ЗАГИБЕЛЬ ВІЗАНТІЇ — «ДРУГА СМЕРТЬ ГОМЕРА ТА ПЛАТОНА»

Фатальне «відхилення»

Візантія вмирала довго і болісно. Після смерті 1180 року базилевса Мануїла Комніна імперія занурилася у вир заколотів, повстань, двірських переворотів. Представники династії Ангелів стали могильниками колишньої величі найбагатшого міста світу. Хрестоносці, відправлені в IV Хрестовий похід жадібною рукою 90-річного венеціанського дожа Енріко Дандоло, із мовчазної згоди папи римського Інокентія III виявилися втягнутими у двірські інтриги на Босфорі, зобов’язавшись допомогти одному представнику династії на противагу іншому. Відразу ж після першого невдалого штурму латинян 17 липня 1203 року узурпатор трону Алексій III втік, прихопивши скарбницю. Здавалося, мети походу досягнуто, і час вирушати до Палестини воювати з сарацинами: повернутий на престол осліплений Ісаак і його син-співправитель Алексій виплатили хрестоносцям величезну суму — близько 100 тисяч срібних марок, майже половину обговорених у договорі грошей. Але венеціанці — непохитні й вимагають остаточної розплати. Вони переконують французів, німців, сицілійців залишитися під стінами Константинополя.

Остаточна розв’язка наступила після чергового перевороту і приходу до влади затятого противника латинян Алексія IV Мурзуфла. Але в чистому полі «франкам» (так візантійці називали своїх ворогів) не було рівних. Під стінами міста в лютому греки зазнали поразки. Поганим ознаменуванням стала втрата в бою імперської святині — ікони Божої Матері, написаної, за переказом, євангелістом Лукою. 9 квітня штурм захлинувся, і хрестоносці стали говорити про неугодність Богу їхнього заходу. І тут у справу вступилися церковні ієрархи, котрі ім’ям папи римського відпустили гріхи всім, хто кинеться на твердиню єретиків-«схизматиків». 12 квітня хрестоносці захопили частину міста; обраний знаттю новий імператор Феодор Ласкаріс був змушений зі своїми прибічниками втекти через Босфор до Малої Азії, де створив Нікейську імперію — у найближчі 55 років постійну суперницю Латинської імперії.

«Місто-палац» біля ніг варварів

Ось як описує грек Нікіта Хоніат у своїх «Хроніках» пограбування Константинополя хрестоносцями 13 квітня 1204 року: «Ось так... беззаконня чинили західні війська проти населення Христова, геть ні над ким не зглянувшись, але всіх позбавляючи грошей і майна, жител і одягу і геть не залишаючи тим, хто мав щось!.. Ось ці ревнителі, піднявши на плечі хрест і клянучись багаторазово ним і словом Божим проходити християнські країни без кровопролиття... озброїти свої руки проти сарацинів і почервонити мечі кров’ю спустошувачів Єрусалима!» І латиняни, не соромлячись, описують пограбування Константинополя — маршал Шампані Жоффруа Віллардуен у своїх мемуарах «свідчить вам по совісті і по істині, що протягом багатьох століть ніколи не знаходили стільки здобичі в одному місті. Усякий брав собі будинок, який йому було завгодно, і таких будинків було достатньо для всіх» (джерела свідчать про 30—50 тисяч воїнів-«пілігримів»).

Однією з причин непримиренного суперництва Рима та Константинополя була духовна, інтелектуальна, економічна прірва, що розділяла їх. Про багатства Візантії говорили і католики, приміром, Кретьєн де Труа, із замилуванням розповідаючи в романі «Кліжес»: «Описувати її не наважусь, оскільки для таких чудес у природі нашій немає словес». Один із учасників походу Робер де Кларі в книзі «Завоювання Константинополя», розповідаючи про розграбування Фароської церкви, зазначає: «...знайшли два шматки хреста Господнього товщиною з людську ногу... і потім там знайшли залізний наконечник від списа, яким проштрикнутий наш Господь у бік, і два цвяхи, якими були пробиті його руки і ноги...», «пілігрими розглядали велетенське місто, і палаци, і багаті абатства, і багаті монастирі, і великі чудеса, що були в місті; вони довго дивувалися цьому й особливо сильно дивувалися монастирю святої Софії та багатству, що там було». Справжнє здивування варварів!

Велика імперія, правонаступниця Римської, так і не змогла оговтатися від страшного погрому 1204 року. Латиняни-хрестоносці із захватом, гідним кращого застосування, знищували місто імператора Константина. Гелена Гринєва, дослідниця західноєвропейського Середньовіччя, дуже тонко зауважила: «Місто-сад, місто-палац було зруйновано... Захід тут був, як і колись, чужинцем... Латинська імперія чахнула півстоліття, бо Захід, розчленувавши пташку, але так і не знайшовши механізму, що змушує її щебетати і пурхати, з нудьгою і здивуванням відвернувся».

Реванш візантійців
і геополітичний цунцванг

Після майже піввікового вигнання в Нікеї та відновлення імперії Михаїлом Палеологом, домінуючою державою на християнському Сході Візантія так і не стала. На Балканах у XIII—XIV ст. за гегемонію боролися Сербія, Болгарія й Угорщина; у Греції виникли десятки франкських князівств (уламки Латинської імперії), посилювали свій вплив у Східному Середземномор’ї Венеціанська та Генуезька республіки. Не можна було скидати з рахунків Епірську деспотію династії Ангелів, албанців, боснійців, валахів і Великих Комнінів — імператорів Трапезундської імперії на південно-східному узбережжі Чорного моря. Але головна небезпека для Константинополя виходила від турок-османів. Після битви на Косовому полі 1389 р. втратила незалежність Сербія, незабаром настала черга Болгарії. Османський «зашморг» навколо жалюгідних залишків володінь Візантії затягувався дедалі тугіше. Місто Константина, кілька міст у Фракії, Фессалоніка, з десяток островів в Егейському морі і Пелопоннеський півострів — от і все, що залишилося від великої імперії.

1396 року султан Баязид Блискавичний у битві під Нікополем розгромив хрестоносців. Але вже 1402 р. сталася подія, що відсунула захоплення турками Константинополя на цілих 50 років. На початку року Баязид намагався взяти столицю Візантії змором, але, стурбований вторгненням військ Тимура в Малу Азію, кинувся назустріч Кульгавцю. Поразка турків-османів була повною, а сам Баязид помер у полоні. Виникла пауза. Султан Мурад II 1422 року опинився під стінами Константинополя, але буквально через кілька годин, занепокоєний змовою, відступив.

Палеологи намагалися врятувати державу. Імператору Мануїлу II вдалося навіть відвоювати у турків низку міст у Фракії та зміцнити «візантійську партію» при дворі султана. Але головною силою, що могла реально допомогти, залишався Захід. Імператор Іоанн VIII був переконаний, що врятувати імперію зможе тільки союз із Римом, а «єдина можливість змусити своїх підданих прийняти унію — затвердити її на соборі, котрий, наскільки це було б можливо, наближався б за своїм представництвом до Вселенського» (Стівен Рансімен. «Падіння Константинополя 1453 року»).

Унія з Римом — останній шанс?

Провівши багато років у молодості на Заході, Іоанн VIII Палеолог був знайомий із настроями папи та государів. 1437 р. він їде до Італії. У Феррарі імператор, патріарх Іосиф, представники східних патріархів, архієреї та вчені почали переговори з папською курією про унію. Чума змусила всіх переїхати до Флоренції. Серед головних питань — правильне тлумачення канонів Вселенських соборів і праць отців церкви. Багато православних ієрархів знехтували собором, і тому імператор висвятив на митрополитів трьох учених ченців: Віссаріона з Трапезунда, Ісидора з Києва та Марка Євгеніка. Кожен візантієць виступав на диспутах сам по собі (ієрархи, включаючи і патріарха, вважаються однаково освіченими Небом у розумінні догматів віри, а тлумачення праць богословів — прерогатива мирян); тому латиняни, виступивши єдиною командою, виглядали сильніше.

Імператор, людина освічена, усіляко прагнув загладити виникаючі конфлікти; питання вчення про Божественну енергію так і зависло в повітрі. Патріарх Іосиф погодився з Римом в догматі про Святого Духа, що походить і від Отця, і від Сина (filiogue). Було прийнято латинське вчення про посмертне очищення молитвами Церкви душ мертвих без відпущення гріхів. Римський первосвященик визнавався управляючим Вселенської церкви, але за східними патріархами зберігалися їхні права та привілеї. Папську туфлю відмовилися цілувати всі греки, крім Ісидора. Виникало запитання — а чи готові до унії православні церкви країн Дунайського басейну, Східної Європи, Закавказзя? Зберігши за собою лише обряди та богослужіння, імператор і патріарх (останній помер ще в Італії; один учений сказав, що йому, «як пристойній людині, яка розгубила залишки свого престижу, нічого іншого не залишалося») підписали унію, де визнавали догмати Рима і верховенство пап, примусивши зробити це ж більшість священиків і філософів. Ухилився від підписання документів філософ Пліфон і, навіть під загрозою позбавлення сану, Марк Ефеський.

«Краще тюрбан султана, аніж шапка кардинала»

Повернення імператора й ієрархів церкви в столицю завершилося скандалом. Почувши під час обідні у величному соборі святої Софії ім’я папи, люди вибігали на вулицю з криками: «Святу Софію збезчещено!» Східні патріархи не визнали себе зв’язаними підписом своїх делегатів. Ісидор у Москві був кинутий у в’язницю і, лише підкупивши охорону, втік у Польщу, а потім в Італію. Марк Ефеський був позбавлений імператором сану, але для абсолютної більшості простолюдинів він залишався главою церковної ієрархії. Патріархи-уніати читали молитви лише вузькому колу царедворців. Георгій Маммас, висвячений на патріарха 1445 року, через шість років утік до Рима.

Оголошений Папою Євгенієм 1440 року хрестовий похід завершився 1444 року повним розгромом «воїнства Христового» під Варною. Імператор Іоанн VIII, який прожив після повернення з Італії ще дев’ять років, постійно мучився від безвиході. Його брати Константин, Димитрій, Фома і Феодор проводили час в усобицях. Всі надії православної партії в імперії пов’язувалися з Димитрієм, котрий рішуче відкинув унію, але незабаром (1442 р.) він став деспотом Мореї в обмін на відмову від претензій на престол. Реально намагався перешкоджати експансії турок лише Константин, який укріплював оборонні лінії на корінфському перешийку. 1447 року помер деспот Феодор, а оскільки Іоанн був бездітний, то спадкоємцем став Константин. На сумно відомому Косовому полі 1448 року розтанули останні надії. Регент Угорщини Янош Гуньяді, «...маючи усього 36 000 і не дочекавшись Кастріота (вождя албанців Скандербега. — С.М.), виступив проти султана на Косовому полі і був розчавлений султанськими військами, котрих було в 10 разів більше...», — пише Федір Успенський в «Історії Візантійської імперії». Іоанн, дізнавшись про цю поразку, через кілька днів, 31 жовтня 1448 року, помер. Спадщина, залишена ним, було малою і небагатою. Лише Константинополь, Морея і ряд міст у Фракії залишалися в руках Константина. Адмірал флоту Візантії Лука Нотарас сказав: «Краще тюрбан султана, аніж шапка кардинала»; і це був голос розпачу.

«Острів» в османському «океані»

Місту, яке з 1348-го по 1431 р. пережило дев’ять епідемій чуми, налічувало 1430 року лише 40 тисяч жителів, довелося чекати своєї долі. Залишаючись прибічником унії, Константин домігся визнання своєї влади в братів Фоми і Димитрія. Але симптоматичним є такий факт: коронація Константина відбулася в Містрі (Морея) 1449 року за відсутності патріарха. Не минуло і двох років, як в Адріанополі вмирає Мурад II, радше союзник, аніж ворог імперії. Прихід до влади його 20-річного сина Мехмеда II, здавалося, не віщував нічого поганого. Але не м’якість і податливість, а твердість і рішучість були його рисами характеру. «Швидше мав Мехмед II невгамовану натуру свого прадіда Баязида I Блискавичного» (Агатангел Кримський. «Історія Туреччини»). Константин спробував вести розмову з султаном як із рівним собі. Мехмед II незабаром показав свою вдачу, умертвивши малолітніх братів. Візантія необачно зажадала від молодого султана данини. Симпатик християн, великий візир Халіль відповів послам: «Ми знаємо ваші наміри, а ви не знаєте, яка небезпека загрожує вам самим! Совісного Амурата (Мурада II. — С.М.) більше немає в живих; його престол зайнятий юним завойовником, якого не можуть обмежувати ніякі закони і не можуть зупиняти ніякі перешкоди; якщо ж ви викрутитеся з його рук, приписуйте це небесному милосердю, що відстрочить покарання за ваші гріхи. Навіщо намагаєтеся ви злякати нас порожніми і непрямими погрозами?» (Стенлі Гіббон. «Історія занепаду та руйнації Римської імперії»).

1453 року Константину було вже майже 49 років. Ще до вступу на престол він проявив великі здібності як адміністратор і гарний воїн. Рідкісний випадок — імператора любили, ним захоплювалися буквально всі піддані, попри швидше видиму підтримку ними унії — Константин був зв’язаний словом честі продовжувати політику покійного брата.

Передвістям майбутньої облоги стало закладання султаном 1452 року в найвужчому місці Босфору фортеці Румелі хісар. Ще більш як 50 років тому його прадід Баязид Блискавичний спорудив фортецю саме навпроти — Анадолу хісар. Румелі хісар (турецькою — фортеця у країні румів, тобто ромеїв) або ж друга назва — Богаз кесен («перерізаюча протоку») була побудована за чотири місяці під пильним наглядом Мехмеда II. Шлях, яким у Константинополь надходило продовольство з Причорномор’я, був перекритий. Столиця Візантії остаточно стала «островом» в османському «океані».

Після принизливих поразок під Нікополем, Варною та Белградом європейські держави опинилися на роздоріжжі. У багатьох володарів були і власні невідкладні проблеми. Фрідріх III Габсбург готувався до коронації в Римі як імператор. Франція й Англія ще не оговталися від лих Столітньої війни. Польща та Литва, об’єднані в єдину державу, перебували в конфронтації з Тевтонським і Лівонським орденами, на півдні їх непокоїли кримські татари. Королі Кастилії, Арагону та Португалії продовжували виснажливу боротьбу з маврами. Папа римський Ніколай V (із 1447 р.), не був налаштований допомагати місту, що фактично знехтувало рішеннями Флорентійського собору.

31 серпня 1452 р. Мехмед зі своєю армією зненацька з’явився біля стін Константинополя і провів там три дні; ця рекогносцировка недвозначно дала зрозуміти — падіння міста — справа часу. 26 жовтня 1452 р. у Константинополь прибув Ісидор, екс-митрополит Київський і всія Русі, нещодавно висвячений на кардинала Римської церкви і призначений папським легатом до імператора. Йому вдалося за гроші Ватикану найняти в Неаполі 200 лучників.

Початок облоги

Наприкінці 1452 року Мехмед II розпочав підготовку нападу на столицю Візантії. За свідченнями сучасників, він «уночі й удень, лягаючи в ліжко і піднімаючись у своєму палаці і поза ним, мав одну думу й турботу: якою б військовою хитрістю і з допомогою яких машин опанувати Константинополем». Наприкінці січня 1453 року султан зібрав велику раду, на якій було прийнято рішення атакувати Константинополь. Європейська армія на чолі з Караджа-беєм обложила візантійські міста на Чорному морі — Месемврію, Візос і Анхіалос. Нечисленні їхні гарнізони капітулювали. Селімврія і Перінфос, що на Мармуровому морі, захищалися, але були взяті штурмом і розграбовані.

Уся допомога Заходу вже 1453 року виражалася у надсиланні добре озброєного загону на чолі зі знаменитим кондотьєром Джованні Джустініані Лонго з Генуї. 700 воїнів прибули в Константинополь 29 січня. Джустініані був призначений командувачем обороною сухопутних стін. Генуезці й венеціанці (в основному озброєні моряки та купці) на чолі з бальї Мінотто, на деякий час забувши про чвари, стали готуватися до оборони. Свої послуги імператору надали жителі каталонської колонії, близько сотні турків із почту претендента на османський престол Орхана. Але не всі іноземці мали мужність залишитися в місті. Так, 26 лютого шість критських і один венеціанський корабель із 700 пасажирами на борту вислизнули з бухти Золотий Ріг. Утім, більше ніхто місто не залишив. За розпорядженням Константина провели перепис придатних до служби чоловіків. Таких виявилося: 4983 греки і трохи більше 2000 іноземців. До початку облоги в Золотому Розі залишалося 26 військових кораблів. Проти майже 80 тисяч регулярної армії султана і кількох десятків тисяч ополченців-башибузуків стояли лише 7000 християн.

Свято Світлого Воскресіння Господнього — Великдень — припало 1453 року на 1 квітня. Храми били в усі дзвони. Цвіли фруктові сади, заспівали солов’ї, на північ тяглися пташині ключі. Але зовсім поруч, у Фракії, земля здригалася від руху багатотисячної армії. 2 квітня її передові загони підійшли до Константинополя. Імператор наказав зруйнувати мости через рови, закрити міські ворота і протягнути через бухту Золотий Ріг величезний загороджувальний ланцюг (на воді його підтримували дерев’яні плоти). 5 квітня кільце облоги повністю охопило місто. Перед очими османів і їхніх підневільних союзників (сербів, валахів, боснійців) постало потьмяніле, але все ще величне місто. Територію воно займало величезну: 16 воріт по березі Золотого Рогу і 11 — на суходолі обличчям до заходу. Султан звернувся до Константина та його підданих, обіцяючи зберегти життя і майно у разі добровільної здачі. Імператор відповів: «Готовий жити із султаном у мирі, залишивши йому всі захоплені ним міста і землі, і сплативши будь-яку посильну данину. Константинополь же віддати не можемо — краще вже померти...»

12 квітня почався обстріл міста. «Найважчі гармати, у т.ч. урбанівський монстр (гігантська гармата угорського інженера Урбана. — С.М.), вимагали стільки метушні, що з них вдавалося вистрілити не більш як сім разів за день. Зате кожен такий постріл викликав величезні руйнації» (С.Рансімен). Численні підкопи, спроби засипати рови під прикриттям високої дерев’яної вежі закінчувалися невдачею. Султан вирішив направити більшу частину флоту в бухту Золотий Ріг, щоб відкрити бойові дії з півночі. 20 квітня в ході морського бою, що завершився повною перемогою християн, виявилася перевага останніх. Султанові треба було щось вирішувати — ситуація в таборі загострилася до краю. Вихід знайшли — по спеціально спорудженому дерев’яному помосту, змащеному жиром, судна на підставлених під них колесах були перевезені з Босфору в бухту Золотий Ріг. 80 суден опинилися перед північними стінами міста, і його становище стало безнадійним.

«Вічна пам’ять!»

24 травня султан віддав наказ готуватися до вирішального штурму. У Константина розвіялися останні надії на допомогу Заходу: повернулася, дивом прорвавшись крізь турецькі кораблі, бригантина, послана в Егейське море; моряки її так і не знайшли жодного венеціанського корабля. Рим, Венеція, Генуя лише готували експедиційний корпус на допомогу Візантії. 25 травня настало місячне затемнення, і протягом трьох годин у Константинополі панувала повна темрява. Християни молилися Божій Матері Одигітрії. Найбільша шанована ікона була піднята на носилки, але незабаром вона незрозумілим чином впала, і її з труднощами поставили на місце. Процесія припинилася через кілька хвилин — пішов дощ із грозою, а незабаром і град. Уранці 26 травня Константинополь був у повному тумані, а вже наступної ночі купол храму святої Софії опинився в центрі дивного сяйва...

У понеділок, 28 травня, наприкінці дня турецький табір, який мовчав уже понад добу, раптово ожив. Тисячі людей рушили до фортечних стін; вони почали засипати рови, готувати гармати і стінобитні пристосування. О пів на другу ночі 29 травня Мехмед II віддав наказ про штурм. У місті єпископи, ченці та священики ходили навколо стін і зі сльозами на очах співали: «Господи, помилуй!» Імператор розставив війська таким чином: 3000 чоловік — біля воріт святого Романа по центру на чолі з Джустініані, 500 чоловік — у Влахерні біля свого палацу, ще 500 чоловік буквально «розсипав» по береговій лінії. На вежах залишилися невеликі варти. Останні слова Константина, звернені до захисників, дійшли і до нас: «У ваші руки передаю мій скіпетр, — ось він! Зберігайте його! На Небі вас чекає промениста корона, а тут, на землі, залишиться про вас вічна пам’ять!» Одностайний крик приречених християн долетів і до табору османів: «Помремо за віру і Вітчизну!»

Сили були нерівними. Турки (у перших лавах — башибузуки) лізли на стіни, дряпалися по трупах, і їх підганяли яничари. Але тільки ціною багатьох тисяч загиблих вони зуміли проникнути в місто біля стіни Феодосія. Джустініані був поранений (куля, випущена з пищалі, пробила лати); кондотьєр зажадав, щоб його віднесли на корабель. Імператор Константин XI загинув у бою, як простий воїн. Переможці знайшли його труп серед покалічених тіл по золотих гербових орлах на чоботях. Греки розбіглися по домівках у надії захистити свої сім’ї; генуезці, венеціанці та критяни намагалися прорватися зі зброєю в руках до кораблів.

Султан віддав місто на розграбування: «Скарби і полонені нехай будуть вашою здобиччю; собі я залишаю тільки будинки і стіни міста». Потоки крові залили вулиці міста. У неволю було забрано від 30 до 40 тисяч чоловік. Близько 20 кораблів зуміли прорвати блокаду — турецькі моряки також зайнялися пограбуваннями. Загинуло багато витворів мистецтв, у тому числі була знищена ікона Божої Матері Одигітрії, що пережила перше падіння міста. Константинополь став Стамбулом, а Західна Європа постаралася забути про страшний для всіх греків і православних донині вівторок, коли зі зброєю в руках померла велика Візантія.