З МИЛИМ РАЙ І В АРАБІЇ?

Прийнявши мусульманство, Тетяна здивувала всіх: батьків-атеїстів, старшу сестру — члена Товариства свідків Єгови, сусідів, друзів. Чотири роки тому вона закінчила Харківський державний університет архітектури та будівництва. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Хасаном. За рік до закінчення вузу перейнялася ідеями ісламу і тепер суворо дотримується усіх аятів, вказаних Кораном. Молода жінка живе в глухому ліванському селі і носить хіджаб. Вже через рік Тетяна заговорила арабською. Її дворічного малюка звуть Альошою, але справжнє ім’я хлопчика, як і заведено у шиїтів, Алі. Живе молода сім’я досить заможно. У будинку, спорудженому за власним проектом, про Україну нагадують лише жовто-блакитні стіни в дитячій. Домашня за характером, Тетяна не сприймає сільські будні як самітництво. Крім того, вона продовжує працювати за фахом — розробляє проекти житлових будинків на ПК. А оскільки в Лівані після виведення ізраїльських військ будівельний бум — замовлень хоч греблю гати.

«Ін ша-а-лла!», у сім’ї Тетяни й Хасана все буде гаразд. Вони живуть у любові, Хасан обіцяв, що не приведе в дім другу жінку. Тетяна вважає себе щасливою. Однак на запитання: «Що ти порадила б дівчині, яка вирішила вийти заміж за араба?» відповіла: «Подумати і зважити все 150 разів...».

У кожного своя «формула щастя»

Перетворення Тетяни на ліванку, радше, виняток із правил. Той рідкісний випадок, коли навернення у віру в Аллаха і бажання зв’язати життя з арабом-мусульманином реалізувалися в гармонійному шлюбі. Таких щасливих україно-ліванських сімей у близькосхідній Швейцарії заледве набереться 5%. Приблизно стільки ж вдалих змішаних шлюбів, у яких жінки пішли іншим шляхом. Зберігши сім’ю, вони не асимілювалися, не розчинилися в арабській культурі, їм вдалося залишитися особистістю, жити активно і насичено, передати дітям рідну мову, культуру, традиції.

І вже зовсім мало союзів, де чоловіки, скуштувавши спершу українського борщу, а потім ліванського табуле, віддали перевагу традиційній європейській кухні, опановуючи з нуля, зате разом, премудрості життя в одній з благополучних країн Старого Світу.

Більшість українок (приблизно дві третини), вийшовши заміж і емігрувавши на Близький Схід, швидко розчаровуються і почуваються глибоко нещасними. Занадто вже велика різниця в традиціях, культурі, релігії, способі життя. Наївні й довірливі вінницькі, донецькі, харківські дівчата, які думають, що гірше, ніж на батьківщині, бути не може, і намагаються в такий спосіб вирватися з тотального безгрошів’я та безнадії. Занадто далека від їхніх проблем батьківщина, аби спробувати захистити елементарні права цих жінок. Еміграція — не туристична поїздка. Це назавжди...

Не секрет, що всі студенти-ліванці народилися в Бейруті, сирійці — у Дамаску, а саудівці — у Ер-Ріяді. Легенда досить поширена. Підкорити серце однокурсниці з Шепетівки чи Бердичева такому кавалеру легко. По-перше, іноземець. По-друге, багатий. По-третє, начебто любить, залицяється. Знову ж — непитущий...

Коли дівчина ще роздумує, можна запросити її до себе в гості на кілька тижнів: показати країну, поводити історичними місцями, музеями, кав’ярнями, ресторанами. При цьому навіть найщедріший кавалер не витрачає і десятої частини того, що мав би заплатити як калим за місцеву наречену. (Ліванка ще подумає, чи виходити заміж, коли за неї пропонують «усього» три кілограми золота).
Звісно ж, потенційну дружину поки не слід травмувати перспективою життя в селі, до того ж із батьками. Вже потім дівчина швидко зрозуміє, що святкове і пустопорожнє, яскраве життя — лише для туристів, а вона приїхала сюди назавжди. Світлана К. розповідає, що за десять років життя в Лівані лише в перший рік їй вдалося поїздити країною, подивитися визначні пам’ятки. «А на море, — каже, — й не хочеться. Від нашого гірського села поки доберешся... Та й роботи сила-силенна...».

Однак це лише один бік медалі. Треба зауважити, що хоч Лівія і славиться як найбільш демократична на Близькому Сході країна, життя в ній табуйоване й підпорядковане певним законам, особливо суворим у мусульманських районах. Якщо, наприклад, увечері пройтися численними кав’ярнями й ресторанами, то можна виявити, що їхніми відвідувачами є винятково чоловіки. Рідкісні пари — найімовірніше, іноземці.

Є й інші правила, незвичні для європейців. Виходячи заміж, жінка мусить знати, що у разі розлучення суд залишить дітей батьку. Її свідчення, із юридичної точки зору, дорівнюватиме лише половині свідчення батька. Навіть у разі смерті чоловіка діти переходять під опіку близьких чи далеких родичів-чоловіків, але не до неї. Залишити країну без дозволу чоловіка дружина і дитина не можуть — їх напевно затримають вже в аеропорту.

Особливі вимоги до одягу мусульманки. Потрапивши на середземноморський пляж десь на півдні Лівану, не дивуйтеся чорним до п’ят сукням і хусткам на головах жінок і дівчаток, які купаються чи сидять під парасолькою. Як вони почуваються у мокрому балахоні — інше питання. Але це теж норма.

Дружина мусульманина мусить бути готова до того, що одного чудового дня чоловік приведе в дім другу, третю і четверту наречену. І хоча в реальному житті таке трапляється нечасто, рішення чоловіка цілком моральне з точки зору ісламу і є законним.

Існують табу і на певні професії для жінок. Взагалі для мусульманського шлюбу краще, коли працює лише чоловік, а дружина «сидить удома» — господарює і вирощує дітей.

Дівчина, що вирішила вийти заміж за студента з Близького Сходу, мусить знати про ці й інші особливості. Природно, у сирійців, єменців, саудівців й інших наречених напевно знайдуться свої національні та релігійні традиції. Ігнорувати їх не можна, оскільки саме ці відмінності і складатимуть суть нового життя.

Як побудувати щасливе життя на чужині? У кожної жінки своя відповідь. Не багато українок, вступивши в шлюб із ліванцями, приймають іслам і намагаються стати частиною арабського світу, нічим не відрізняючись від місцевих жінок. Відрізати по живому величезний культурний, родинний, релігійний, ментальний пласт і врости в інший зможе, а, головне, побажає не кожна. А ставши схожою на ліванку, українка часто перестає бути цікавою для свого чоловіка, і тоді можуть відбутися страшні метаморфози. Неоціненний порив жіночої душі велике кохання перетворює на безмежну ненависть до всього арабського…

Хоча є й інші варіанти побудови щастя в окремо взятій сім’ї. Історія Ольги Г. — тому приклад. Народилася в Рязані. Закінчила Університет дружби народів. З чоловіком Абетом познайомилася під час практики в Молдавії. У Лівані живе з 1984 року. Щоб дотриматися місцевих пристойностей і забезпечити правовий захист дітей, до розпису в московському загсі додали шлюбний договір, укладений у присутності шейха. Звісно, повністю нехтувати місцевими правилами етикету жінка не може. І перш ніж вийти на вулицю, добре подумає, якої довжини спідницю надіти і чи варто віддавати перевагу блузці без рукавів. Проте з першого дня Ольга вирішила, що залишиться в Лівані сама собою. Розумів і вітав це Абет, для якого рязанська дівчина різнилася від місцевих насамперед тим, що могла бути не лише дружиною, але особистістю та другом. Не було необхідності постійно демонструвати їй свою силу, наявність грошей, удачливість. (У Лівані чоловік за борги сяде у в’язницю, але не зізнається дружині та навколишнім, що зазнав невдачі в бізнесі).

Ольга відкрила власну справу — центр із вивчення англійської мови. Веде активну суспільну роботу. Власне, саме на таких жінках і тримається все культурне життя Лівану. Викладачі танців, живопису, гри на фортепіано, дизайну, тренери з художньої гімнастики, плавання, стрільби з лука, інструктори аеробіки — винятково слов’янські дружини. Їхні діти розмовляють мінімум трьома-чотирма мовами. Навіть якщо не складається сімейне життя (а проблеми виникають, як і в кожному шлюбі), такі жінки затребувані суспільством, а головне — здатні самостійно і повноцінно жити в Лівані.

Квиток в один бік

Статистика стверджує, що нащадки фінікійських купців віддають перевагу не лише слов’янкам. Їхніми дружинами стають француженки, німкені, англійки і навіть американки. Але, як правило, такі сім’ї в Лівані не живуть. Пояснюється це не лише природним потягом середземноморських арабів до чужих країн. (З 12 мільйонів етнічних ліванців лише 4 млн. живуть у самому Лівані). Просто європейські панянки добре знають, що їх очікує, коли вони залишаться на батьківщині чоловіка. А от чи знали про це дівчата з України? Особливо ті, хто емігрував в останнє десятиліття? Найімовірніше, досить приблизно. Втомившись від фінансової нестабільності і відсутності перспектив, сподіваючись змінити життя на краще, вони погоджуються вийти заміж, кардинально поміняти спосіб життя, середовище проживання. Погоджуються швидко (щоб потенційний наречений не передумав), навіть не потурбувавшись про квиток у зворотний бік.

Вже через пару місяців, потрапивши в цілковиту (насамперед фінансову) залежність від чоловіка і його рідні, жінка розуміє, що зворотного шляху немає. Добре ще, коли сім’я (як і розповідав наречений) заможна і молоді можуть жити окремо. У чужій країні, у якомусь глухому гірському селі, без знання мови, підтримки родичів і друзів, змушена дотримуватися місцевих правил, відірвана від зовнішнього світу, жінка, що, як правило, на цей час уже вагітна або народила первістка, раптом починає розуміти, що чоловік їй не любий...

Зараз у Лівані мешкає близько 10 тисяч етнічних українок. Скільки з тих, хто приїхав сюди на ПМП, виявляються в результаті зломленими, приниженими і нещасливими, не знає ніхто. Лише найсильніші з цієї когорти знаходять мужність не опуститися і спробувати почати життя наново. Для цього їм іноді доводиться вдаватися до відчайдушних, дивовижно сміливих дій.

Таня М. більше двох років намагалася розірвати шлюб. Чоловік на розлучення не погоджувався, як і на те, щоб залишити дитину матері. Ні зізнання: «Я тебе не люблю!», ні дворічне відлучення від шлюбного ложа, ні клопотання адвокатів не допомогли. Тоді Тетяна вирішила втікати. Двічі поліція знаходила і повертала її. На третій раз без копійки грошей, у чому була, таки вислизнула, забравши із собою дитину. Обдурила митників, прикордонників, подолала тисячі кілометрів... Друзі знають, що Таня добралася нормально, але, де зараз живе, вона не каже нікому. Боїться, що коли дізнається чоловік, може через суд забрати дитину...

Післямова, або Поради бувалих

Задля об’єктивності треба зауважити, що й в Україні, і у Франції, і в Лівані найбільш стійкими виявляються шлюби з любові. Незалежно від місця проживання, у союзах із розрахунку проблеми виникають частіше. Різниця — у деталях. Але саме про них і не слід забувати. Ось кілька порад дівчатам «на роздоріжжі» від тих, хто це вже пройшов:

1. Подумай 100 разів.

2. Виріши, що ти хочеш від шлюбу, і не підживлюй ілюзій.

3. Дізнайся якнайбільше про традиції, культуру та релігію країни, звідки родом твій обранець, і дай відповідь на запитання: чи готова ти там жити?

4. Непогано б уточнити реальний фінансовий стан майбутнього чоловіка. Діти багатих в Україні не навчаються. Заможні араби воліють відправляти своїх чад на навчання до США та Франції.

5. Приїхавши на оглядини, заздалегідь потурбуйся про квиток у зворотний бік.

6. Уточни, де ви будете жити (у домі батьків чи окремо, у місті чи в селі). Краще побачити умови на власні очі.

7. Не вір на слово. Уважно прочитай шлюбний договір, зажадай другий примірник із перекладом.

8. Нехай твої батьки не соромляться запитати про посаг. Це питання твоєї фінансової незалежності.

9. Щоб діти мали усі права в Лівані, тобі доведеться прийняти громадянство. Але не надумай позбавляти себе громадянства України. (Хоч батьківщина так тебе любить, що забороняє це робити).

10. Дітей краще народжувати в Україні і вписувати їх у «рідний» паспорт. У разі чого буде хоч якась надія, що вони залишаться з тобою.

11. Визначся, чи зможеш ти, якщо захочеш, працювати за фахом. Уточни де.

12. Подумай ще 100 разів.