ЗАЛІЗНИЦЯ

Я народився в Імеретії, де пронизливий смак життя, у великому, завжди вогкому службовому будинку, який стояв поблизу залізничного полотна. І дитинство було напоєне стукотом коліс, смолянистим запахом шпал, димом потягів, смачним скреготом заліза об залізо, брязкотом і стогоном вагонних буферів, зчеплень, стихією пантографів, опор, дрезин, фронтових маневрувань товарняка в глухому куті і відправлень пасажирського в далекий, великий світ. Батько працював начальником Самтредського залізничного вузла, одного з найбільших у країні. І був він утіленням Залізниці. Від нього пахнуло залізницею, він служив їй нескінченно і самозабутньо. Вічно дзвонив у великому будинку телефон — диспетчер: на лінії аварія! І батько лаяв диспетчера тяжким грузинським матом, при тому що був у житті щонайм’якшим інтелігентом тієї захопливої пори розвінчання культу особистості. Вискакував із дому і стрибав на підніжку дрезини, підігнаної прямо до під’їзду, і зникав у ночі. Ці нічні дзвінки, цей батьків службовий мат, дрезина в пітьмі і гудіння високовольтних ліній — колискова дитинства. Коли трясеться все в кімнаті й ходить ходуном — на товарній станції маневрування! Розриви заліза в ночі, бомбові удари важкого об важке, крах непотрібного спокою, солодкі сни начала.

Біжить дрезина, мчить назустріч доріжка о дві смужки, гримкотить і петляє на розгалуженнях, свище обдурений вітер на дерев’яній платформі й вусатий водій у синьому кашкеті з козирком, у кабінці нагорі, збуджено крутить якісь ручки і перегукується з батьком, який підтримує мене й брата за плечі. «Отар! — гукає батько, — жени на підстанцію!». І ось дрезина стрибає на стрілку й зі скреготом повертає кутом на окрему колію і, вповільнюючись, рухається до будинку, критого побитою і почорнілою черепицею, із поваленою акацією в закуті двору, і дрезина гальмує біля притоптаного майданчика перед ганком. Батько спускає нас на руках, і ми біжимо у двір щасливі, несучи в собі захоплення запаморочливого польоту.

Рішення їхати в Київ поїздом знайомі розцінили як дурість. Все пужали сваволею митниць, дорожніми пакостями й говорили про злодіїв, що, мовляв, пускають у купе газ. Мене лякали, а мені не було страшно. Адже я в «столипіні» етапствував, тож чи мені митниці боятися, маючи американську паспортину!

А ностальгія співала: ми в дитинстві їздили до Москви потягом, вагони минулого були просторі й чисті, провідники пропонували чай та печиво, а ми з братом кайфували на верхній поличці, як на небесах. Дорога Прага—Київ: стукіт коліс, мандрівка в минуле, як зустріч Кия зі Щеком…

Я прокляв усе, чому поклонявся, ну і, відповідно, — уклонився… аж шию скрутив, протискуючись у горішню труну. Довелося напружити рештки IQ, щоб з допомогою драбини і її матері заблокувати двері в купе-фортеці. У болящій голові роїлися якісь образи порушень прав людини, вони, ці порушення, жили в туалеті, куди злодії, певне, запустили не лише гази...

Поїзд у Чопі (справжня Чопа!) стоїть чотири години, йому навіщось замінюють колеса. По-моєму, тут замінюють і мізки, інакше як зрозуміти вимоги митниці (їй, певно, знову «за державу кривдно!»), адресовані нашому Рудольфу (чи-хуа-хуа, 1,5 року, 1,5 кг) заплатити незрозуміло кому, незрозуміло яку суму (незрозуміло навіщо — це зрозуміло), та обов’язково в гривнях. Нарешті нам просто сказали: «Гроші давай», однак при чому тут каси, в яких «полетіла база даних»?.. Добре, проїхали.

І приїхали до Києва, де новий вокзал (найкращий вокзал у Європі!) нагадав про «місто контрастів». Справді, якщо пасажири голодують, а вокзал найкращий у світі — хіба це не контраст? Втім, це зона тієї самої «вау-анальної стимуляції», про яку пише Віктор Пелевін у «Дженерейшн-Пі»... — у цю зону я ступив, хитаючись, після етапу.

Якщо на кордоні діти несамовито репетують: «Тату, дай гроші, я голодний!», а базар-вокзал у цих дітей найкращий у галактиці — це зрозуміти іноземцю важко. Якщо в Чехії українці як раби, а в Україні цей чех бачить найкращий у світі вокзал, то тут і Швейка згадаєш, і Кафку. Столипіна згадаєш, якого тут убили, і Потьомкіна... Отже, Київ — місто контрастів?

Скажу відразу, щоб не мучити: він мене цього разу вразив. Факти журналістського пера любові по барабану. І скільки б це перо не плодило сарказму у вражому чаду критиканства, душа закохалася в багаторядний простір бульварів Хрещатика, його московський ампір будинків, пом’якшений і доречний, у дивовижний Дніпро при тихій погоді, у Володимирську гірку, звідки погляд ширяє як не всякий птах, у Бессарабський ринок із його великим салом, в Андріївський спуск, який нагадав Тбілісі, одужалий по кризі, у Поділ, який став великою провінцією Самтредіа, де я народився, у Софію і Лавру, звідки б’ють гейзери духовності, у рідне, розчинене в усьому: у запаху дачних місць на Озерній, перегукуваннях через альтанку, піснях під гітару та шашличок, у шелесті вікових каштанів, у тінях і примарах міста Булгакова й Ахматової, у чомусь невловимому, струминному, правильному.

Ми потрапили до Києва прямо напередодні торжеств, присвячених 10-річчю. І потрапили в тепле радянське минуле, коли в авральних нічних роботах бульдозери нагортали пил, який пускають в очі, коли десантники та інші ряджені, спітнілі в тропічній спеці, забивали чоботями в асфальт Хрещатика неіснуючі твердження національної ідеї, коли по телевізору, геть як з’їзди партії, показували з’їзд українців «усіх» країн, а вони рапортували, що таки українці і не інакше. Звилася в нічне небо Берегиня, і всі її лаяли останніми словами, а мені сподобалося, якщо забрати позолоту: згадалася золота статуя Нерона в Римі, «колоса», звідки Колізей... Та майдан Незалежності такий прекрасний, чистий і високий! Така радісна дітвора, яка стрибає по фонтанах!

Та чому ж ці пострадянські правителі не відірвалися від радощів парадного «гав-гав-гав», що всіма слов’янськими мовами — одне й те саме? Чому закрили Хрещатик, наче це обкомівська лазня, а не звичайний військовий парад радянської техніки застійного періоду, яка, як у листопаді 41-го, йшла прямісінько на фронт, цього разу — македонський? До речі, застій триває.

За економічним зростанням Україна вийшла на перше місце в СНД (Європі? Світі?). Якщо річний приріст ВВП у 7% збережеться, то через 10 років країна сягне рівня 1990 року, хоча ще більше відстане від Європи (світу). До біса статистику! Я завжди казав, що без великої ідеї ніколи з лялечки не вилупиться метелик... а саме ідеї немає! Джипи-лялечки є, а ідеї нема.

Збудувати поміж сірниковими дачками потворні тереми (від слова тюрма), поставивши перед ними міхури джипів — не біг діл, як кажуть американці. У Лагосі, столиці Нігерії, і не таке побачиш, Лагосу від цього не більшає. Чому нувориші з усієї автомобільної флори й фауни віддали перевагу саме цій суміші танка з носорогом? На фрейдиському рівні: тому що генетично близькі броня і роги, тобто понти. Відповідь на запитання, чому так багато золота на Берегині й така мала зарплата вчителя (лікаря, лауреата), проста: у пострадянських республіках такий самий капіталізм, який був комунізм, тобто ніякий.

Уявіть, що скотар хазяйської садиби ріже собі худобу, їсть і продає м’ясо на якомусь пострадянському квазіринку. Уявіть, що куховарка жере на три горлянки, а панам — вічна дієта. Що слуги крадуть і хамлять, а керуючий справами маєтку керує самим хазяїном. Це й є будь-яка з республік-садиб постсовєтизму. Народ-пан і слуги-чиновники на чолі зі слугою-президентом помінялися місцями, зіпсувалися гірше за Содом і Гоморру — це і є совєтизм, хай навіть прикритий префіксом «пост».

Москва, Київ, які завгодно піраміди Хеопса побудують, оскільки у влади в особі чиновника грошей — тьма, а саме всі гроші. Особливо в підвалах, тобто тіньові. Цей устрій так само схожий на вільноринковий, як Бессарабський ринок на Бессарабію. Те саме номенклатурне рило, хабарний горе-господарник і гебістський недобиток, оточені бандитськими шістками-шестерінками, правлять бал сьогодні в Україні, у Росії, у Грузії, а народ, як і раніше, ситий байками про світле майбутнє К-ізму і мріє подивитися салют — найбільший салют у світі!

І скасувати цей еволюційний процес старіння-вмирання, як скасувати обтяжливу статистику, може лише диво. Чи революція. Та вона проклята. Завжди можна не думати, просто жити. Перехідний період.

До речі, Мойсей водив свій народ пустелею 40 років, тож рабству було 400 років! Відповідно, наш «перехідний період» мав би обмежитися сімома роками…— я зрозуміло висловлююся? Це вже не «перехідний період», це вже «прийшли-сь» — ми, пани, у Чопі. Довго трястиме нас (чи, якщо хочете, вас) цей смердючий потяг, зовсім не схожий на атрибут XXI століття? І де кінець цій дорозі в нікуди?

Я пригадав той будинок і знову ожив у минулому. І сила розпачу висновувала примару: я відхиляв співаючу хвіртку і збігав східцями на подвір’я. І відчував ногами вогке тяжіння двору, який був світом, зі слизькими мокротами біля високої кам’яної стіни, яка відмежовує територію товарної станції, — ми з братом, осідлавши її, дивилися, як розвозять електрокарами вантажі, і в довгому складському приміщенні постійно темніють демони, які, вибігаючи на сонячний асфальт госпдвору, відразу перетворювалися на розхристаних вантажників, що голосно опираються начальству. Вантажники справляли нужду біля стіни й знову продовжували кричати; тюки і ящики були таємницею. Яскраве сонячне світло на асфальті все змінювало, сушило й відпускало пташкою. І я спускався зі стіни і рухався бочком чорним передзонником, де скупчувалися всі примари двору, тут ріс інжир, корінням просушивши ділянку навколо й усіявши її чорно-червоними роздушеними плодами, солодшими, ніж ті гладенькі зелені та коричневі, які росли в серединній благодаті двору. Ще один інжир був за сараєм, майже безплідний, лякаюче хворобливий — на нього виліз молодший брат, шибеник, і впав прямо на розпечений толь сарайського даху, зім’явши його, викликавши скажений страх — вважали, розбився...

А старий дім відтепер став примарою. Щороку, проїжджаючи в канікулярному поїзді з Тбілісі до Москви й назад, ми бачили його падіння. Спочатку покинутий і бродяжний, із розкиданою черепицею на проломленому даху, із фекаліями посеред кімнат і роздертим двором. Потім уже й зовсім без двору, напівзруйнований, страшний у своїх агоніях. Усе поорано, немає товарної станції, будинку немає, і лише фундамент зяє рваною раною, і лише кран стирчить, наче хрест на могилі, і стара липа з коренями-удавами... і затишний сквер. Зметені всі пропорції — доріжки, клумба, елегантні круглі лампіони, свіжофарбовані лавки... але липа — точка відліку — збережена як пам’ятник: спиляно крону, розумний архітектор пристосував коріння й міцний стовбур для природного дизайну. Вона — не вона? Ми торкалися залізного тіла: на ньому різьблення з оборотним Я, яке тут було? Усе вдивлялися в повітря: в яких струменях запульсувало тут чиєсь життя, мандрівниче, що сидиш на лавці, скажи, дай відповідь — чий подих витає духом над цим сквером? Побачення тривало хвилину, треба було поспішати на потяг, який відходив. І плив назад міраж.

На наших політзонах більше половини контингенту були «українські націоналісти». Український КДБ завжди лідирував у чемпіонаті СРСР з лютості, до речі, він брав участь і в моєму слідстві. У великому розколі антисовєтчиків на «дисидентів» та «націоналістів» мене зараховували, швидше, до других, тобто я хотів, щоб Грузія була незалежною (сьогодні вже не хочу, точніше, звісно хочу, але не це...). Поняття «незалежність» зжували, перетворивши на міфологемний плювок. Як би ми з «бандерівцами» не прикидали в камерах і казематах, а виходило, що в самостійної України немає шансу не стати найсамостійнішою в Після Імперії (Європі, світі...). Простий арифметичний розрахунок показував, що націю чекає економічний рай, сперечалися про деталі раю, у смужку чи в крапку...

Сьогодні Україна справді лідирує у крадіжці комп’ютерних програм, нелегальній торгівлі зброєю та інших суміжних галузях. За корупцією країна у першій світовій п’ятірці, поступаючись лише Зімбабве і Замбії, у боротьбі з незалежними журналістами (справа Гонгадзе) — чемпіон, навіть по СНІДу показники «переконливі», як каже Хрюн... Знову, знову продажне (хто купить?) перо завело в злостиву багнюку! Я ж не те хотів сказати, а це! Я потягом поїхав, щоб повернутися в минуле — приїхав. Чи можу я бути пророком, якого немає в рідній батьківщині? Чи можу бути лікарем, який мусить зцілити себе? Можу бути туристом, інтуристом, якому в Києві вищезазначений рай, з огляду на курс гривні в перерахунку на ціну пива? Бродягою, який шукає де прихилити голову? Взагалі, що він Києву, що йому Київ? Або: Волобуєв, ось ваш кий!

Я стягав покривало з баговиння, я падав із моста у вир минулого, пропащого, згубного, я в оберемках павутини на горищі покинутої свідомості хотів відшукати заповітну ікону, яка, немов у коконі, була в сажі часу. Господи! У тій світлотіньовій сітці-грі відблисків, які падалицею народжувала могутня липа серед двору, навколо неї все стояло. Дерево, яке покривало кроною і двір, і будинок, то древо посеред раю, я вистрибував у смугу вогню. Зараз напружилося обличчя, завмерли давні очі, я спробував пропалити плівку часу-прокляття і ввійти в будинок, двір, вибігти до того хлопчака в колі літнього дня і торкнутися його плеча. І німо, лише зіницями запитати: чому? Я закляв несучий рух: дай! і рвався горілиць до тієї липи, і того двору, будинку, дитинства, жовтого, ледь жевріючого світла коридору, холодної ванної кімнаті, що містилася внизу, була порожня і пахнула пранням. Так багато було першопочатків: асфальт, скинутий у дворі, і жирно від нього запахнуло переміною всесвітнього образу. А від вікової липи відходили удави коренів, вони легко сколупнули потім асфальтову шкірку, і навіть у найвіддаленіших кутках обійстя вилазило коріння... На корі ми з братом вирізали каракулі: ім’я, з оборотним Я, — вітер зривав листя і шпурляв у рів біля городньої загорожі, туди стікала вода з крана у дворі. Вода перетворювалася на завмираючий каламутний струмок.

Постійне відчуття правоти, як будь-яка симетрія, — ознака смерті, зупинки. Скільки завгодно можна стверджувати, що це біле, але художник скаже: я так бачу! Софійським собором мене і дружину водив заступник директора з наукової роботи Державного історико-архітектурного заповідника «Софійський музей» Ірма Фантинівна Тоцька: «… я йому кажу: ось ескіз ікони! А він: а я так бачу! — і домальовує святому хвостик… Адже народний художник!»

Крізь зондажі і кам’яний просвіт на нас дивиться наївна віра XI століття, ще не розділена на право- і ліво-славіє. У цих фресках і мозаїках, у цих кривих графіті наші дитячі благання: «Святий Єрмолаю, допоможи мені!» — так ми видряпували цвяхом на Дереві Життя заповітні хрестики своїх оборотних Я, загадуючи потаємні бажання. І тут, у Софійському соборі, як у Лаврських печерах, мене паралізував струм позамежної — духовної — напруги. І вигнулася дугою вся суть: якою землею ходимо! Чи не це кружляє світловим веретеном у кронах каштанів, чи не це зове як німфа — святість землі?

Тут я зрозумів, що в Русі-України єдиний порятунок: духовність, а її витоки тут, у Києві, тут, у Софійському соборі, у Лаврі, у Трьохсвятительській. Хай вибачать мені «національно свідомі», ті і ці, — хай я мислю антинаціонально, просто мислю: у Києві — початок Русі (тут — Руський дух!), лише звідси встає Сонце Духа, яке провістив Андрій Первозванний. Цей Дух, який і є Велика Ідея, породжує велику енергію, і Національна Ідея, яка народжує Націю, — запорука виходу на рубежі, що вражатимуть більше, ніж рівень 1990-го або 1913-го року. Московська Русь — лише гілка, найбільша, бічна, можливо, вже суха... але тут, у Києві, — слов’янський Єрусалим (не Рим, «третій», «четвертий»… хоча й пагорби, і чимало схожої символіки, а саме — Слов’янський Єрусалим!), тут незримий, але непорушний, як гравітація, фундамент надії, цими подвигами лаврських святих стоїть усе, це — біле, біле, біле!

«Софія — моє дитя», — сказала Ірма Фантинівна, вона справді ніби пригладжувала мимоволі дитині розпатлане волосся, показуючи найпотаємніші закутки храму: «Цю гробницю я знайшла; мабуть, для себе самої!». Протягом цих півтора годин Софія наблизилася і притягнула до себе магнітом, як земним ядром, самою смисловою магмою. Адже Софія — мудрість, мати Віри, Надії та Любові, тобто мати всього. Духовність — сіль і смак життя, сенс та інтерес. Розкіш життя. Це як бензин для того джипу. Як цемент для терема...

Де можуть бути такі екскурсії-одкровення? І де якнайбільш достойного хранителя унікального музею людства так третируватимуть: мало того що злиденно зарплатою, відсутністю заслужених почестей та нагород, а й банальним звільненням! І ось було: святість і вічність Софії — і бісівство цього дня, це «новобісівство», що завжди однаково богопротивне: чорне, чорне, чорне.

Чи встоять київські святині під натиском нових печенігів («печеногів» — жартує Ірма Фантинівна)? Я фізично відчув тут, у дворі Софійського собору, як сходяться силові лінії добра і зла, тут, у серці всього Руського... тут — Армагеддон, контраст буття. Завмер в очах кошмар — я уявив, що на місці Софії стирчить хрестовина фундаменту, як на місці Десятинної церкви. Через майдан звідси — був висаджений у повітря сталінськими печеногами Михайлівський Золотоверхий, його відновили... А сама Софія дивом врятувалася: Ромен Роллан клопотався перед «батьком народів» (але не Авраамом!), тому що Ярослав Мудрий дочку видав за француза — на те він і Мудрий.

І враз прямо над золотою банею, мало не торкаючись її, пішли журавлині клини авіації — на парад, на радість народу. І було в їхніх витягнутих дзьобах, у їхньому величавому плині таке захоплення, що я ледь не закричав «Ура!» (по-українському «Слава!»), переповнений титанічним патріотизмом незрозумілої орієнтації. Над банею Софії пливла, у півнеба, «Мрія» — саме мрія... Святий Єрмолаю, допоможи Києву! Найбільша Мрія у світі!

У темряві жодного із напрямків не розпізнаєш, і вестибулярний апарат агонізує, світ тричі перевертається і виром втікає убік, униз — брата етапували з Тбіліської в’язниці на зону, чайну зону в Західній Грузії — привезли «столипіним» на вокзал того імеретинського містечка і завантажили у воронок, той довго кружляв, аж поки ввіткнувся у щось і завмер. Брат припав до щілини в дверях і спробував упіймати який завгодно орієнтир у світі, щоб угамувати нестерпне запаморочення: зад машини був упритул приставлений до дерева, брат напружив зусилля, щоб сфокусувати зір, тоді й побачив вирізані на стовбурі дерева каракулі, оборотне Я... на відстані витягнутої руки. Погляд, що жадібно прикипів до образу. Забуте запаморочення.

Зупинений кадр.