Загублений світ

Навряд чи можна назвати подорож до Абхазії екстремальним туризмом. На прикордонному пункті доводилося чути вигуки туристів про те, що це востаннє вони перетнули кордон благословенної абхазької землі і ні за які гроші більше сюди не приїдуть. Але я б не казала так категорично — країна живе звичайним життям, діти ходять до школи, наречених так само викрадають, а інжир так само росте прямо при дорозі...

Їхати до Абхазії треба потягом через Сочі й Адлер, а від Адлера маршруткою до Псоу, де знаходиться кордон з невизнаною республікою. Вже у маршрутці нас почали розпитувати, куди саме їдемо, хто ми за національністю, до абхазів їдемо чи до когось іншого. Усім без винятку попутникам доводилося пояснювати, чого нас понесло сюди, що ми тут забули і що тут можна робити тепер, коли тієї, колишньої, Абхазії вже немає? Немає тих романтичних краєвидів, які можна побачити на чорно-білих фотографіях у батьківських фотоальбомах. Натомість залишилися міста зруйновані і некрасиві, і вже майже забулися радянські кінематографічні асоціації, пов’язані з Піцундою і Гагрою...

Уздовж дороги нерідко можна побачити скелети великих і красивих споруд придорожніх барів колишнього найкращого радянського курорту. Здається, їх не так уже й важко відновити: пофарбувати іржаві залізні конструкції, вставити вікна, повиривати бур’яни. Але натомість поряд із понівеченим гігантом стоїть маленька ятка, з якої ведеться торгівля.

У містах чимало будинків, що стоять пусткою. Вигорілі вікна полишених багатоповерхівок... Забиті двері головного вокзалу, біля якого однаково збираються маршрутки й автобуси... Ніби життя і триває, але воно проходить якось збоку, при вокзалі, біля будинків, поблизу барів. Таке враження, що люди ще не відійшли від післявоєнного шоку й існують у якомусь паралельному світі, ще не почуваються у своїй відвойованій країні господарями, не насмілюючись зайняти покинуті будинки і вокзали.

Моя подруга Амра працює кореспондентом на абхазькому телебаченні. Вона закінчила журфак Московського дер­жавного університету і повернулася додому на зарплату, в десять разів меншу від середньої московської. На запитання «Чому?», Амра відповість не відразу. «Ти розумієш, — каже вона, — перетинаючи кордон, я фізично відчуваю, як у моїй країні стає на одну абхазку менше. А коли повертаюся додому, розумію, що нас стало на одного більше». Амра відчуває, що потрібна своїй країні. Відчуття, якому важко не позаздрити...

По всій столиці Абхазії висять вигорілі рекламні плакати російських миротворців. Напис «12 років без війни» свідчить про те, що самим плакатами понад чотири роки. Але з меседжем на плакаті важко не погодитися. Кожен рік, кожен місяць без війни — це справді достатній привід для вдячності. Інша річ, що відчуття передвоєнного стану і невідворотності нового конфлікту також присутні у свідомості мирних жителів. «Нам нікуди з нашої землі відступати, ми боронитимемо її до останнього», — каже Амра, спокійно розмірковуючи про те, що, ймовірно, слід най­ближчим часом очікувати воєнних дій, і що ми вчасно приїхали навідати її і подивитися її країну.

У Сухумі їздять тролейбуси, багато інтернет-кафешок, магазинів і кав’ярень. Люди тут ходять просто по дорозі, а це вже дещо небезпечно. Адже слід остерігатися автомобілів... місцевих військових, а також ООНівських миротворців. І ті і ті гасають містом дуже швидко, нехтуючи правилами дорожнього руху.

Окрім традиційних туристичних маршрутів, які можна оглянути, приїхавши з Росії на туристичному автобусі, — храм у Новому Афоні, мальовниче озеро Ріца, старе місто у Гагрі, — існує ще й «неофіційна» Абхазія, яку можна ще довго і цікаво відкривати. Для цього варто приїхати сюди машиною і заручитися підтримкою місцевих жителів, які залюбки покажуть давні християнські святині у віддалених селах, церкви й монастирі, буквально загублені у горах. До них ще не прокладено туристичних маршрутів, але у цьому, безперечно, їхня величезна перевага.

Звичайно, перебуваючи у Абхазії, гріх не скуштувати найвідоміших страв національної кухні. Зокрема абхазьку мамалигу, яку у жодному разі не можна плутати з мамалигою молдавською. Кукурудзяні крупи варять, додають солоний сир, а далі їдять руками з курятиною. До того ж усе треба споживати у строгій послідовності: спочатку саму мамалигу з курятиною і тхемалі — соусом із аличі. Потім, ніби на десерт, з’їдається м’який теплий солоний сулугуні, а вже далі до мамалиги, яка залишилася, додають мацоні — кавказьку ряжанку. Чарівний ефект останньої полягає в тому, що після такої кількості з’їденого зникає відчуття важкості.

Але справжнім відкриттям особисто для мене стала кава по-турецьки, яку тут вміє готувати кожна господиня. П’ють її з шоколадом або ліщиною, зазвичай на веранді біля будинку з подругами або сусідками, котрі приходять обговорити останні сухумські новини.

Допиваючи таку каву аж до гущі, смакуєш її, ніби шоколад. Потім абхазки зазвичай гадають на кавовій гущі. Я не погодилася на гадання, бо й так знала, що мені випаде. Звісно, далека дорога, бо вже час було збиратися додому.