Залізний Гаррі

Цей політичний портрет написаний на основі джерел приватної бібліотеки: бестселера Девіда Маккаллафа «Трумен», мемуарів Вінстона Черчілля, самого Гаррі Трумена та інших публікацій. Я ставив за мету на грунті історичних фактів осмислити постать 33-го президента США, цілком спотворену у колишньому СРСР та майже невідому в Україні, визначити його роль в американській і світовій історії ХХ століття. З іменем Трумена пов’язані передусім дві події — втілення в життя плану Маршалла і створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО), завдяки яким був покладений край експансії комунізму в Європі. Важливе місце відведене жорсткому протистоянню між Труменом і Сталіним. Діставши від свого попередника капітулянтський для Заходу багаж ялтинських угод, він не зміг домогтися своїх цілей на Потсдамській конференції, а згодом — перешкодити приходу комуністів до влади у Китаї. Однак з решти битв «залізний Гаррі» вийшов переможцем.

На нього впали «місяць, зорі й усі планети»

12 квітня 1945 року на лікувальному курорті у Ворм-Спрінгз у штаті Джорджія о 16.45 за вашингтонським часом від крово­виливу в мозок помер Франклін Делано Рузвельт. Батьки-засновники нації були мудрими діячами й створили чітко діючий державний механізм безперервності влади в разі виникнення драматичних ситуацій. Конституція США, яку ухвалювали понад два з чвертю століття тому (до того ж не вночі, а вдень) і ніколи не переписували, а тільки доповнювали поправками, конкретно визначає, як це потрібно робити. У разі усунення президента, його смерті, відставки чи неспроможності виконання ним повноважень і обов’язків влада переходить до віце-президента.

Гаррі Трумен — сьомий віце-президент в історії США, якому судилося стати господарем Білого дому після кончини свого попередника. І цього разу найвища виконавча влада була передана без зволікань, із строгим дотриманням Конституції. Президентську присягу він приймав у Білому домі того ж дня, за 2 години 24 хвилини після смерті президента. Контраст був разючий. Франклін Рузвельт — єдиний в історії США глава держави, якого обирали довше, ніж на два терміни (точніше кажучи, на чотири), був кумиром американської нації, провідником «нового курсу», котрий вивів країну з економічної депресії 30-х років. У світі його знали й шанували як одного з творців антигітлерівської коаліції, що вже наближалася до перемоги у найкривавішій в історії людства Другій світовій війні.

На противагу йому Гаррі Трумен був «темною конячкою». Він став віце-президентом (фігурою, реальні повноваження якої у США дуже обмежені) за збігом обставин і обіймав цю посаду протягом усього 82 днів, під час яких зустрічався зі справжнім господарем Білого дому лише кілька разів. Його несподівана поява у ролі президента справила на американців не менший шок, ніж смерть улюбленого Франкліна Рузвельта. Девід Маккаллаф — автор фундаментальної біографії «Трумен» так описує тодішні настрої в американському суспільстві: «Боже праведний, президентом буде Трумен, говорили всюди. Якщо президентом може бути він, ним так само міг би стати мій найближчий сусіда. Люди боялися за майбутнє країни».

Другого дня свого президентст­ва Трумен заявив репортерам: «Хлопці, якщо ви колись молилися, то помоліться за мене. Не знаю, чи звалювалася колись на вас кучугура снігу, та коли ви запитали мене, що сталося, мені здалося, на мене впали місяць, зорі й усі планети».

Під тягарем влади

У першому томі мемуарів «Рік рішень» Гаррі Трумен згадує: «Був останній день квітня 1945 року. Відколи я став президентом, минуло усього вісімнадцять днів. Дивовижно, якими ж насиченими вони були. Мені здавалося, ніби я прожив декілька життів. Серед багатьох важких пре­зидентських обов’язків я швидко відчув постійний тиск і необхідність негайного ухвалення рішень». Чи під силу буде «простолюдцю з Міссурі» (так часто називали Трумена за соціальним походженням і місцем народження. — А.С.) цей важкий тягар? Багато хто з вашингтонського політикуму — і не тільки вони — категорично стверджували: «Ні!»

«Навіть хибне рішення краще, ніж відсутність будь-якого»

Визначальними були воля й рішучість колишнього капітана артилерії під час Першої світової війни. Якось, ризикуючи потрапити під військовий трибунал, він порушив військовий наказ, зате переміг у бою. Цікава й інша подробиця: у школі улюбленим предметом Гаррі була історія. Він особливо захоплювався біографіями американських президентів і вчився на їхніх помилках. «Я дізнався, що в ті періоди історії, коли бракувало лідерства, суспільство зазвичай шукало шлях у темряві або у сутінках, — дійшов висновку молодий Гаррі. — Я зрозумів, що історію повинні творити люди, ніхто не зробить цього замість них». Це стало його життєвим кредо.

Замало сказати, що Трумен шанобливо ставився до інституту президентства. В його уяві воно було оповите ореолом таємничості й містики, дещо співзвучне поглядам генерала де Голля. «Посада президента Сполучених Штатів покладає на нього особисту відповідальність, що не має аналогій, — вважав Трумен. — Майже ніхто й ніколи не уповноважений висловлюватися за нього. Ніхто не може приймати за нього рішень. Ніхто не знає усіх перипетій його думок. Навіть найближчі до нього люди, навіть його рідні ніколи не знають, чому він чинить саме так і приходить до певних висновків. Бути президентом Сполучених Штатів означає бути самотнім у той час, як він приймає важливі рішення».

Звісно, ці слова не слід сприймати буквально. Спеціальний рад­ник президента Кларк Кліф­форд свідчить: «Перш ніж щось вирішити, йому потрібні були всі факти. Якщо він міг роздобути лише 80 відсотків фактів, він не вагався через брак 20 відсотків. Він вважав: навіть хибне рішення краще, ніж відсутність будь-якого». Втім, одне з рішень Трумена й досі викликає осуд у світі й навряд чи буде виправдане колись з морального погляду.

«Якщо проллється рікою американська кров…»

Уже в день смерті Рузвельта перед його наступником несподівано постала проблема, що дісталася йому у спадок. Тільки-но закінчилася перша урядова нарада, як міністр оборони попросив президента залишитися з ним віч-на-віч у невідкладній справі. «Стім­сон сказав, що хоче поінформувати мене стосовно велетенського проекту, мета якого — створення нової вибухової речовини майже неймовірної руйнівної сили, — згадує Трумен. — Більше він нічого не сказав. Його заява спантеличила мене. Я вперше дізнався дещо про атомну бомбу, та він не повідомив жодних подробиць. Тільки наступного дня я дістав достатньо інформації, аби мати певне уявлення про розробку майже неймовірного проекту й страхітливу силу, що, напевне, опиниться у наших руках».

25 квітня (за збігом обставин у день відкриття установчої конференції ООН у Сан-Франциско) Трумен, ознайомившись з підготовленою для нього доповіддю про надсекретний «мангеттенський проект», чітко висловив згоду щодо потреби його здійснення. Так стверджує генерал Леслі Гроувз — командир корпусу інже­нерів збройних сил США, на якого від самого початку було покла­дене виконання проекту. Чи міг Трумен заборонити найбільший в історії США технологічний проект, на здійснення якого вже було витрачено два мільярди доларів й залучено 200 тисяч осіб?

Навряд чи так. Але згода на продовження проекту, наслідки якого не змогли передбачити навіть його творці, і рішення про застосування найсмертоноснішої зброї — різні, хоч і взаємопов’язані, речі.

Жодних свідчень того, що Трумен, баптист за віросповіданням, спокутував свій гріх у церкві, не існує. Навпаки, він лишився переконаним у правильності свого вчинку правильно. «Чверть мільйона цвіту наших молодих чоловіків були варті двох японських міст, — казав Трумен. — Я й досі вважаю, що вони були й є варті того». Ця заява цілком відповідала настроям мільйонів американців, які вважали атомні бомбардування японських міст «справедливою відплатою за Перл-Гарбор».

У світовій історії були різні президенти. Ті, які, керувалися переважно власними амбіціями, й ті, які понад усе ставили інтереси своєї держави й нації. Та не було президентів, котрі б турбувалися про долю всього людства. З другого боку, страшно уявити собі, що могло б статися, якби атомна зброя опинилася спершу в руках не Трумена, а Гітлера або Сталіна.

Потсдам: чи був атомний шантаж СРСР?

У радянській історіографії поширена версія, згідно з якою Трумен хотів використати атомну бомбу передусім не як військову зброю проти Японії, а як знаряддя тиску на СРСР. На доказ цього наводиться його розмова зі Сталіним на Потсдамській конференції. 24 липня, відразу після того, як на черговому засіданні у палаці Цецілієнгоф була оголошена перерва, американський президент підійшов до радянського лідера. Ось як він змальовує цей епізод, що дав поживу численним тлумаченням, здогадкам і маніпуляціям істориків: «Я мимохідь зауважив йому (Сталіну. — А.С.), що у нас є зброя надзвичайної руйнівної сили. Він лише сказав, що радий це чути й сподівається, ми «належно використаємо її проти японців».

Генералісимус не поцікавився, яка то за зброя, не висловив невдоволення, чому його не повідомили про це раніше. Він не виявив до сенсаційної новини жодного інтересу і не згадав про неї жодним словом до кінця Потс­дамської конференції. Байдужа реакція Сталіна була загадкою для Трумена (як і для Черчілля), оскільки вони не володіли повною інформацією.

Як стане відомо згодом, повідомлення Трумена не було для Сталіна новиною. За свідченням маршала Жукова, господар Кремля одразу ж дав вказівку Молотову «передати Курчатову, щоб той прискорив роботу». Волкогонов, своєю чергою, стверджує: того ж вечора Берія одержав від «хазяїна» телеграму з вимогою «натиснути» щодо виконання «проекту». Йшлося про форсування атомної програми в СРСР. Та це вже інша тема…

Натомість комуністична пропаганда (і в унісон з нею історіографія) настирливо переконувала радянських людей, що на Потсдамській конференції Сталін виявив мудрість і непохитність, не піддавшись на залякування Трумена. Та конкретних доказів дипломатичного тиску з американського боку у реальному розумінні цього слова ніколи не наводилося. Навряд чи вони взагалі існують. Американський президент згадав про «зброю надзвичайної руйнівної сили» єдиний раз і на тому поставив крапку. Чому ж Трумен не скористався з монополії США на атомну бомбу, яку в Радянському Союзі ще не встигли створити? Чому не пробував розмовляти зі Сталіним з позиції сили, як це, напевно, зробив би у його становищі кремлівський диктатор, тим більше що до повного розвалу антигітлерівської коаліції лишалося вже небагато часу? «Ідея використати бомбу як засіб тиску на росіян ніколи не обговорювалася у Потсдамі, — пояснює свідок дипломатичних перипетій — посол США в СРСР Аверелл Гарріман. — Президент не був на це налаштований. Він намагався ставитися до Сталіна як до союзника, хоч і вибагливого, сподіваючись на взаємність».

Коли зникають ілюзії

Трумен робив ставку передусім на особисту дипломатію. Напередодні Потсдамської конференції він наївно вірив у те, що йому достатньо буде зустрітися й поспілкуватися зі Сталіним, як той його зрозуміє, і вони знайдуть спільну мову. Як і інші західні лідери, американський президент опинився у полоні власних ілюзій. За машкарою удаваної сталінської ввічливості у спілкуванні з іноземними VIP він не розгледів кривавого диктатора, котрий із садистською жорстокістю виморив голодом мільйони українських селян і не щадив навіть своїх соратників, підозрюваних у зазіханнях на його владу. Після першої зустрічі зі Сталіним Трумен записав у щоденнику: «Він справив на мене враження». Американський президент наділив «дядечка Джо» (можна тільки дивуватися!) «ввічливістю», «гарними манерами», ба, навіть «чесністю». Насправді ж дійсності відповідала хіба що одна характеристика — «спритний як дідько».

Трумен потрапив спочатку у ту ж саму пастку, що й Рузвельт. Той прихильно ставився до радянського лідера і змінив свою думку лише після того, як його обурило віроломство Сталіна стосовно ялтинських угод. Трумен прозрів швидше, хоч і не відразу. Схоже, обом американським президентам бракувало психологічної проникливості британського прем’єра Черчілля, котрий одразу розкусив «дядечка Джо».

Кремлівський диктатор не звик нікому і ні в чому поступатися. Його дипломатія зводилася до того, щоб чітко провести жорстку розмежувальну лінію, а після цього домагатися поступок від інших. Він цілком перекреслив скріплені власним підписом ялтинські угоди, встановив маріонетковий режим у Польщі, не допустив вільних виборів в інших країнах Східної Єв­ропи й на Балканах. Визначальним фактором Realpolitik на Потсдамській конференції була радянська окупація частини Європи, що врешті при­звела континент до розколу, який тривав декілька десятиліть.

Єдиним помітним успіхом президента США стало досягнення остаточної домовленості про вступ СРСР у війну з Японією переважно на американських умовах (факт, що повністю замовчувався у радянській історіографії). Трумен категорично відкинув сталінську пропозицію, щоб США, Великобританія та інші союзники звернулися до СРСР з офіційним проханням розпочати воєнні дії проти імператорської Японії. Він розцінив це як «цинічний дипломатичний крок», вважаючи, що достатньо радянської згоди, зафіксованої в ялтинських домовленостях. «Я не мав наміру дозволити Росії скористатися плодами довгої, запеклої й сміливої боротьби, в якій вона не брала участі», — так сформулював свою позицію президент США. Наполягаючи на участі СРСР у війні з Японією, він, власне, домагався єдиної мети — уникнути тяжких людських втрат з боку Америки.

Трумен відводив Радянському Союзові виключно військову роль. Інакше кажучи, жодних окремих зон в Японії на кшталт створених у Німеччині, жодного розподілу контрольних функцій. Воєнно-політична ситуація на Далекому Сході нагадувала становище в Європі з точністю до навпаки. Тож Трумен, усупереч домаганням радянського лідера, не допустив окупації Японії «на основі німецького досвіду».

Трумен проти Сталіна: хто кого?

Історія стає цікавішою й зрозумілішою, якщо сприймати її через її творців. Зустріч Трумена зі Сталіним на Потсдамській конференції була першою й останньою. Згодом той відповість традиційним «нет!» на запрошення американського президента відвідати його країну. Особисте відчуження між ними надало ще більшої гостроти американо-радянським відносинам, додало «кри­ги» холодній війні між Заходом і СРСР. Трумен називав її інакше — війною нервів. Питання стояло руба — хто кого? Супе­реч­ки, ключ до вирішення яких так і не був знайдений на Потс­дамській конференції, посилювалися. Після виведення британських військ з Греції там вибухнула громадянська війна, ширився інспірований Кремлем партизанський рух. Улітку 1946 року почалася концентрація радянських військ на кордоні з Туреччиною. У відповідь США спрямували у небезпечний регіон спеціальне з’єднання ВМС.

Трумен, не вагаючись, прийняв виклик кремлівського диктатора. «Ми повинні діяти негайно й рішуче», — заявив він у березні 1947 року на спільному засіданні обох палат Конгресу. Це й було оприлюдненням доктрини Трумена, що передбачала надання військової та економічної допомоги Греції й Туреччині. Конгрес підтримав пропозицію президента, асигнувавши на ці потреби, відповідно, 300 мільйонів і 100 мільйонів доларів. Трумен не дозволив Сталіну «проковтнути» стратегічно важливі держави, та це не вгамувало радянських апетитів щодо Європи.

У президента США вже не лишалося жодних сумнівів: Сталін мав намір цілком підкорити собі старий континент, скориставшись з повоєнного економічного й політичного хаосу. На цей небезпечний виклик Трумен відповів планом Маршалла (названим з ініціативи самого прези­дента прізвищем тодішнього держсекретаря США). Це була по суті масштабна проекція попередньої доктрини на Західну Європу. Метою плану Маршалла було економічне відродження континенту, рушійними силами мали стати ініціатива самих європейців та американська допомога. Звернувшись знову по підтримку до Конгресу, Трумен заявив: «Ми повинні бути готовими заплатити за мир, а коли ні, то, напевне, заплатити за війну».

Трумен засудив агресивні дії «Радянського Союзу та його агентів» публічно. Водночас запропонував їм приєднатися до програми європейської відбудови. Це була дипломатична гра з прорахованими заздалегідь наслідками. Сталін, як і слід було очікувати, категорично відкинув американський план як неприйнятний для СРСР і змусив країни-сателіти відмовитися від участі в ньому. Так він мимоволі став союзником Трумена, гарантувавши своєю відмовою схвалення Конгресом плану Маршалла.

Приблизно 13 мільярдів доларів, асигнованих США протягом чотирьох років, допомогли країнам Західної Європи стати на ноги й відвернути комуністичну загрозу. Американський альтруїзм насправді був виявом стратегічного розрахунку. Якби США довелося давати відсіч радянській агресії, то, згідно з гіпотетичними розрахунками, вони здобули б перемогу, яка обійшлася б їм у 400 мільярдів доларів.

Чи усвідомлював «вождь усіх часів і народів», що він зазнав стратегічної поразки? Публічно він ніколи не визнавав своїх прорахунків. Очевидне інше: Трумен як потужна постать став для нього неприйнятною фігурою. Ма­буть, не випадково берлінську блокаду Сталін оголосив під час президентської виборчої кампанії у США 1948 року, ще й того дня, як Республіканська партія висунула кандидатом у президенти Томаса Дьюї.

Схоже, його влаштовував будь-хто, аби тільки не Трумен. Сталін провокував його або евакуюватися разом із союзниками з Берліна, або ж вдатися до зброї. Та кремлівський диктатор про­рахувався, по суті сприяючи перемозі Трумена на виборах. У драматичний момент американці, як зазвичай, згуртувалися навколо президента.

Трумен повернув хід подій несподіваним чином: був налагоджений безперебійний масштабний повітряний міст. Сталін не насмілився дати наказ відкрити вогонь по літаках ВПС США, які постачали продовольство та інші вантажі жителям Західного Берліна. У травні 1949 року, після таємних переговорів між Вашингтоном і Москвою, він змушений був припинити берлінську блокаду.

Натомість Трумен устиг здійснити новий стратегічний план. Одразу після перемоги на виборах він дав розпорядження Держ­департаменту — розпочати переговори зі створення військово-політичного альянсу. У квітні 1949 року США, Канада і десять захід­ноєвропейських держав підписали у Вашингтоні договір про заснування Організації Північно­атлантичного договору. Трумен вва­жав НАТО, поряд з планом Маршалла, найбільшими досягненнями за час свого президентства.

У Європі невгамовний «дядечко Джо» виявився загнаним у глухий кут. Тож нове випробування Трумену він вирішив влаштувати на Далекому Сході, інспірувавши у червні 1950 року вторгнення військ КНДР до Пів­денної Кореї. Американський пре­зидент розцінив це як «частку глобального сценарію російсько-комуністичної агресії» і зайняв жорстку позицію. Буквально за декілька годин після початку агресії він віддав наказ про участь у воєнних діях ВМС та ВПС США, а згодом — сухопутних сил. Тим часом з ініціативи Вашингтона Рада Безпеки ООН засудила «акт збройної агресії», проголосувавши за використання збройних сил для відсічі їй. Американська дипломатія домог­лася важливої перемоги: одностороння акція Трумена перетворилася на міжнародну. Водночас стало очевидним, що радянська дипломатія припустилася грубого прорахунку. СРСР як постійний член Ради Безпеки міг накласти вето на проект американської резолюції, однак через вказівку з «центру» радянський представник, висловлюючи протест проти відмови позбавити місця в ООН націо­наліс­тичний Ки­тай, не брав участі у засіданнях РБ. І цього разу він був відсутній, тому не зміг вплинути на хід голосування. Війська США та інших держав вели зброй­ну боротьбу на Корейському півострові під прапором Організації Об’єднаних Націй.

Трумен, однак, відмовився грати в російську рулетку з ризиком використання атомної бомби. Він був прихильником формули «якщо не перемога, то мир». Після того як військові дії обернулися на користь американців, президент США висунув пропозицію припинити вогонь. Та йому не довелося дочекатися підписання мирної угоди. Лаври миротворця дісталися його наступникові — генералу Дуайту Айзенгауеру. Це сталося вже після смерті Сталіна, значною мірою внаслідок погрози нового президента США використати тактичну ядерну
зброю.

Протистояння між Труменом і Сталіним тривало майже десятиліття допоки у січні 1953 року 33-й президент США не залишив Білий дім. А в березні помер кремлівський диктатор.

Відповідь на запитання «хто кого?» не викликає сумніву. На Потсдамській конференції, де дипломатична гра велася за наперед визначеними правилами, Трумен здебільшого перебував у ролі переможеного. Та після Потсдаму становище змінилося. Єдиної невдачі (щоправда, масштабної), він зазнав у Китаї. Вашингтон витратив на підтримку корумпованого націоналістичного режиму Чан-Кай-Ші понад два мільярди доларів. Та як висловився один із найближчих соратників президента — держсекретар Дін Ачесон, «зловісний наслідок громадянської війни у Китаї був поза контролем Сполучених Штатів». Сталін мав усі підстави радіти перемозі, яка після його смерті і виникнення радянсько-китайського конфлікту виявиться для СРСР абсолютно примарною.

Палій війни чи рятівник західної цивілізації?

У колишньому Радянському Союзі Гаррі Трумена називали не інакше як «палієм війни». Оцінка нічого не варта як і кожне ідеологічне кліше. Чи не найкраще охарактеризував Трумена Вінстон Черчілль: «Мушу визнати, сер, що я ставився до вас з великою неповагою, — щиро зізнався він. — Мені дуже не подобалося, що ви посіли місце Рузвельта. Та я грубо недооцінив вас. Відтоді ви зробили для порятунку західної цивілізації більше, ніж будь-хто інший». Реакція Трумена на агресивні дії Кремля була незмінно рішучою й ефективною, з використанням економічної, військової й технологічної переваг США.

У своєму останньому зверненні до нації понад п’ять десятиліть тому Трумен заявив: «У міру того, як вільний світ ставатиме міцнішим, згуртованішим, привабливішим для людей по обидва боки залізної завіси, а сподівання СРСР на легку експансію блокуватимуться, у радянському світі настане час змін. Ніхто не може сказати напевне, коли й як це станеться — революційним шляхом, через заворушення у державах-сателітах або через зміни у Кремлі. Незалежно від того, чи комуністичні правителі добровільно змінять свою політику, чи зміни відбудуться якимось іншим чином, у мене немає жодного сумніву в тому, що це станеться».

Хто скаже після цього, що «простолюдець з Міссурі», якому за збігом обставин судилося стати 33-м президентом США, не володів даром передбачення?

Демократ Гаррі Трумен був по суті попередником республіканця Роналда Рейгана. Вони немов доповнюють один одного. Перший вважав, що комуністична поліційна держава нічим не відрізняється від нацистської. Другий назвав Радянський Союз «імперією зла». Трумен зупинив експансію комунізму в Європі після Другої світової війни. Рейган, як і обіцяв, поховав комунізм «на звалищі історії» наприкінці ХХ століття. Вони були не тільки великими американськими президентами, а й значною мірою визначили напрям світового розвитку.

P.S. Яким був Гаррі Трумен як людина? Він відмовився знову балотуватися у президенти, хоч ухвалена за наполяганням республіканців поправка до Конституції США про обмеження перебування на найвищій дер­жавній посаді двома термінами не поширювалася на нього. І пояснив чому: влада розбещує людину так само, як і гроші.

У січні 1953 року, коли закінчився строк його президентських повноважень, Трумен повернувся у рідний штат Міссурі. На противагу своїм багатим поперед­никам Теодору Рузвельту, Вудро Вільсону і Герберту Гуверу, Трумен опинився у фінансовій скруті. Щоправда, згодом (за власним твердженням, задля принципу) він домігся ухвалення Конгресом закону про державну пенсію для себе й для усіх майбутніх президентів. (див. «Кучма, Трумен і Грант, або Екс-президентські пенсії («ДТ», №16 (645), 28 квітня—11 травня 2007 р.)

Гаррі Трумен прожив майже 89 років вічним трудоголіком, працюючи по 17 годин на добу. Він дотримувався старих звичок, і коло його інтересів не змінилося: родина, книжки, історія, музика. Його новими хобі стали будівництво бібліотеки й музею власного імені у м. Індепенденсі та написання мемуарів.

Трумен був пічкуром (домосідом), однак втретє у житті, після Першої світової війни й Потс­дамської конференції, відвідав Старий світ на запрошення Оксфордського університету, де йому присвоїли почесний науковий ступінь. У Лондоні він зустрівся з 82-річним Вінстоном Черчіллем і той сказав, що було б добре, якби його гість знову став президентом. Проте у відповідь почув: «Це неможливо». У Зальцбургу Трумен виконав на клавікордах сонату свого улюбленого композитора Моцарта. У Франції він відмовився побувати у Вердені та в місцях інших баталій. Мабуть, йому були неприємні спогади про кров, смерть і страхіття війни. Та чи відчував він докори сумління від передсмертних мук японських дітей, які живцем згоріли у ядерному полум’ї?