За «чорним зубом» Антарктиди може бути біда

Статтю Володимира Каткевича «Покараний середніми широтами» під рубрикою «Людина» («ДТ» від 23.09.2006 р.) у Національному антарктичному науковому центрі (НАНЦ) МОН України читали з інтересом. Адже йшлося про долю нашого колеги — метеоролога В’ячеслава Скрипника, знаного багатьма полярниками, які бували з ним на зимівлях і в морських експедиціях. Добре відомі тут імена й інших членів 5-ї Української антарктичної експедиції (УАЕ), згаданих у публікації, котрі наважилися наприкінці зимової вахти 2000—2001 років на станції «Академік Вернадський» «рвонути за 70 км до «Палмера» на надувному «зодіаку», щоб утерти носа американцям...»

У числі учасників наступних шести антарктичних експедицій прізвище В’ячеслава вже не звучало. Чому? Досвідчений спеціаліст, потомствений мореман, ентузіаст полярних досліджень, творець ікони Божої матері Антарктичної, освяченої в Морському соборі Севастополя, яка й нині зігріває серця земляків, які зимують в Антарктиці, він цілком міг би стати лідером серед дослідників Крайнього Півдня. Однак тут думки розійшлися...

Більшість працівників, включаючи керівництво НАНЦ і деяких колишніх начальників станції, відразу ж різко осудили ризикований вояж четвірки «відчайдушних романтиків» на американську станцію. Але знайшлися люди, котрі вважають, що без таких хлопців відкриття були б неможливі. До їхнього числа можна віднести журналіста, який написав згадану вище статтю. Відзначити українську п’ятирічку в Антарктиці сходженням на одну з вершин острова Анверс, де розташована американська станція «Палмер», по дорозі відвідати полярний музей просто неба «Порт Локрой», ознайомитися з досвідом дослідження крижаного континенту закордонними сусідами, надбати нових друзів. Що може бути заманливіше на завершальному етапі виснажливої полярної вахти?

Потребу зняти психологічне навантаження медики припускають. Але для цього є інші методи.

Коли ж справа пов’язана з ризиком для здоров’я, людського життя, відповідальністю за конкретні завдання та державні ресурси, емоції — не найкращий порадник. І взагалі, хто з нас має право необдуманими вчинками піддавати ризику чужі життя, нехтувати встановлений на станції режим роботи?

Історія освоєння високих широт сповнена трагічних сторінок. Деякі з них позначені на крижаному континенті хрестами або просто купкою каміння. Епізодів, коли дослідники з різних причин потрапляли у ситуації, що загрожували небажаними наслідками, але відбувалися легким переляком, також чимало. Про них часто забувають.

Прокоментувати публікацію в «ДТ» я попросив директора Національного антарктичного наукового центру В.ЛИТВИНОВА.

Необхідно підкреслити, Валерій Аркадійович — не звичайний адміністратор, чиновник, який знає лише певну ділянку роботи, а людина, котра відповідає за діяльність колективу, що перебуває на краю світу, у відриві від рідної землі і цивілізації загалом, в умовах, що криють чимало небезпек для життя. Генерал запасу, кандидат технічних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, він багато років віддав космосу, був заступником начальника космодрому на півночі Росії. Вже не раз побувавши в Антарктиці, він добре уявляє, чим може обернутися порушення дисципліни за низьких температур і мінливості погоди, коли чекати допомоги нема звідки. І недарма всю діяльність персоналу станції, буквально кожен його крок, визначають чіткі правила, покликані максимально гарантувати безпеку дослідників.

— Про цей інцидент на фініші п’ятої зимівлі мені відомо давно. І як керівник, а тим більше людина військова, розцінюю його як надзвичайну подію, що потребує найсуворіших заходів впливу. Його винуватці понесли заслужене покарання.

Жоден учасник експедиції не повинен навіть думати про подібні екскурсії. Мені важко сказати про цих людей, що вони «не відали, що творять», віддаляючись від станції на відстань 70 кілометрів, які того ж дня треба було пройти і в зворотному напрямку. Американці були шоковані. Їхнє визначення керманича нашого «зодіаку» — «крейзі-драйвер» — свідчить саме за себе.

Порятунок людини в Антарктиді за витратами порівнянний із проведенням цілої полярної експедиції. І лягає все це на плечі країн, громадянами яких є потерпілі. У нашої держави, наприклад, і так постійно бракує коштів на науку. Відразу виникне дилема, куди спрямувати бюджет — на порятунок «відчайдушних романтиків» чи на утримання станції та наукові дослідження? Мимоволі дмухатимеш на воду...

Якщо оцінювати такі «відлучки», вважаю, двох думок бути не може. І на будь-якій із полярних станцій — і на Півдні, і на Півночі, — поза сумнівом, до них поставилися б абсолютно однаково. Лібералізм тут рівносильний потуранню.

Відтоді особливо суворі вимоги встановлено до начальників станцій і драйверів, які експлуатують «зодіаки», а з допомогою щотижневого оперативного зв’язку НАНЦ регулярно контролює всі пересування в районі острова Галіндез. Ми постійно в курсі, хто куди й навіщо відлучається і прибуває до наших зимівників із візитами. І ця система контролю постійно вдосконалюється.

На станції «Академік Вернадський» є карта тієї частини архіпелагу, у межах якої дозволено пересуватися нашим дослідникам на наявних у їхньому розпорядженні плавзасобах. Крім того, на спеціальному щиті всі працівники, котрі йдуть і повертаються на станцію, зобов’язані залишати записи про те, куди і на який час вони відлучаються. І це не бюрократія, а звичайна регламентація роботи в екстремальних умовах. Погода в Антарктиці дуже нестабільна. Протягом одного дня вона може помінятися п’ять разів. Про що, між іншим, свідчать і факти, наведені в статті. Той же В’ячеслав Скрипник — досвідчений метеоролог, який, здавалося б, усе точно розрахував і користувався супутниковими картами погоди, не зміг, як то кажуть, пройти «поміж краплинками» і передбачити всі атмосферні зміни в період їхньої божевільної акції. Інакше того походу не назвеш...

Я категорично не згоден з тими, хто розцінює цей учинок як якесь геройство, бажання зазирнути за обрій і побачити щось незвідане. А вже порівнювати це самоуправство з місією Беллінсгаузена, котрий відкрив Антарктиду, просто смішно. Тут у принципі абсолютно різні цілі та завдання.

Мені дуже шкода, що такі досвідчені люди, як системний механік Микола Старинець, дизеліст Олександр Стеренок, кок Василь Хомицький і вже названий вище метеоролог В’ячеслав Скрипник, не подумали, чим може закінчитися така зухвалість. І якщо говорити не про особистості, а про тези, то хочу підкреслити: ризик завжди має бути виправданий. Хто не думає про наслідки, намагаючись самостійно з’ясувати, «що там за Ренардом, «чорним зубом» Антарктиди», може заподіяти велику халепу не тільки собі самому. Начальник станції Ярослав Куценко у жодному разі не повинен був допустити такого самочинства, а тим більше його приховувати. Як наслідок — попсовано репутацію зимівлі й усієї команди.

Майбутнім зимівникам, а цього року в Антарктику йде вже 12-та УАЕ, хотів би сказати ось що. Вона буде дуже складною. Слід виконати монтаж і заміну паливних баків на станції «Вернадський», серйозна робота в рамках програми Міжнародного полярного року, розвиток нових напрямів у дослідженнях. Ми хочемо посуватися далі на континент, думаємо над створенням нової сезонної бази.

Не обмежуючи себе двома з половиною кілометрами, як на «Палмері», ми ходили і будемо ходити на сусідні станції, зміцнювати дружні зв’язки з закордонними колегами, а в разі потреби приходити одне одному на виручку. Взаємодопомога — норма в міжнародній практиці, серед людей, які освоюють шостий континент. Інакше там не втриматися, не вижити. Але це відбуватиметься не стихійно, а продумано й виважено.

…Від себе хотів би ще додати. 2000 року на борту науково-дослідного судна «Горизонт» мені пощастило пройти понад 11 тисяч морських миль в одній команді з цими хлопцями із Севастополя до антарктичного архіпелагу Аргентинські острови, де розташована українська станція. Хлопці — справжні професіонали і свою справу знають. В’ячеслава Скрипника, на мій погляд, вирізняє особливе уподобання — історія нашого зникаючого з поверхні океану вітчизняного флоту, його одеські корені, китобої, на суднах яких фактично починалися перші антарктичні експедиції радянського періоду. Він не заробітчанин, не випадкова людина в дослідницькій сфері і глибоко переживає своє відлучення від країни айсбергів і пінгвінів, яка стала йому близькою.

Я щиро співчуваю йому і розумію директора НАНЦ. Оскільки знаю: коли щось трапиться — за все відповідати йому. І мені здається, автор статті в «ДТ» дещо лукавить, коли каже, мовляв, «реакція центру на два походи відважної четвірки стала для винуватців подорожей несподіваною». Антарктичне середовище — особливо небезпечна зона, умови перебування в якій постійно пов’язані з загрозою життю. Полярники це розуміють. І усвідомлення цієї небезпеки, а також технічна нездатність вчасно прийти на допомогу тим, хто її потребує, цілком може слугувати виправданням суворих регламентацій.

З цієї ж причини дістали відмову на прохання дозволити провести антарктичну експедицію на велоковчегу власної конструкції українець Леонід Микула і грузин Джумбер Лежава. Чудові мандрівники, за плечима яких величезний досвід і десятки тисяч кілометрів доріг, викликають загальну симпатію любителів екстриму. Однак страховиків вони собі поки не знайшли... Відпускати ж їх на свій страх і ризик у глиб крижаного континенту не можна. Такий гріх на душу ніхто брати не хоче.

Що ж до підготовки кандидатів у зимівники, то НАНЦ із кожним роком приділяє їй дедалі більше уваги. Спеціалісти-полярники, медики, психологи тестують їх за всіма параметрами. Адже почуття відповідальності, психоемоційний настрій кожного учасника багатомісячної зимової вахти важливі так само, як і професійно-технічна оснащеність. Тому добирають людей в експедиції, особливо новачків, дуже прискіпливо, віддаючи перевагу професіоналам із міцним здоров’ям, стійкою психікою, здатним у момент спокуси сказати: «Хлопці! Стоп! Ми тут не для задоволення своїх амбіцій, ми на службі і нам довіряють».