Занадто людське, або Любовисть до себе

Ніколи не знають, хто має рацію,
але завжди відомо, хто має відповідати

Закон Уїстлера

Подивився допіру чудовий фільм Зануссі «Персона нон грата» про долю польського екс-дисидента, почесно зісланого послом в Уругвай, де через складність свого характеру він спочатку втратив останніх друзів, а потім і власне життя. Герой фільму був інтелігентний, недовірливий і неймовірно принциповий. Одним словом, дуже схожий на всіх кращих представників постсовкової інтелігенції, котрі й досі несамовито обстоюють свої ідеали десь осторонь реального життя. Чому ці люди так жагуче ненавидять своїх, як їм видається, супротивників? Підозрюють у всьому, принципово критикують їхні недоліки, схвально, але все-таки замовчують переваги, розлючено накидаючись на весь їхній родовід, доводячи узагальнення до параної тощо? Так відбувається на кожному кроці, хоч куди кинь оком.

Затяті діючі критикани — це затяті вчорашні прихильники. Якщо критикує жертва — зрозуміло. Але, пригадаймо, непримиренними антисемітами в Росії були генерали з кантоністів, хрещені євреї. Найзапеклішими супротивниками Гітлера — штурмовики із СА, а потім змовники-генерали вермахту. Уже на нашій пам’яті: махровими антикомуністами раптово стали секретарі обкомів КПРС і комсомольські вожді. Вони вже точно знали всі вразливі для критики точки своїх учорашніх побратимів — кревних або ідеологічних.

Звісно, це були масштабні явища. У таких випадках маятник емоцій гойдається довго — з крайнощів у крайнощі. Але давайте подивимося, що відбувається, коли справа стосується яскравих особистих доль? Приміром, що об’єднує історії двох нових українських дисидентів — майора Мельниченка й Олександра Зінченка? Спочатку — звеличення їхніх вчинків до небес. Особиста мужність вразила. Але через певний час почало лунати наразі приглушене бурчання того ж таки народу: воно-то, звісно, правильно, але сміття з хати — якось не того...

Спочатку суспільство ніби приміряє на себе вбрання нового героя. І розуміючи — не за зростом, пишається унікальністю героя. Але через певний час бачить, що особистий героїзм — це лише частина великого плану, і саме цей план часто є справжнім приводом для геройства. Тоді люди гадають: так, можливо, це зовсім і не героїзм був?

Ще в далекому 1961 році американський психолог Шеріф провів експеримент, який у наші часи було визнано неетичним і негуманним, проте немає жодного серйозного підручника з соціальної психології, де на нього не посилалися б. Шеріф розділив підлітків на дві команди, і в умовах скаутського табору змусив їх розпочати серію змагань, що спричинили загострення стосунків і навіть взаємну ненависть. Конфлікт вщухнув лише тоді, коли підліткам довелося разом виконувати дії для загального блага — приміром, ремонт мережі водопостачання.

Один із висновків цього експерименту — будь-яке змагання за дефіцитні ресурси й нагороди завжди переростає в повномасштабний конфлікт. Точнісінько такий самий експеримент над своєю командою поставив президент Ющенко, із найкращих міркувань помістивши її в умови взаємної та рівноправної конкуренції. Хотів як краще? Віримо. Тенденція стійка.

А висновок із «помаранчевого скандалу» можна зробити такий — спільна, об’єднуюча мета в його учасників від самого початку була відсутня. Усі розмови про пріоритет тяжкої праці на благо України — демагогія, свідома чи несвідома.

Висновок із доль Мельниченка й Зінченка: спочатку люди сприймають дії інших виключно як прояв особистих характеристик. І лише згодом починають розуміти: є зовнішні причини, що спонукали «героїв» діяти так чи інакше.

Висновок з історії політичного радикалізму новітнього часу — аргументовано ненавидіти можна лише те, частиною чого ти сам був тривалий час.

Коли позахмарний рейтинг недовіри, приміром, до Юлії Тимошенко, лише за рік змінюється такою самою позахмарною довірою, а потім із такою самою інтенсивністю знову починає падати, це означає — змінюється тільки полярність знака — «мінус» на «плюс». При цьому пристрасність ставлення мас до особистості залишається незмінною. У нас є всі шанси поспостерігати цей самий процес, коли в Україну з валізами компроматів повернеться Лазаренко.

Усі ці явища можна зарахувати до одного феномена, настільки масштабного, що в соціальній психології називається фундаментальною помилкою атрибуції. Тобто загальним збоєм міжособистісного сприйняття. Поведінку інших ми передусім сприймаємо як прояв їхньої особистості. Приміром, жінки в більшості випадків трактують поведінку чоловіків як прояв любові чи нелюбові до них особисто. Чоловіки, відповідно, у більшості випадків про це навіть не підозрюють. Навпаки, притаманну жінкам непослідовність у судженнях вони сприймають як підступність із метою заплутати співрозмовника й уникнути відповіді. І так далі.

Вище йшлося про те, що найуразливішими для критики є ті риси, які мав або має сам критик. Звідки ж лють, пристрасть і непримиренність? Віктор, герой фільму «Персона нон грата», гуманіст і патріот, мав шарм і культуру, а також безліч інших гідностей, але був цілком позбавлений інтуїції. І це виявилося фатальним — йому навіть не спало на думку, що в інших людей можуть існувати інші мотиви вчинків, ніж ті, які вкладаються в його власне уявлення про світ. І що навіть самі вчинки часом здійснюються безвідносно до його особистості.

Це вкрай важко — визнати, що, здавалося б, найочевидніше в поведінці інших може бути лише ілюзією твого сприйняття. І найпростіше повірити в те, що удача інших — це гра випадку, а ти сам або сама, звісно ж, є жертвою підступних задумів, а то й масштабної змови. Тест на помилку сприйняття на особистісному рівні вкрай простий. Якщо ми точно знаємо, у чому саме грішний наш супротивник, знаємо всі обставини гріха, історію гріхопадіння, його думки в момент схиблення й у даний момент, можемо навести непрямі підтвердження всього цього й намалювати картини майбутніх злодіянь, то все це — звичайнісіньке перенесення власних переживань на інший об’єкт. Якщо людина сильно обтяжена певною рисою свого характеру й не знаходить для цього виходу, то в неї може розвинутися «подвоєння» особистості, перерости в розщеплення, у патологію. Тоді одна частина — маніакальна, а друга — «безгрішна». Якщо є можливість, страждалець вигадує собі супротивника або наділяє власними рисами бодай приблизно в чомусь підходящу для цього персону. Спостерігається це на кожному кроці, у всіх діапазонах — і в родинних, і в політичних чварах. Словом, кухня. А то й санвузол. Суміщений.

Для виходу з цієї «кухні» чвар необхідно як мінімум мати бажання розвиватися, рости «назовні» конфліктної ситуації, а не «всередину». І довіряти своїй інтуїції, не плутаючи її з рефлексіями й сумнівами. Мабуть, потрібно вміти любити. Закоханість на фізіологічному рівні супроводжується викидами адреналіну, а любов передбачає вироблення іншого гормону — ендорфіну, що, на відміну від яскравих адреналінових спалахів, переживається як відчуття стабільного щастя. На соціально-психологічному рівні має бути спільна, позаособистісна мета. Якщо казати про наших «помаранчевих відставників», то їм усім справді слід було б любити Україну, а не себе в ній. І тоді в них усе вийшло б. А от Віктор Андрійович Україну любить. Та й тільки. Будь-які крутійства, інтриги й інсинуації йому органічно чужі й неприємні. Певне, заважають виробленню ендорфіну.

Складне поєднання любові й ненависті до себе, яке можна назвати словом «любовисть», люди охоче проектують на інших. Спочатку швидко вирізняють першу частину, а потім надовго зосереджуються на іншій. Ними керує страх уразливості, страх визнати свої підозри, небажання їх розвіяти простими запитаннями й відповідями, без приторговування емоціями й закладання їх під відсотки довіри. Адже інакше руйнується вся героїчна картина світу, у центрі якого — безневинний довірливий страждалець або «жанна д’арк».

Тому до всіх інтелектуальних чеснот дуже бажана її Величність Інтуїція — така форма довіри до життя, яка виробляється постійною духовною працею. Це таке відчуття світу, яке здатне пробудити до вас справжній інтерес і повагу. Адже сам факт нашого існування в цьому світі — ще не привід для постійного прояву до нас любові чи ненависті.