маючи намір оселитися в СРСР разом із дружиною, але вже до вересня його ілюзії розвіялися. Перша стаття журналіста про крах режиму в СРСР вийшла друком 13 січня 1933 року.

Згодом, у березні, у статті для Manchester Guardian Маґґерідж написав, як він одного разу запитав селянина про наявність економічної кризи, на що отримав відповідь: «Ми нічого не маємо, зовсім нічого. Вони все забрали». Це Маґґеріджу доводилося постійно чути від місцевих жителів. Але селяни добре знали, що, незважаючи на голод, хліб і досі експортували в західноєвропейські країни, заробляючи на цьому, тоді як самі регіони-житниці вимирали від голоду.

29 березня Джонс подав матеріал, який було розміщено в широкій світовій пресі, зокрема і в New York Evening Post: «Сьогодні Росія в епіцентрі голоду. Наскільки можна переконатися, він такий же жахливий, як і 1921 року, коли померли мільйони… В потязі (маршрутом на Україну) комуністи заперечували наявність голоду. Я впустив кусень хліба, селянин, який був поруч, кинувся до нього і жадібно з’їв. Багато селян дуже ослаблені, щоб працювати. Нова система податків знищила сільське господарство. Саме тому нинішня ситуація набагато гірша, ніж голод у 1921 році. Це просто катастрофа».

Кореспондент The United Press Moscow Євген Льонс назвав це першим достовірним прес-звітом у англомовному світі. Джонс був першим журналістом, який офіційно заявив про Голодомор в Україні, підписавшись власним іменем.

- Які ще питання порушує Ґарет Джонс у своїх нотатках?

М.С.К. - Ґарет згадує у щоденникових записах про згортання українізації та про українське національне питання: «Русифікація і централізація - новий едикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його звинуватили в українізації. Його зняли на початку березня. Прізвище Шумського також було згадано». Я знаю, що після Жовтневої революції в Україну відправили Миколу Скрипника, який працював наркомом освіти з 1925 року, і Україна на той час була автономною, хоча й частиною більшовицької країни. Але в січні 1933 року Сталін послав в Україну свого сатрапа Павла Постишева, після чого Скрипника було звинувачено в українізації. Тоді ж близько 100 тис. осіб вигнали з КП(б)У. Скрипник скоїв самогубство в липні 1933-го.

Ґарет залишив Москву ще в березні 1933 р. і приїхав до свого друга Рейхардта Хеферкорна в Данциг. Потрапивши нарешті в цивілізований світ, він написав до своїх батьків: «Ситуація в Росії абсолютно жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від голоду. Я теліпався кілька днів (sic!) Україною, і там не було хліба, в дітей боліли животи, всі коні й корови здохли, і люди також вмирали від голоду. Терор набув нечуваного розмаху… Був наказ арештувати шістьох інженерів, двох із яких я добре знав». Прибувши до Берліна 29 березня 1933 року, Ґарет підготував прес-реліз, який було розміщено в New York Evening Post і в британській пресі, зокрема в Manchester Guardian: «Голод охопив Росію, мільйони вмирають». 31 березня В.Дюранті ганебно написав: «Росіяни хочуть їсти, але не голодують», на що Ґарет відповів у New York Times: «Скрізь, де б я не був, у російських селах я чув стогін: «Немає хліба, ми помираємо». Це голод, який забрав життя мільйонів людей». У серпні The Daily Telegraph отримала звіт Отто Шиллера, який був військовим аташе у Москві. Саме він розповів Джонсові про банкет смерті на Кавказі. Звіт, підготовлений ним у травні, призначався для посольства Німеччини, не для загального розголосу. Поряд зі спостереженнями Отто Шиллера навіть статті Джонса та Маґґеріджа видавалися блідими. Ось кілька цитат із його звіту:

«Нинішню ситуацію на Північному Кавказі можна охарактеризувати так: у деяких селах населення повністю вимерло; в інших - більше половини населення померло з голоду. Нарешті, є села, де смертність від голоду не така тотальна, але голод, по суті, зачепив усі регіони». «Великі козацькі поселення на Кубані сьогодні цілком безлюдні… Повна апатія вселилася в серця людей…». «Найгірше в цій ситуації те, що влада аж ніяк не визнає фактів голоду… Радянський уряд нічого не робить. Я чув про численні випадки, коли в людей роздувалися животи від голоду, але радянська влада не хоче про це знати. Влада каже, щоби селяни їли той хліб, який вони заховали. Уряд пояснює цю ситуацію лише тим, що в них неврожайний рік».

У лютому 1934 року газета Answers опублікувала дві жахливі своєю правдивістю й відвертістю статті Вайтінґа Вільямса, подані як спостереження людини, котра все бачила на власні очі. Ці матеріали просто не могли не шокувати:

«Упродовж останніх 12 місяців у одній європейській країні мільйони людей померли від голоду. Вони й досі мруть як мухи. Вмирання відбувається в одній із найбагатших соціалістичних країн світу…

Близько 18 000 дітей було відправлено у вагонах у вільні країни. Їхні батьки не мали й кусня хліба, щоби дати своїм дітям. Залізничними коліями ці діти подорожували в чужі країни. Одного разу вагони з дітьми зійшли з рейок, але ніхто навіть не згадав про це. Через три дні про трагедію повністю забули. Ніхто з дітей внаслідок аварії не вижив. В усій Росії скільки свідків? Скільки мільйонів свідків можуть потвердити факт голоду? Офіційно ж ніхто не помер від голоду у Країні Рад. Лікарі не звітують про смерті, адже бояться покарань із боку уряду. Лише в причинах смерті вони пишуть - «хворе серце». Це найпоширеніша формула…».

У New York American у січні 1935 року Ґарет опублікував деякі свої нотатки з розмов із селянами: «Комуністи прийшли і забрали нашу землю, вони вкрали нашу худобу і примусили нас працювати, як рабів, у колгоспах, адже нічого власного в нас не було, все належало колективу, - очі одного з українських селян наповнилися гнівом, і він додав: - А чи знаєте ви, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони жорстоко вбили їх».

- Наразі мені хотілося б перекинути місток від теми геноциду до проблеми інтеграції України в Європу. Стівене, чи згодні ви з тезою, що українська інтеграція в Європу має розпочатися з інтеграції на рівні культури й ментальності, розуміння того, що українська культура і її спадок - це частина європейського культурного спадку?

С.К. – Я повністю з вами згоден. Україна завжди була частиною Європи, але невидима стіна, зведена колись через весь Європейський континент, означає лише те, що українську культуру було відмежовано від європейської магістралі культури на десятиліття.

М.С.К. - Знаєте, я часто думаю про свою бабцю. Як би тяжко їй було сприйняти той факт, що, якби вона не виїхала з України, їй би довелося пережити голод. Я думаю про мого дядю Ґарета… Його життя обірвалося трагічно, щойно йому виповнилося тридцять: його захопили бандити, вимагаючи 8 тис. фунтів стерлінгів викупу. Це сталося в Монголії, він тоді досліджував питання нападу Японії на Китай і можливі зіткнення з Радянським Союзом у Сибіру. Його мати сховала всі папери, а потім передала архіви мені, щоб я дала їм раду. Смерть Ґарета за містичних обставин - це величезна трагедія не лише для родичів, а й для всієї країни, яка любила і шанувала його, надто для його малої батьківщини - Уельсу. Якби він був живий, то міг би багато розповісти світові про Голодомор в Україні. Ґарет сказав би, що справжня причина голоду - це не неврожайний рік, а чітка політика Сталіна.

- А чи вже повністю оприлюднено матеріали пана Джонса?

М.С.К. - 1990 року я прибирала в будинку, в якому жила сестра Ґарета, коли їй було дев’яносто, і знайшла його щоденники - повну валізу, - а також статті. Я знала, що ці матеріали багато важать для дослідників Голодомору, тому зробила копії (власне, все переписала) і виклала на сайті: www.garethjones.org.

- Дослідник Голодомору Джеймс Мейс сказав: «Українське суспільство є постгеноцидним». Чи погоджуєтеся ви з такою тезою професора Мейса?

С.К. - Так, звісно. Україна, здається, не усвідомлює своєї потужної сили. Бракує й того, що можна було б назвати національною гідністю: багато людей не замислюються над кількістю жертв історії терору. Я гадаю, що Україні потрібна програма з «дерадянізації».

- Якими, на вашу думку, мають бути головні кроки на шляху налагодження інтеграції й комунікації між Україною та Європою у найближчі роки?

С.К. - Найважливіший крок для Європи - визнати Україну стратегічним партнером і потужною силою культури. Наразі Україна для Європи - малодосліджений, можна сказати - пустельний простір. Україна має змінити цей нав’язаний меседж шляхом промоції власної культури, показуючи, що статус і роль України у світі не можуть бути проігноровані. На жаль, нинішній британський уряд не має бажання визнавати Голодомор геноцидом. Дослідження цього питання, яке я отримав від Міністерства закордонних справ у лютому 2008 р., вразило мене глибоким цинізмом високопосадовців. У листопаді 2006 року посол Британії в Україні надіслав до Лондона листа з проханням допомогти в розвитку консолідованого підходу до питання Голодомору, а також із пропозицією, щоб дослідження провели їхні фа-
хівці: це стало б першим кроком до оформлення чіткого ставлення до 75-х роковин Голодомору. Держслужбовці не ознайомили мене з повною версією цього листа, цитуючи англійський закон про доступ до інформації, відповідно до якого вони мають право засекречувати інформацію у зв’язку з можливим погіршенням відносин із іншими державами. Мені написали, що висвітлення повного змісту листа може зіпсувати відносини з Україною.

Відтворюючи російське ставлення до історії, дослідники повторюють, нічим не аргументуючи, що українці не прийняли «незручних розділів» своєї історії, тобто «масштабності колабораціонізму» в часи Другої світової війни. Насправді головна незручність для українців - смерть восьми мільйонів співвітчизників; що стосується колабораціонізму - то немає жодних підстав для цих наклепів. Англійський історик Норман Дейвіс написав, що Україна зазнала найбільших демографічних втрат під час Другої світової війни, але через ксенофобію «багато американців та англійців перебувають у полоні ілюзії, що більшість українців боролася в лавах Ваффен СС… кількість нідерландців, рекрутована Ваффеном СС, була втричі більшою, ніж кількість українців, рекрутованих ними» (New York Review of Books).

Що стосується Голодомору, то ці анонімні дослідники повторили давні думки про колективізацію таких науковців, як Віткрофт та Гетті. Ті дослідники не могли пояснити масштабності людських втрат в Україні 1932-1933 рр. Я не коментуватиму праць цих осіб, для мене особисто достатньо їхньої відмови від аналізу Голодомору у світлі конвенції. Урядові дослідники прийняли той факт, що голод був планом Сталіна, але вони не звернули уваги на вже цитовані докази «української специфіки» Голодомору. Для мене як для англійця таке негативне ставлення до українців із боку англійського уряду абсолютно неприйнятне. Голодомор був злочином проти кожного з нас.