Замальовки до портрета українського авторитаризму

Одна з головних проблем, пов'язаних із прогнозуванням майбутнього в політиці, - нездатність побачити різницю між декларацією та мотивацією конкретних суб'єктів політичного процесу. Людський розум по суті схильний створювати ілюзії. Емоції забарвлюють світ у яскраві тони. Щось пом'якшують, десь додають контрасту. Мабуть, без емоцій, ілюзій та міфів більшість людей ніколи не змогли б ужитися разом.

Вони - те тепло, про яке писав Шопенгауер, коли порівнював людство з дикобразами, що терплять товариство чужих колючок через страх змерзнути.

Політичні лідери - порода, особливо схильна до туманних міражів і оптичних викривлень. У вересні 2012 року американські вчені з інституту Еморі в Атланті оприлюднили результат порівняння психологічних портретів 42 президентів США.

Мета дослідження - встановити, які властивості особи впливають на успішність лідерів. З'ясувалося, що Джон Кеннеді, Рональд Рейган та дехто з тих, чиї лики увічнено на горі Рашмор, мали високий показник за шкалою "безстрашного панування" (fearless dominance). Таким словосполученням американці, великі любителі гучних назв, позначили сукупність вольових і бійцівських рис на кшталт готовності приймати непопулярні рішення, іти на конфронтацію, не залежати від думки більшості, легко витримувати стреси та нервові перевантаження. Найцікавіше, що коли відкинути толерантне формулювання, то ці характеристики можна співвіднести з авторитарним типом або навіть із соціопатичними схильностями. З одним застереженням - більшість вивчених лідерів не були позбавлені альтруїзму стосовно своєї держави.

Ця риса стримувала або спрямовувала антисуспільні пориви перших осіб у конструктивне русло. Що можна сказати в цьому контексті про українську владу? Вона не частий гість під мікроскопом науки. Обговорюються ініціативи, але не ініціатори. Тим часом, розглядаючи генеалогію українських правлячих кіл, не можна уникнути слівця "авторитарний".

Авторитаризм знову в моді. І його емоційні оцінки аж ніяк не допоможуть тим, хто має намір зазирнути в майбутнє України. Щоб говорити про 2015, 2018 або 2020-й роки, необхідно розібратися, якими принципами керується верхівка правлячої касти сьогодні. Перше, що може охарактеризувати дії нинішньої влади, - послідовність. Влада не схильна перебудовуватися і використовувати різні підходи.

По суті, держава тепер - це ретроспектива життєвого досвіду правлячих осіб. Доречно згадати вислів Макіавеллі про те, що неможливо примусити людину зійти зі шляху, на якому вона доти завжди мала успіх. Саме послідовність стоїть за улюбленою тактикою влади - "наскок-відступ". Така послідовність дій: спробувати взяти нахрапом, а якщо не вийде - відступити, виждати й повторити - з успіхом використовується на всіх рівнях відносин суспільства та держави.

Від вищого законодавчого (згадаймо хоча б мовний законопроект і нині мусований "15%-й податок на валюту") до місцевого ("оптимізація" шкіл, гуртожитків, підприємств, яка долає суспільне неприйняття у два-три етапи). З переліченого вище випливає друга характеристика - ставка на страх. У певному сенсі Сім'я наслідує грецького полководця Агамемнона, - за ним герої Троянської війни теж ішли не так із поваги, як зі страху. Цей страх наділяє рішення діючого режиму особливою амбівалентністю. Приміром, репресивні заходи фіскально-регуляторних органів, що їх влада вживає "для боротьби за стабільність".

Побори та тиск на бізнес виходять за межі розуміння й видаються безглуздою жорстокістю, фактично вони дуже скидаються на поширені у стародавній Спарті кріптії (так називалися акції, під час яких правляча каста воїнів ішла своїми володіннями і безжалісно винищувала ілотів-хліборобів). Спартанська держава не шукали вигоди. Терор був необхідний, щоб піддані не почувалися в безпеці і навіть думати не могли про зміну сформованого порядку. Опозиційні трибуни у своїх зверненнях до народу часто вживають вислів "влада боїться". Все правильно. Нинішня влада відчуває страх. І страх надає їй сил у політичній боротьбі, примушуючи дуже серйозно оцінювати можливі загрози. Інакше кажучи, доки одні політики успішно рухаються шляхом керованої поразки, сподіваючись конвертувати її у затишну і безпечну перемогу, інші кують успіх на шляху поглинання та придушення, щоб зберегти власне життя. Життя в достатку - бо жодне інше не має сенсу.

Третьою рисою авторитарної влади є прагматизм. Значення мають тільки реальне, матеріальне. Духовне і моральне сприймаються, у кращому разі, як певна надбудова. У гіршому - як ширма, за якою зручно ховати звіроподібне єство. До речі, консервативно-зневажливим ставленням до "нематеріального" пояснюється відносна свобода віртуальних ЗМІ, порівняно з друкованими виданнями. Політики авторитарного складу надзвичайно люблять розмірковувати про "реальні проблеми", "реальний сектор", "реальні виклики", на противагу будь-яким теоретичним нашаруванням, їм недоступним.

Чим простіше - тим надійніше. Цей принцип, перенесений на структуру української держави, чітко поділив урядовий апарат на дві категорії: "буферні" міністерства, які нічого не вирішують по суті, потрібні для підтримки видимості порядку в галузі та "стрижки купонів", і "ядро" - закрита система, контроль над якою доручений вузькому колу товаришів.

Прагматизм диктує уряду особливу модель поведінки, вимагаючи позбуватися будь-якої хоч трохи серйозної конкуренції. Тому та частина суспільства, яка сподівається, що їй ось-ось дадуть спокій, сподівається марно. Влада не мислить гуманістичними концепціями, проте чудово розбирається в психології загнаної в кут людини.

Тому, приймаючи закони, охоче поєднує приємне з корисним. Виходить як у народній казці: одним вершки - іншим корінці. Навіщо відмовлятися від ідеї про біометричні паспорти, коли від неї стільки користі? Собі - можливість заробити. Плюс психологічний ефект від створення "єдиної бази даних" як додатковий гачок для впливу на суспільство. Хай понервують. Та й офіційно все гарно подається - виконання вимог Євросоюзу.

З огляду на досвід минулого, влада не любить працювати з "чистими" людьми. Їй незрозумілі ті, за ким немає грішків і кого не можна в будь-який момент притиснути за давні помилки. Той самий підхід використовується і стосовно суспільства. Чим більше гачків у вигляді суперечливих вимог, розмитих норм законів, свідомо нездійсненних вимог - тим краще. Загнати в тінь, кажете? Це вам нова редакція суспільного договору.

Дії влади - етапи побічного, можливо не до кінця усвідомленого, як поведінка хижаків, інстинктивного сценарію, коли найбільш одіозні рішення, крім очевидної вигоди, мають і специфічне друге дно. Приміром, закон про референдум. Очевидна (про що неодноразово згадувалося у різних ЗМІ) редукція системи конституційних стримувань і противаг. А ще - додаткова можливість атомізувати суспільство, покласти відповідальність за власні бажання на області та регіони. А також спроба підірвати довіру одне до одного, залишити громадянина сам на сам зі своїм розчаруванням і державою. Коли людина втрачає точку опори, вона хапається за будь-що. Пристає на будь-які запропоновані правила гри.

Об'єктивні обставини поступово загострюють конфлікт між злиденною більшістю і багатою купкою. Владі дедалі частіше треба приймати рішення на користь однієї зі сторін. Якої? Шлях авторитарної особи, наділеної владою, але обділеної альтруїзмом, визначається життєвою логікою: навіщо витрачати здоров'я і час на боротьбу із сильними, якщо можна подолати слабкого? Інакше кажучи, навіщо надриватися у формуванні "соціальної держави", якщо простіше вибудувати у власній країні паноптикум?