Загублені хрестоносці

Киянка Леся Калинська, філолог і фахівець з українського постмодернізму, несподівано опинилася на факультеті слов’янських мов та літератур Іллінойського університету в Чикаго — і незабаром почала знімати кіно. Творчий матеріал останнього фільму «На землі загублених хрестоносців» привезла з Кавказу, із Хевсуретії. Його долю боїться наврочити, та подаватиме стрічку на перегляд до найяскравіших кінофестивалів світу.

— Лесю, як на мене, дистанція між українською філологією і серйозним кіно трохи завелика. Як трапився такий поворот у вашому житті?

— Деякі з цікавих мені теоретиків постмодернізму були саме американські інтелектуали українського походження, зокрема Богдан Рубчак, відомий в Україні як поет Нью-Йоркської групи. Знайомство з ним на літературній конференції підштовхнуло подати документи до Іллінойського університету в Чикаго, де викладав пан Богдан. Так відбулася подорож в Америку, яка спровокувала ще дитячу мрію знімати кіно.

Почалося все з дуже цікавої праці на знімальному майданчику талановитої молодої режисерки Уни Лі. А згодом я подала документи на режисерський факультет школи мистецтв імені Тіша Нью-Йоркського університету. Цей факультет вважається чи не найкращим у США. Його випускники — Мартін Скорсезе, Джим Джармуш, Олівер Стоун, Спайк Лі і т.д. На відміну від комерційних каліфорнійських кіношкіл, цей факультет має репутацію інтелектуального закладу, не залежного від студійної системи. Для вступу в аспірантуру іспити й тести були непотрібні. Треба було зняти фільм. А ще написати сцену з діалогом, сценарій німого короткометражного кіно і синопсис повнометражного фільму. На завершення — розмова з професорами університету. Наприклад, показують фото і пропонують вигадати сюжет до нього, щоб оцінити візуальне і драматичне мислення абітурієнта. Був дуже великий конкурс, але я вступила.

Коли я займалася літературою в Чикаго, то навіть думки не мала вчитися на режисерському. Це здавалося нереальним, не з цього життя... Освіта в Нью-Йоркському університеті цікава тим, що вона суперпрактична. Ніякої зайвої балаканини. У перший день навчання ми вже освоювали шістнадцятиміліметрову кінокамеру, а через два місяці — знімали свою першу короткометражну картину.

— А за чиї гроші?

— Університет надає нам можливість користуватись апаратурою. Плюс невелика сума грошей. Але решту знаходять самі аспіранти. Хтось працює, комусь допомагають родичі, комусь щастить дістати грант… Щодо організації зйомок — то і це ми робили самі. Все, абсолютно все, починаючи від пошуку акторів, локацій та знімальної групи, і закінчуючи купівлею кави для персоналу і завантаженням апаратури у машину. Мені дуже пощастило. Коли батьки і друзі дізналися, що я вступила до такого престижного університету, — вони мене серйозно підтримали. Але однаково було дуже важко. Іноді на зйомці після декількох місяців безсонних ночей здавалося, що від напруження от-от трісне хребет. Часто було так, що ми поверталися зі зйомки о першій-другій ранку, а вже на п’яту мусили знов бути на місці. Америка дуже сильно змінила моє уявлення про режисера, що сидить у кріслі і тільки керує. Тут ти маєш уміти все, бути людиною-оркестром і не боятися фізичної праці. Це й є свобода, справжня свобода, хоч іноді її дуже тяжко нести…

— Розкажіть про специфіку режисерської освіти вашої школи.

— Спочатку кожен зі студентів сам пише сценарій для власного фільму. І коли формується знімальна група, скажімо, із шести чоловік, вона здає під ключ шість короткометражок. Виходить, що на одному фільмі ти режисер, в наступному оператор, згодом звукооператор, продюсер, освітлювач, сет-дизайнер, іноді навіть актор... Режисер повинен зрозуміти, як йому керувати кожною людиною, як професійною мовою сказати звукооператору про бажаний «смак» звуку твого фільму, як операторові пояснити, чого ти хочеш від кадру, про його «запах»... За роки навчання я працювала на зйомках понад сорока фільмів. Ми і монтували самостійно. Це дуже важлива частина режисури. Отже, система освіти в Тіші абсолютно практична. Жодної шпаринки для симуляції.

— Розкажи про якийсь із своїх головних чи улюблених фільмів...

— Називається «Повітро­плавці». Мені дуже пощастило з цим фільмом. Зокрема тому, що на головну роль у ньому погодився відомий грузинський актор Кахі Кавсадзе, який зіграв Абдулу у фільмі «Біле сонце пустелі». В Нью-Йорку він був з американсько-грузинським театром з Вашингтона. Вони привезли виставу «Гість та господар» за твором Важі Пшавелі. Дуже успішні гастролі, публіка приймала фантастично. Я зрозуміла, що мушу написати для Кахі сценарій. Вийшла така собі урбаністична модерна казка про грузинського художника, який живе в Америці. Бідолаха, аби вижити, працює в російській бані. Інший персонаж, молодий українець, мучиться заробітчанством на будівництві. Його роль виконав Андрій Годованець, диктор і журналіст «Голосу Америки». Отже, маємо класичну історію емігрантів. Вони стають друзями. Обидва романтики, обом хочеться вирватися зі злиденності. Вони погоджуються летіти на повітряній кулі, що рекламує російську горілку. І після різних проблем із бруклінськими бізнесменами, які виявляються негідниками, вони викрадають цю кулю і летять у Київ... Ми знімали взимку, в один з найхолодніших днів, на справжній повітряній кулі. Заледве знайшли пілота, який погодився летіти, бо взимку ніхто на повітряних кулях не літає. Вже в небі Кахі Кавсадзе сказав: «Ти дивися, летимо! Ох уже мені ці гарячі українські жінки. Я й не думав, що дістанеш кулю. Боявся, зніматимемо в студії». Це була фантастична пригода і серйозна подія в моєму житті. Уявіть собі: зірка грузинського кіно і театру погоджується прилетіти з Тбілісі до Нью-Йорка і безкоштовно зіграти у фільмі молодого режисера. Просто для того, щоб здобути новий досвід, познайомитися з новою командою. Я зустрічала знаменитих акторів, але дуже мало таких скромних і настільки відданих мистецтву. Що там казати, Кахі Кавсадзе — справжній лицар.

— Я вперше побачила Кавказ, коли була підлітком. Подорожуючи разом із батьками на конях гірськими хребтами, я буквально захворіла Грузією. А потім в Нью-Йорку познайоми­лася із тбіліським скульптором Ніко Абазадзе. Він і розповів мені про унікальне хевсурське мистецтво меча. Свого часу, коли йшла війна і Грузію буквально розривали на шматки, він зрозумів, що потрібно бодай зафіксувати на плівку острівці традиційної культури. У горах він знайшов старих хевсурів, які володіли старовинним мистецтвом фехтування — чра-чрилоба. Навіть ще в середині ХХ століття хевсури змагалися на дуелях. Ніко популяризував це мистецтво п’ятнадцять років. Його фанатизм мене вразив і запалив ідеєю зробити фільм. Планувався американо-грузинсько-український проект. Два роки ми билися головою в мур, поки не отримали частку фінансування для зйомки від Грузії та США. Нині шукаємо фінанси для пост-продакшн. Це документальний фільм у стилі «синема верите». Він буде принципово відрізнятися від публіцистичної документалістики. Історія розгортатиметься в драматичних сценах з мінімальним використанням «балакучих голів» та закадрового тексту. Тобто ми структуруємо наш фільм майже як художній.

— А як представлена українська сторона вашого фільму?

— Насамперед людьми і паралелями. Я горда тим, що поруч зі мною працював Сергій Михальчук. Це геніальний оператор, який брав участь у багатьох відомих проектах, зокрема в представленому на «Оскар» фільмі Олеся Саніна «Мамай». Сергій має рідкісний дар. З одного боку, завдяки екстремальному досвіду документальних зйомок у Чечні, Сомалі, на Південному полюсі він виробив здатність швидко і точно «ловити кадр», ловити настрій людини і природи в будь-яких умовах. З другого боку, він має тонкий естетичний смак і емоційну чутливість, які дозволяють йому талановито виражати себе в художньому кіно. Я вважаю, що на сьогоднішній день Михальчук є одним з найкращих операторів у Східній Європі.

Христина Котляр — продюсер нашого фільму. Народжена в США українка, вона героїчно наважилась їхати у далекі й дикі гори. Ми подорожували понад місяць на висоті 3000—4000 метрів над рівнем моря. Намети, гірські дощі, мокрі спальники, стара «Нива» зі зламаними гальмами, близькість чеченського кордону, гірська хвороба, червоні вовки, кінні переходи по вузьких стежках, несамовиті і погано приручені коні, майже середньовічній побут — але романтика божевільна... Фільм хочемо зробити в трьох версіях: грузинською, українською та англійською. Для українського дубляжу запрошуємо Леся Подерв’янського.

— Розкажіть про своїх грузинських колег.

— Передусім, скажу, що в нас було два режисери: ваша покірна слуга і талановитий молодий грузин Георгій Кхаребава. Ідея двох режисерів і взагалі змішаної групи виникла тоді, коли стало ясно, що фільму потрібна міжнародна перспектива. І що він не тільки про Хевсуретію, а про зникаючі культури взагалі. Ми хотіли побачити предмет зображення і зсередини, і ззовні, об’єднавши грузинський та американсько-український погляд.

— А не важко було співпрацювати двом режисерам?

— Ні, навпаки дуже цікаво. Виступаючи режисерами окремих епізодів, ми доповнювали одне одного. Крім того, це дуже практично. Часто ми розбивалися на дві групи: українську та грузинську, бо знімати треба було багато, а часу катастрофічно мало. Наприклад, українська група знімає перехід через Великий Кавказький хребет, а грузинська — провадить повітряну зйомку з гелікоптера тощо.

Продюсером з грузинського боку, дизайнером і одним із головних героїв фільму став вже згадуваний Ніко Абазадзе, унікальна і різнобічно обдарована людина. Другим героєм та консультантом проекту — талановитий автор статей з історії та етнографії Грузії Вахтанг Кізірія. З цими двома людьми ми виношували ідею фільму у прокурених бруклінських кухнях протягом трьох років. Для завершення портрету — згадаю нашого другого оператора Давида Гуджабідзе, відомого роботою над фільмом «Блакитні гори», а також менеджера і провідника Міндію Тсиклаурі.

— Це, мабуть, окрема тема розмови, але Хевсуретія нагадала мені Запорозьку Січ. І тут і там соціальна структура мала риси військової демократії. В Хевсуретії обирали раду старійшин, а вже ті обирали Хевісбері, що був водночас і жерцем-священиком, і військовим ватажком. Хевсури були вільними людьми, ніколи не зазнали кріпацтва. Навіть у середньовічні часи закони феодалізму там не діяли у своєму класичному вигляді. Хевсури не мали сюзеренів, і підкорялися безпосередньо грузинським царям. Тільки в часи війни хевсури спускалися з гір захищати свою віру і Грузинське царство. Протягом століть з них набирали особисту охорону грузинських царів. Ні російська імперія, ні згодом Радянський Союз не змогли підкорити хевсурів. Щоб зламати, їх переселили на інші території, в долини, зокрема в Кахетію. Адже це горді волелюбні люди, які живуть у божевільній красі... Її навіть витримати важко. Переселити цих людей в долину, змусити працювати на винограднику чи на заводі було страшною жорстокістю. Багато з них загинули. Але деякі — найсміливіші — залишилися в Хевсуретії. Сьогодні їх є дуже мало, а старих, які ще пам’ятають чра-чрилобу, взагалі, може, троє-четверо.

— А чому хевсури не передають прийоми чра-чрилоби своїм дітям, онукам? Вони ж мають усвідомлювати, що з їх відходом це бойове мистецтво зникне?

— Розумієте, життя хевсурів дуже складне... Більшість їхніх сіл не мають ані доріг, ані електрики. Якщо взимку хтось захворіє, то дістатися до лікарні неможливо. Їхні діти й онуки тікають у Тбілісі, пробують стати сучасними людьми. І добре, що з’являються люди «іззовні», такі як Ніко Абазадзе і Вахтанг Кізірія, котрі пріїжджають з Нью-Йорка, аби зафіксувати традиційне мистецтво цього народу. В Україні більше цікавляться східною культурою. Я дуже поважаю східні бойові мистецтва, колись сама займалася... Але річ у тім, що їм нічого не загрожує. Школи ушу, тайчі, айкідо і т. д. існують в усьому світі. На Заході вони вже навіть стали своєріднім істеблішментом. У грузинських майстрів чра-чрилоби нема школи. Вони прості люди і не розуміють, що воно таке «школа». Але ці фехтувальники з обрубаними на дуелях пальцями та шрамами на голові і на всьому тілі несуть інформацію поколінь. Я впевнена, що десь на Гуцульщині теж є старі люди, котрі свого часу володіли бойовими мистецтвами. Я не про те, щоб бити себе в груди, мовляв, давайте будемо патріотами... Просто мені здається, сьогодні важливо зафіксувати й осмислити те автентичне, що ще залишилося десь тут, поряд з нами. Зрештою, цей фільм не тільки про бойове мистецтво. Для мене він насамперед про протиставлення технократичної цивілізації і традиційної культури.

— В якому аспекті?

— Цікаво те, що хевсури були не тільки легендарними воїнами, але й глибоко віруючими людьми. Подібно до лицарів Західної Європи, хевсури мали риси жерців-воїнів. І хоч їхнє християнство було змішане з язичництвом, основними символами хевсурської культури були хрест і меч… Я часто думаю про те, що занепад мистецтва меча приблизно збігається із занепадом віри і формуванням світського суспільства. Масово знищувати людей стали приблизно в той самий час, як Ніцше «повідомив» про смерть Бога. Якось воно збіглося: цивілізаційний стрибок, мілітарне нагнітання і криза християнства та інших релігій. Я не намагаюся зараз романтизувати хевсурів, запорожців, лицарів Західної Європи або самураїв. Звісно, вони не були шляхетними дівчатами. Кожний воїн має справу зі смертю, має свій, як кажуть американці, «темний бік». Люди завжди були жорстокими. Але одна річ убивати свого противника мечем і дивитися йому у вічі, інша — скидати бомби на анонімного ворога. Думаю, що мистецтво хевсурів — це благородний спосіб регулювати свою агресію.

— Ви згадували про якісь особливі правила на дуелі...

— Хевсурська дуель дуже відрізняється від західноєвропейської аристократичної світської дуелі. Зокрема тому, що кров мала в хевсурів сакральне значення. Отже, йшлося про щось більше, ніж «сатисфакцію». Ясна річ — горці не мушкетери. Ніхто не кидав один одному рукавичку. Двобій відбувався без секундантів. Хоч народ цей темпераментний і гарячий, правила двобою у них дуже строгі. Головне — якнайменше поранити одне одного. Довжину рани вимірювали зернами. Скільки в рану поміщалося зернин, стільки корів чи кілограмів міді кривд­ник мусив віддати пораненому. Суперкласом вважалося, щоб у ній не вмістилося жодної зернини. І що ще цікаво... Це для мене взагалі якась містика. Коли починалася війна, хевсури спускалися з гір, одягали кольчуги і билися з ворогом. Війна завершувалась — і вони поверталися в гори, щоб знову займатися звичними справами: мисливством, чабанством. Ніякої військової муштри. Тільки дуелі. От як це все пояснити? Невеличка країна, віками з усіх боків оточена ворогами. І вона все-таки вижила, не розчинилася...

— Під час двобою могли і вбити. Чи діяла у такому разі кровна помста?

— Тут треба пам’ятати: справжнє мистецтво полягало в тому, щоб не вбити. Справді, той, хто слабше володів технікою двобою, часто втрачав контроль над собою, а тому міг серйозно поранити, ба навіть убити. Покарання за це було жорстоке і неминуче. Для хевсурів кров — то є символ життєвої енергії. Вони вірили, що її слід повернути, інакше неможливо жити. Родина загиблого мусила вбити кривдника. Отака жорстока правда.

— Знаю, що робоча назва фільму «На землі загублених хрестоносців»... Чому, власне, хрестоносці?

— Хочу підкреслити, назва тільки робоча. Деякі західні вчені вважали, що хевсури — це хрестоносці, котрі загубилися в горах Кавказу, не дійшовши до Єрусалима. У стародавніх манускриптах Західної Європи є ілюстрації із зображенням монахів з маленькими щитами і мечами в тій самій бойовій стійці, в якій стоять воїни-хевсури. Чра-чрилоба — абсолютно унікальна. Нічого спільного із західноєвропейськими техніками володіння мечем. Словом, американці так і не домовилися: чи це чра-чрилоба прийшла на Кавказ, чи хтось із європейців навчився у хевсурів. Звичайно, грузини обурюються: до чого тут хрестоносці?! Вони впевнені, що чра-чрилоба — це автентичне грузинське мистецтво. Назву фільму вибрали, аби зацікавити західного глядача. Пересічний американський глядач десь у Колорадо або в Техасі не знає не тільки, що таке Хевсуретія, але й про Грузію не має зеленого поняття. В Іллінойському університеті в Чикаго я викладала українську та російську мови і студентам якось сказала, що Сталін народився «ін Джорджія». Тоді хтось здивовано зауважив: «Ніколи би не подумав, що радянський диктатор народився в американському штаті...»