Узбережжя Чорного моря. Крим. Віддалений шматочок України, відмежований високими хребтами, але свій, рідний. 1990 року в Ялті проживало близько 20 тисяч українців, хоча більшість уже були зросійщені — не знайти газети українською мовою, магазини не замовляли українських книжок, бо ті, що були, ніхто й не купляв. У Ялті — жодної школи з українською мовою навчання. Там проживав мій дорогий племінник Руслан, сирота, а для мене як рідний син. Може, вина в тім родини і моя, що не підтримали, не посприяли у навчанні. За 35 років на півострові він завжди розмовляв лише українською мовою і переживав за таку атмосферу у Криму.
Русланьо, як я його називала, вперше звернув увагу, що гора Ай-Петрі має вигляд тризуба. Казав, що це Бог поставив його на одній з найвищих вершин над Україною. В період утвердження української символіки племінник уперше закріпив блакитно-жовтий прапор на Ай-Петрі. Русланьо розповів мені, що в Криму в XVII столітті відбувалися козацькі походи проти турків і татар; що біля нього над будмістечком (навпроти Ластівчиного гнізда) угорі на скелі була Козацька Вежа. Але пізніше її зруйнували, хрест скинули в провалля. Про це я написала вірш. Цікавився літературою — хто населяв із давніх-давен півострів — таври, кіммерійці, готи, сармати, греки, слов’яни, татари, ногайці, караїми...
Коли я написала вірш «Голос моря», Русланьо допоміг мені записати шум моря — прибій. На цей вірш київський бандурист Ігор Лісовол склав музику і на тлі прибою чудово виконує пісню «Гримить прибоєм Чорне море — тут Україна...».
І саме Русланьо розказав, у якому занепаді будинок, де жила в Ялті Леся Українка — близько двадцяти років у риштованні...
Пам’ятник Лесі Українці в Ялті |
Сумно стало. Я почала довідуватися, де хто є з української інтелігенції. Дізналася у школі, що найбільше вболівав за це все учитель, керівник капели бандуристів, голова гуртка Товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка пан Олексій Нирко. Я розшукала пана Олексія — була в них на зібранні просто у парку (бо не мають спеціального приміщення), прочитала свої вірші — «Дихаю рідною мовою» та інші. Найбільш сподобались їм вірші «Розлука моря», «Голос моря», «Тризуб» (що символізує сам Ай-Петрі), залишила просвітянам рукописи.
Виявилося, вони також переживають за будиночок Лесі Українки, навіть обрали завідувачку неіснуючого музею пані Світлану Кочергу — філолога, але не можуть нічого вдіяти.
На другий день я вже була на прийомі у завідуючої міським відділом культури пані Тетяни Кізілової. Вона мені коротко роз’яснила, що йдеться навіть не про музей, а лишень про кімнату для проведення виставки до Лесиних днів у лютому 1991 року — 120-ї річниці від дня народження поетеси.
Пані Тетяна заявила, що будматеріалів на ремонт катма, а про музей і чути не хотіла, переконувала, що потреби в ньому нема, посилалася на брак експонатів. Я запевняла — коли приміщення буде готове, то й експонати будуть і від Львова, і від Волині, і від діаспори.
І тут вона мене різко запитала: «А почему это вы впервые поднимаете этот вопрос, а не местные?» Тоді я відповіла: «Бо я поет і землячка Лесі Українки. Якби ви були землячкою Олександра Пушкіна, й у нього було б щось у занедбанні, як би ви вчинили? Звичайно, не були б байдужі». Так ми і розійшлися. В коридорі чекав мене мій Руслан.
Я про все написала ряд статей і подала до друку. 28 листопада 1990 р. у газеті «Радянська Волинь» була опублікована стаття «Любов і ненависть» (у вінок шани Лесі Українці до 120-річчя поетеси).
У грудні 1990 р. у газеті «Вісті з України» була опублікована моя стаття «Чи українське місто Ялта?», а 10 січня 1991 р. у газеті «За вільну Україну», ще одна стаття — «Вогники на духовній цілині», де я зверталася до громадськості по допомогу у справі відкриття музею Лесі Українки — як засобу піднесення національної свідомості, борні за українську мову. Повернувшись із Криму, виступала по радіо, на зібранні Союзу Українок у Львові з проханням до інтелігенції щодо допомоги в збиранні експонатів і навіть посильної фінансової допомоги.
І так проламали ми стіну опору — крига скресла...
В Ялті відділ культури сприяв у ремонтних роботах, працювали вдень і вночі — там усім опікувалися Олексій Нирко, Світлана Кочерга, Лідія Бучанська та інші. А ми вже збирали експонати — адже ішлося не тільки про музей, а й про піднесення української духовності, підтримку українців «на нашій не своїй землі...», щоб наперекір усім чорним хмарам засівати проміння.
І приходили патріоти, приносили надзвичайні речі — експонати для музею.
Перший дарунок зробила визначна львівська художниця Марія Курочка — віддала свої твори з червоної глини «Лукаш і Мавка». Зворушливо було, коли приніс в дарунок музею чудовий портрет Лесі Українки художник Богдан Хрупович. Віддав єдиний портрет! Художниця Ольга Возниця подарувала унікальний полотняний рушник Волинського краю — тканий узором і вишиваний в часи юності Лесі Українки на Ковельщині. Це, мабуть, такий єдиний рушник в Україні, але для священного починання не пошкодувала Ольга Федорівна віддати цей твір.
Прихильно поставився до нашої спільної справи відповідальний секретар Спілки художників Львова Любомир Лесюк. Провів розмову з колегами. Богдан Романець зголосився подарувати музеєві свою монументальну працю — погруддя Лесі Українки в бронзі.
П’ять ліногравюр подарував художник-графік Ярема Оленюк з Карпат, поети Лідія Шевело і Петро Гоць передали свої поезії, присвячені Лесі Українці, заслужена майстриня з Полісся, ткаля Уляна Кот подарувала музею ткану доріжку з поліським орнаментом. Віддав свої графічні праці на тему «Сім струн» Михайло Курилич, Софія Скирта-Сварник подарувала портрет Лесі Українки (на дереві), Оксана Сатурська — вишиті перекладки до книжки. А відомий світові сопілкар, композитор, нині професор пан Мирослав Корчинський подарував унікальну сопілку і свої твори — ноти на поезії Лесі Українки; професор Леоніла Міщенко віддала до музею унікальну книжку поезій Лесі Українки, першого видання — «На крилах пісень» 1902 року, Юля Островська — подала писанки з Буркута (де часто бувала Леся Українка) і 100 карбованців, лікар-хірург Рогніда Сендецька подарувала вишиту серветку і 100 карбованців. Долучилися до доброї справи і друзі з Вірменського товариства від завідуючої їх товариством «Джерело» отримали 100 карбованців, а від композитора Сергія Петросяна — партитури пісень на слова Лесі Українки. Від Товариства української мови «Просвіта» лікарні, де я працювала, передали 100 карбованців.
За зібрані гроші, а також за свої я придбала вінки з квітів і багато метрів різнокольорових атласних стрічок до них. Ті віночки зі стрічками і дотепер висять у музейних кімнатах, а біля входу в першій кімнаті нас зустрічає і сьогодні Лукаш і Мавка. Я подарувала музею вишиту серветку, книжку своїх поезій «Дорогою птахів», де є вірш, присвячений Лесі Українці, «Зустріч», ноти своєї пісні «Досвітні вогні» тощо.
Все це робилося щиро, із захопленням. Моя хата на декілька днів перетворилася ніби на музей Лесі Українки. Я повідомила в Ялту, щоб приїжджали і забирали експонати.
Приїхала пані Світлана Кочерга. Вона побувала ще в Олеському замку. Там їй подарували чудову люстру. Зрештою все спакували, допомогли пані Світлані розмістити у вагоні потяга, що прямував до Ялти. А там її, звичайно, зустріли ялтинці, які і в Криму вже роздобули багато експонатів.
Працювали ночами і днями, аби встигнути. І встигли! 25 лютого 1991 року Музей Лесі Українки в Ялті був урочисто відкритий.
Згодом отримала лист-запрошення від Ялтинської держадміністрації на конференцію. Та недовго сонце світило — відділ культури Ялти наполягав на тому, що збирання експозиції слід завершувати. Знову звертаюся по допомогу до Міністерства культури України (пані Ганна Чміль), до Верховної Ради (тоді ще Української РСР), а саме до голови комісії з питань культури пана Леся Танюка, з проханням залишити експозицію і назавжди утвердити в Ялті Музей Лесі Українки. Невдовзі отримала листа від Леся Танюка, подяку і обнадійливі слова.
Отак багато снаги було віддано, аби запалити у Криму «досвітній вогонь».
P.S. Звичайно, пані Світлана Кочерга, яка стала завідувачкою музею, здібна людина і швидко пішла по сходинках слави. Нині вона вже професор української філології, видає свої твори, але дивно, що про нас, першопрохідців, забуто — навіть у своїй книжці «Іфігенія в Тавріді» вона згадує багатьох ялтинців, які відкрили музей, а про нас — жодного слова. Я не кажу про якусь деталізацію, але бодай одним словом сказати, хто ж насправді першим пробивав той мур, звідки з’явилися в ялтинському Музеї Лесі Українки перші експонати... Звичайно, згодом музей отримав чимало експонатів, та й фінансової допомоги від діаспори.
А мені навіть не відповідають на листи, не згадують, а нові працівники музею під час телефонних розмов кажуть, що не знають такої... Після сумної втрати Русланя, похованого в Ялті, ніхто так і не провідав могили сиротини на новому ялтинському цвинтарі. А він стільки допомагав, розвозив українські книжки у різні куточки Криму, і все, що я зробила для Криму, було за підтримки і допомоги Руслана.
Я прощаю, але сумно, що коли у мене поламані крила, то мої справи і друзів моїх — знехтували.