Занепад, або Живіть напрочуд

Віра в Бога — це не питання вибору людини.

Це питання виживання людства.

Так говорив вуйко Дезьо

Коли підводишся з-за комп’ютера, то відчуваєш, що щось маєш зробити, але не знаєш, що. Після години, проведеної в Мережі, в тебе виразно формується комплекс вини. Але ти не в змозі розпізнати, в чому вона й перед ким. Навіть морські чи гірські краєвиди навіюють гіркоту — чому ти не там?

Починаючи день із соціальних мереж, ти за п’ять хвилин стаєш розхристаним. Таким стає й твій день. Відтак — і ніч. А затим і життя.

Колись казали, що є три речі, на які можна дивитися нескінченно: як тече вода, як горить вогонь і як пливуть хмари. Сьогодення ввело до цієї трійці ще один епізод. Нині нескінченно можна дивитися на користувача ґаджета. Він постійно втуплений в екран, щось на ньому натискає пальцем, потім набирає якийсь текст, щось фотографує, знову пальцем щось гортає. З боку це дуже нагадує процес, як пес шукає бліх. Але завзята робота тварини має початок і кінець. Користувач же виконує свої дії безперервно, відволікаючись лише на їжу, сон та інші фізіологічні потреби. Та навіть і тоді, коли ґаджет перестає бути в його руках, «блохи» продовжують перебувати в його голові.

У Стародавньому Римі в часи занепаду жителі Міста користувалися водою, як і колись, але вже не знали, звідки вона береться. Та це не було новиною. Новиною було те, що вони перестали навіть цікавитися, звідки вона надходить у Місто. Це й стало початком Занепаду великої Імперії.

Оповідь про будівництво Вавилонської вежі слід сприймати теж багатогранно: споруда розвалилася, бо виникло багато мов, що унеможливило солідарні дії. Одна з граней цієї застороги проявляється в інформаційному світі сучасної цивілізації, коли глобальна Мережа починає продукувати «багато правд». Щодо цього маємо теж настанову-засторогу: «Не буде в тебе в торбі твоїй подвійного каменя до ваги, великого і малого, не буде тобі в твоїм домі подвійної ефи, великої і малої. Камінь до ваги буде в тебе повний і справедливий, ефа буде в тебе повна і справедлива, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (Повторення Закону 25:13-15).

Якщо продовжити біблійні наративи, то метафорично можна сказати, що цивілізація, розвиваючи глобальні комунікації в умовах відсутності міри буття, зруйнованої системою глобального споживання, побудувала «дім на піску», уразливий до загроз, про які попереджали Заповіді всіх світових релігій.

Тотальна інформатизація зіграла з користувачами соціальних мереж лихий жарт. Життя юзера перетворюється на калейдоскоп епізодів, які майже не взаємопов’язані: щойно він дивився відпочинок на морі, як тут-таки йому пропонують звіт про ДТП, а потому зразу — рецепт популярного коктейлю, повідомлення про доставку піци тощо. Ці фрагменти життя жодним чином не пов’язані, між ними немає причинно-наслідкового зв’язку, але вкупі вони творять потік інформації, що заміщує звичне досі життя. 

Розмиття усвідомлення користувачем причинно-наслідкового зв’язку життєвих явищ є непоправною, а згодом — і трагічною втратою, як для нього особисто, так і для суспільства загалом.

Щоб зрозуміти роль причинно-наслідкових зв’язків, спробуйте знайому вам дію виконати мокрими руками, скажімо — зварити каву. Ви зразу відчуєте, як зміниться ваш комплекс фіксованих дій, чого ви досі просто не помічали. 

Григорій Сковорода казав: «Без спорідненості все — ніщо». Можна стверджувати, що життя сучасного користувача позбавлене саме цієї спорідненості епізодів. А вона колись визначала сутність людини, допомагала їй зрозуміти, звідки що береться, тобто формувала уявлення про причинно-наслідковий характер плину життя. Життя користувача, позбавленого цих знань і цієї спорідненості, перетворюється на «ніщо». Його причинно-наслідковий ряд дій обмежений опціями на екрані ґаджета й алгоритмами Мережі. В цьому ж пристрої зосереджена і сума знань його власника. Суб’єктом спілкування стає прилад, а не користувач. Так само і суб’єктом навчання стає ґаджет, що нині стрімко набуває персоніфікації, яку користувач так само стрімко втрачає.

У суспільному житті соціум пікселізується, розпадається, бо в цій царині більше не діє соціалізація, як колись, а запанувала «інстаграмізація». Таку конфігурацію, послуговуючись термінологією Пітера Померанцева, можна назвати Постправдою. В умовах Постправди суб’єктність втрачають усі: і ті, хто маніпулює, а насправді вже лише намагається маніпулювати; і ті, хто намагається говорити правду, вважаючи, що вона ще є; і ті, хто лише споживає інформацію й суб’єктності ніколи не мав.

Уявлення людини про успіх формується у просторі супероснов «Хочу» — «Можу» — «Маю». Врівноважена координація цих супероснов, їх гармонія дає людині справжнє уявлення про її успіх. Абсолютизація ж однієї з них спотворює таке уявлення.

Покоління користувачів-юзерів — це абсолютизація, торжество супероснови «Хочу», бо йому недоступні знання про причинно-наслідкові зв’язки, необхідні для здобуття «Можу» (влада, соціальний статус, посада тощо) і отримання «Маю» (соціальна роль, майно, гроші тощо).

Домінування «Хочу» перекоординовує все суспільне життя, що легко проілюструвати на прикладі навчального процесу. Освіта, відтак, уже не здобувається, а отримується. Це визначальна трансформація, бо в ній відповідальність знімається зі здобувача і переноситься на вчителя, який перетворюється на надавача послуг. Коли навчання стає послугою, то й «суб’єктом» навчання може стати ґаджет.

Як наслідок, виростає покоління, для якого втрачені причинно-наслідкові зв’язки життя в соціумі, що колись формували й наповнювали суспільний досвід. Власне, це покоління просто не має уявлення про їх існування, бо не соціалізується, а «інстаграмізується» рандомними епізодами з Мережі.

Члени такого «суспільства» претендують на все, бо мають гіпертрофоване уявлення про права, що є наслідком абсолютизації супероснови «Хочу». Відтак, обурення — найтиповіша реакція на виявлений їм спротив, як формальний у вигляді законів та норм, так і неформальний — з боку інших членів суспільства.

Зарозумілість замінює їм відсутність знань і розуміння довколишньої соціальної та природничої світобудови, а зіткнення з такими обставинами викликає не інтерес, а агресію. При цьому вони ігнорують соціальні статуси, посадові обов’язки виконавців і адміністраторів, якщо не отримують бажаного тут і вже: всі стають їм винними.

Та найгірше і найнебезпечніше — те, що нерозуміння причинно-наслідкового зв’язку суспільного життя призводить до безвідповідальності. Вони ще можуть про відповідальність говорити як про обов’язок інших перед ними, але так аналізувати свої власні вчинки — вже не здатні.

Відсутність відповідальності за свої дії у членів спільноти призводить до розпаду такої спільноти. Цей висновок справедливий і для суспільства, і для цивілізації.

Важко собі навіть уявити, за кого й за що може проголосувати на виборах такий виборець, адже позбавленому розуміння причинно-наслідкового зв’язку суспільних явищ, йому можна наобіцяти що завгодно. Звідси і глобальна хвиля популізму, яка затопила політичні простори країн по всьому світу.

Проте легко можна уявити наслідки такого стану справ. Для цього варто лише повернутися до наведеного на початку прикладу зі Стародавнього Риму. Там теж через максиму «Хліба і видовищ!» восторжествувала супероснова «Хочу». І якщо ще перші покоління громадян, котрі виросли в таких настановах, розуміли, звідки беруться і хліб, і видовища, то вже наступні вважали їх появу природною, як і воду у водогонах Вічного Міста. Розрив координації між суперосновами «Хочу» — «Можу» — «Маю» спотворив суспільний досвід, зробив його непродуктивним. Відтак боги Стародавнього Риму стали безсилими, й Імперія занепала. 

Один із засновників соціології як науки, французький вчений Еміль Дюркгайм вважав священне тотожним соціальному.

Відтак можна стверджувати, що релігійна свідомість виникає з появою спільнот, суспільства. Вона є суспільним досвідом, бо саме суспільний досвід забезпечує потреби людини, зокрема й виживання загалом. Персоніфікація суспільного досвіду приводить до появи богів.

Тому «відмова від Бога» є нічим іншим як відмовою від суспільного досвіду.

Невіра в богів неминуче веде до зневажання суспільного досвіду і, як наслідок, до занепаду суспільства. Життя стає метафорою життя. Часом гіркою, а часом і трагічною.

Культуру автор визначає як координацію між довколишнім Світом (подароване людям) і моделлю Світу (вигадане людьми).

Війна — це неспроможність культури координувати спонтанні порядки (довколишній Світ) і нав’язані порядки (модель Світу).

Втрата адекватності в такій координації призводить до створення потворних нав’язаних порядків. Такі порядки надзвичайно витратні: чи то гроші, чи то ідеологічне забезпечення, чи то людські ресурси тощо. Дефіцит засобів, ресурсу породжує війни.

Пояснюючи довколишній світ, людина створює його моделі. В основі моделей лежить причинно-наслідковий зв’язок. Якщо він зникає, то розпадається й модель світу, а з нею — поняття раціонального, бо воно лише в моделях і є.

Втрата поняття раціонального робить суспільний досвід сліпим, безпомічним, непродуктивним. А втрачаючи суспільний досвід, ми втрачаємо Бога.

Відразу згадується сформульований Сартром вихідний пункт екзистенціалізму, — це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то дозволено все.

Наш час можна охарактеризувати як час руйнації суспільного досвіду, що локального, що глобального. Такі дії, послуговуючись християнською термінологією, можна назвати війною Антихриста.

Мета такої війни — втрата людством свого суспільного, цивілізаційного досвіду. Втрата суспільного досвіду — це кінець Історії людства. Втрата людиною розуміння причинно-наслідкового зв’язку суспільного життя і довкілля призводить до того, що, отримуючи результат своїх зусиль і дій, вона вже не може осягнути причини, які привели до нього. До того ж ці причини й спонукальні мотиви вже формуються не самою людиною.

Еріх Фромм зазначав, що в суспільстві споживання людина стає тим, що вона споживає. В інформаційному світі людина стає тим, чим(!) є її ґаджет, бо в ньому зосереджуються всі знання, права власності, персоніфікація тощо. Ґаджет пропонує й сам забезпечує задоволення цих потреб. Не виключено, що з розвитком штучного інтелекту ми станемо стверджувати, що людина є тим, ким(!) є її ґаджет. Та чи буде кому це твердження формулювати?

В сучасних умовах ми починаємо жити вже не за покликом душі, а за вигаданими і нав’язаними алгоритмами соціальних мереж, які експлуатують наші інстинкти та рефлексії, задовольняючи нав’язане ними ж «Хочу». Суверенним життям це назвати важко, та й неправильно. Це — неволя.

Так людина через збочений суспільний досвід, який формується вже алгоритмами соціальних мереж, а не продуктивною практикою солідарних дій людей, отримує «чужих богів».

У такій ситуації потрібно перестати жити за вигаданою й нав’язаною логікою і просто знову роззирнутися довкола. В цих умовах найвищим ступенем розсудливості стає життя, звернене безпосередньо у світ, суспільство, родину — без «суфлерів» соціальних мереж. 

Потрібно просто пригадати себе і жити напрочуд! Слово «напрочуд» назагал сприймається звужено, як просто щось гарне. Словники ж пояснюють: напрочуд — це і чудово, і надзвичайно, і навдивовижу, і особливо.

Тож живіть напрочуд своїм життям, якщо не хочете жити навздогін життю чужому.