Занурення в нереальність

Якщо суспільство недостатньо швидко пристосовується до змін, на нього чекає колапс. Однак і надто швидке пристосування перетворюється на регрес: суспільство починає втрачати те хороше, що в нього було до того, як почалися зміни.

Нассім Талеб

Хоч би в якому куточку цивілізованого світу ви завели нині мову про війну, співрозмовник вас терпляче й співчутливо вислухає. А потім неодмінно поставить зустрічне запитання: "А як там у вас справи з корупцією?" При цьому сприйняття корупції у співрозмовників буде різне.

Українська сторона під корупцією за умовчанням має на увазі виключно клептократію, тобто владу злодіїв, якщо дослівно. Клептократична форма правління розвивається переважно в країнах, багатих на природні ресурси, що були колоніями. Колонізаторів вигнали - і самі сіли на потоки цих ресурсів. Крім того, у класифікації корупційних є ще мафіозна держава і двостороння монополія.

Мафіозна держава зв'язується з корупцією на нижніх рівнях і допускає організовану злочинність до контролю над прибутковими галузями економіки. Це те, що ми чітко бачили при Януковичу. Двостороння монополія - більш тонка й сучасна річ. Вона вирізняється високою роллю держави в економіці.

Лоялісти, не поспішайте кричати "Ура!". Така держава штучно обмежує число підприємств, які отримують держзамовлення та фінансову допомогу. Тобто насамперед дає можливість заробити "своїм", в обмін на політичну й більш матеріальну лояльність. При цьому вона справді ущемляє оргзлочинність і навіть лякає високопоставлених чиновників, але не по-справжньому, як маленьких дітей: "Бу-у-у!". Ви ж пам'ятаєте, як у травні нинішнього року два десятки керівників обласних податкових адміністрацій були затримані й доставлені до Києва вертольотом, під телекамери. І були відпущені. Чому?

Читаємо в The Washington Times: у колишнього голови Державної податкової адміністрації Харківської області Станіслава Денисюка вимагали два мільйони доларів за закриття справи та звільнення з-під варти. Американський читач помножує це на 20 і резонно запитує: якої такої допомоги потребує Україна, крім справедливого суду над власними суддями і прокурорами? І присилає до нас Лінча. Щоправда, не того, про якого ми всі мріємо, а Девіда. Але однаково, загалом - натяк хороший.

Такий самий цирк із вертольотами та бронетранспортерами відбувається на Закарпатті, але тут не треба було чекати американської преси, тут Геннадій Москаль не витримав, дуже стримано заявивши, що спецоперація на Закарпатті - це величезний "пшик" (тобто "фуфло", якщо по-народному). "Бу-у-у!", словом.

Суспільство обурюється, відокремлюючи ці процеси від себе. Сприймає корупційність як первородний гріх влади, по-марксистськи відокремлюючи себе від влади і переводячи в клас несправедливо експлуатованих робітників, селян і трудової інтелігенції. Яке місцеве самоврядування, про що ви, якщо йдеться й про відповідальність!

Люди добрі, але ж це не таємниця, що всі наші лідери досить комфортно почувалися при будь-якій владі, і нинішнього свого становища й благополуччя досягли саме як колаборанти з антиукраїнською організованою злочинністю різного масштабу. Хто - світового, хто -дрібнішого, але братви - і запоребрикової, і культурнішої - на всіх вистачило. А якщо котрийсь із них бувало й підсковзнувся на кар'єрному щаблі, то тільки під вагою непосильно нажитого та від власної жадібності.

Наше суспільство, а не хтось інший, шляхом демократичних виборів послідовно приводить до влади людей, чиї капітали (у переписуванні, звісно, на найближчих родичів і свійських тварин) у такому розмірі могли бути тільки вкрадені.

Люди, які, змінюючись по черзі, але не змінюючись по суті, нами керують уже ціле покоління, - злодії та колаборанти.

Це якщо міркувати по справедливості. Бо, якщо міркувати відповідно до законодавства, яке вони самі для себе створюють, то вони - взірець підприємництва. Прийшовши до влади, вони негайно намагаються вигнати з країни, обікрасти і посадити у в'язницю такий самий взірець моральності в бізнесі, тільки тепер уже опозиційний. Спасибі, звичайно, що не вбивають. Але це ще як сказати.

Читаємо в тій-таки американській пресі зовсім уже похмуру історію: "Американський громадянин Марк Паславський воював у батальйоні "Донбас" у перші роки конфлікту з сепаратистами, яких підтримує Росія на Сході України. Він дав 300 тис. дол. своїх грошей, щоб купити безпілотники для допомоги в цій боротьбі, але обладнання так і не було куплене. Пан Паславський зажадав повернути гроші і два дні по тому був убитий у бою, 2014 року. Його бізнес-нерухомість в Україні, як стверджується, була викрадена після його смерті. Справа залишається невирішеною".

Це окрема важка тема про військових добровольців - як і чим нагородили їх у підсумку країна і доля. Але в основі будь-яких високих тем лежать цілком матеріальні явища. І якщо під час розмови про духовність, стратегію і національну ідею ви запитаєте про гроші, то відповідь отримаєте досить швидко. Але не факт, що вона вам сподобається.

Хай якими будуть описи соціальної реальності та перспектив її розвитку, у соціуму завжди знайдуться дві універсальні реакції, що зводять до нуля будь-які спроби цю саму реальність поліпшити.

Перша - "Я і так знав!" (варіант - "А я казав, що так і буде!"). Ця тенденція перебільшувати власну здатність передбачати, як усе відбудеться після того, як знаєш результат, давно відома у психології під назвою hindsight - "озирання назад".

Хиба хіндсайту - наділяти всі події минулого логічністю й закономірністю. На цій інтегральній якості людської психіки будується вся історична наука, яка, по суті справи, - белетристика. Бо закономірності, які заднім числом глибокодумно в ній аналізуються, жодним чином не слугують прогнозуванню аналогічних подій у майбутньому.

Хіндсайт живучий тому, що розвиває самовпевненість і підвищену оцінку власних інтелектуальних здібностей. Подивіться на соціальні мережі - адже це втілення більшовицької мрії про будь-яку куховарку, яка може управляти державою. Що масштабніша тема, то безапеляційніші коментарі, оцінки й висновки. Що нікчемніший коментатор (чи бот), то категоричніші й істеричніші висновки. Напишеш, що "за даними соціологів, 70% молоді у віці від і до бажають негайно покинути Україну", - і відразу ж знайдеться безліч експертів з вагомими підтвердженнями. Напишеш, що "за даними соціологів, 70% молоді у віці від і до палко люблять свою країну і не мислить себе поза нею", - і ті самі люди так само палко знайдуть кухонну аргументацію на користь цієї, не менш сумнівної, ніж попередня, тези. Бо реальність може виявитися такою, що ці 70% справді люблять свою країну всім серцем, але за першого зручного випадку готові з неї виїхати. Однак країни, до якої ці романтичні прагматики негайно виїхали б, не існує на карті. Країни, в якій можна мало працювати і багато отримувати, у якій тебе люблять виключно за національність, стать або орієнтацію. Де тобі нададуть широкий вибір працевлаштування/заміжжя й великодушно попросять не поспішати з відповіддю. Ну і тощо, тощо, тощо... В основі когнітивних здібностей - фальшива логічність, самовпевненість і завищена оцінка власних інтелектуальних і фізичних можливостей, теплична конкурентоспроможність. Тому одні й ті самі персонажі з однаковим запалом і компетентністю обговорюють питому політичну вагу співака, актора, доньки сепара й іще якийсь дурний серіал.

Друга універсальна відповідь, яка обнуляє будь-яку розумову активність, звучить не менш яскраво: "Ну і що?.." ("І що тобі з цього?..) Тут передбачається дискусія про цінності. Точніше, переведення її в матеріальну площину, вимогу показати результат зусиль, що здаються співрозмовникові надмірними. (Виходячи з описаного вище правила, надмірними за умовчанням можна вважати будь-які зусилля.)

"Найстрашніша патологія нашого часу - втрата контакту з реальністю", - казав Нассім Талеб. І ми бачимо істерію масового споживання в "чорну п'ятницю", напередодні Дня пам'яті про загиблих у Голодомор. Вибухонебезпечність суспільства, і при цьому - низьку готовність до протестів. Визнання масовості корупції в суспільстві - і відокремлення себе від корупції.

Я сказав би, що це - патогенна технологія. І річ не в тому, що людина легко керована. А в тому, що, перефразовуючи іншого класика, вона керована раптово. Не можна наводити раціональні аргументи людям, у яких за визначенням відсутнє критичне мислення. Вони ображаються. Але якщо раптом ви наведете їм як аргумент БУДЬ-ЯКУ яскраву емоцію, відповідна реакція практично неминуча...

Повернімося до теми сприйняття корупції/державності/самоідентифікації.

Дано-маємо:

1) бідну, розорену країну (офіційно);

2) порівняно з 2016-м, 2017 року українці купили автомобілів на 36% більше (євроблях не рахуємо);

3) Путін напав, Америко - допоможи! (загальновідомо);

4) за вибух складів боєприпасів у Калинівці зі збитком у середньому 700 млн дол. покарано майора штрафом у розмірі 2400 грн (факт);

5) багаторічні величезні статки владних та опозиційних олігархів, записані на родичів (загальновідомо);

6) державне бюро розслідувань запрацює наприкінці 2018 року (генпрокурор).

Перелік парадоксів можна продовжувати самостійно.

У мене є містична версія пояснення того, що відбувається, оскільки звинувачення в масовому божевіллі не дуже доказове, хоча й напрошується. Бенедикт Андерсон у книжці "Уявлені спільноти" писав про націю як соціально сконструйовану спільноту, уявлювану людьми, які сприймають себе як її частину.

Нація в нас справді існує. Ну хоча б тому, що зростає популярність націоналізму. З іншого боку, класичний націоналізм - це ідеологія нації, яка прагне державності. Національна ідея втілюється в державотворенні й на цьому теоретично вичерпується.

Тобто зростання націоналізму передбачає існування його адептів в іншому смисловому просторі, а не в цій клептократичній державі, громадянами якої вони все-таки є.

Що це за простір?

Якщо коротко згадати про безглуздість, з погляду науки, будь-яких соцопитувань, то ця емоційна псевдонауковість заснована на тому, що ніхто не знає, скільки в Україні жителів і яких. 42 мільйони - цифра зі стелі. А основа соціології - репрезентативна вибірка, кого опитувати, - робиться на основі демографічних даних. Тому пристойні соціологи сором'язливо говорять про "умовно репрезентативну вибірку".

Є оригінальний спосіб підрахунку населення, один з опосередкованих - за рівнем споживання хліба. За цим способом їдців в Україні маємо близько 30 мільйонів. Тепер візьміть усі соціальні програми, міські й інші бюджети, медицину й освіту, в яких штатні бюджетні розписи - на 42 мільйони громадян. Відчуйте матеріальну різницю - і отримаєте відповідь щодо джерел наддоходів у корупційній державі.

Головний природний ресурс України - це мертві душі. Можливо, у буквальному значенні слова. Можливо, вони тягнуть за собою, звідси таке ірраціональне обожнювання минулого і категоричне небажання дивитися в майбутнє, любов до всього тіньового. Можливо, їхній еґреґор живить ідеології минулих століть.

Корупція, як мастило старої бюрократичної машини, матеріальна й реалістична. Їй сьогодні протистоїть лише світ духів, тобто сумирної духовності. Оскільки добровольчий і волонтерський рухи ліквідовані як небезпечна ідеологія, що ставить небезпечні для корумпованої держави запитання.

Але окремо взята людина усе ще може чинити опір. Вона не може самостійно змінити корумповану систему в цілому. Але вона цілком може змінити її в собі, не западаючи емоційно на безглузді ток-шоу, примітивні серіали й вереск ленінських куховарок в Інтернеті.