З КИЄВА — НА СИБІРСЬКУ ГОСТИНУ

Ця розповідь про те, як троє українців — Аскольд Лозинський (президент Світового конгресу українців, Нью-Йорк), Олександр Руденко-Десняк (голова Об’єднання українців Росії, Москва) та я, Олексій Науменко, — режисер і оператор із Києва, — подорожували Західним Сибіром.

Їхали ми на гостину до українців, що живуть в Омську, Томську і Новосибірську.

Міграція українців у Сибір почалася сто років тому, за часів столипінських реформ, коли селянам пообіцяли багаті землі за Уралом. Бажаючих зажити краще, незважаючи на суворість сибірського клімату, було багато. У Омській губернії відшукали вони «українські степи», в Томській — «українське полісся». А землі там справді родючі.

За радянських часів міграція стала вже примусовою. Безліч українських політв’язнів виміряли той Сибір вздовж і впоперек. І сьогодні в цих краях живуть їхні нащадки. Інших занесла туди військова служба (Новосибірськ — третє за розміром місто Росії та один із найбільших військово-промислових осередків колишнього Союзу), декого — величезне прагнення знань (Томськ — третє місто Росії за кількістю вищих навчальних закладів). Один чоловік, який залишився в Сибіру після навчання в тамтешньому інституті, згадував, як рідний Київ снився йому щоночі протягом двох років...

Омськ — доволі велике місто. Населення — понад мільйон. Стверджують, що третина — українці. А в області навіть більше. Сам митрополит Омський і Тарський Феодосій — українець. На зустрічі митрополита з місцевою релігійною громадою слово надали пану Лозинському. І почав пан Аскольд розповідати про себе та про… українську церкву. Говорив довго. А потім я розповідав росіянам про красу рідного Києва. Обидва ми говорили українською мовою. І нас уважно слухали!

На зустрічі в Омській адміністрації представник Комітету в справах національної політики та релігії також дуже уважно слухав промову пана Лозинського про необхідність створення українського класу в школі і про будівництво української церкви. Слухав і ствердно хитав головою. Але опісля представники української громади розповіли нам, що цей колишній працівник спецслужби є найбільшим гальмом у вирішенні українських проблем. Та й сама адміністрація розташована на вулиці «Красный путь», що теж дуже промовисто. Однак нас кругом приймали гостинно і щиро.

Та справжнє випробування українською гостинністю чекало на нас в селі. Є в Сибіру і Одеський район, і Полтавський, є й село Одеське. Ось до Одеського ми й вирушили.

Дорога пролягала полями. Тут я побачив такі простори та розмаїття кольорів, що й в Україні нелегко знайти! Недаремно на цих землях шукали щастя не тільки українці, а й поляки, німці, я вже не кажу про самих росіян.

На кордоні нас хлібом-сіллю зустріли голова району Василь Кальницький та хор. Та й повезли до сільського клубу. Відбувся концерт: місцеві українці співали, ми слухали, так, мовби те відбувалося в Україні...

А потім ми відвідали Томськ. Томськ називають містом студентів. Тут навчається понад сорок тисяч молоді. Центр міста майже повністю дерев’яний. Дво- та триповерхові будинки простягаються на довгі вулиці, проспекти. Чомусь подумалося, що взимку, коли холоднеча сягає -45° за Цельсієм, ці будинки своїм затишним виглядом здатні зігріти змерзлих перехожих. Томчани розповідають, що під час сильних морозів на роботу треба діставатися пішки, бо транспорт «замерзає». А якщо приїздиш власним авто, треба залишати двигун включеним на цілий день, бо завести тоді зась. Перебувати на морозі можна лише хвилин десять, а далі замерзають навіть думки...

В одному з престижних томських ліцеїв є український клас, тому й не здивувалися, коли під час концерту ми почули гарну українську мову не лише від дорослих, а й від малюків. До речі, в ліцеї є також німецький, польський, єврейський класи, здається, навіть, вірменський. Полякам та німцям живеться тут краще, бо їхні держави допомагають їм облаштовувати класи, будувати культурні центри. Українці ж розраховують лише на власні сили. Однак Томськ чи не єдине місце, де українська громада знайшла шлях на місцеве телебачення та час від часу дає концерти. На радіо існує регулярна програма українською мовою. Як на мене, саме в цьому сибірському місті склалися найкращі умови для збереження українцями власної мови та культури. Чи не тому, що Томськ знаходиться трохи осторонь «великого російського шляху», який проходить, зокрема, через Омськ і Новосибірськ.

Новосибірськ — найбільше російське місто, що знаходиться за Уралом. За розміром його можна порівняти з Києвом. У Росії його називають «східною столицею». Місто нове, індустріальне, має широкі проспекти, безліч автомобілів, дві гілки метро. Охоплене великим будівництвом. Посередині центрального проспекту — нова церква, на центральній площі — пам’ятник Леніну. До речі, назви вулиць збереглися ще з радянських часів.

В адміністрації Новосибірської області знову поставили питання про створення українських класів, теле- і радіопрограм. Заступник голови адміністрації пообіцяв безкоштовний ефір на одному з телеканалів, де ведуться програми для національних меншин.

У Новосибірську в Центральному художньому музеї є окрема зала, присвячена творчості українця Миколи Грицюка — художника авангардного, колористичного.

Є в цьому великому місті невеличка муніципальна бібліотека, де знаходиться Центр національних літератур. У окремій залі зберігаються книги німецькою, англійською, татарською, китайською, фінською, іншими європейськими та східними мовами. Є, звісно, й українські.

Залишаючи Сибір, я шкодував, що не побачив справжнього ведмедя. Та пан Аскольд «вполював»-таки одного, вирізьбленого з дерева, — як дарунок на згадку.

Ми ж повернулися додому, маючи нових друзів.

Ця коротка побіжна розповідь, ясна річ, не дає повної картини життя українців у цьому далекому краї. Бо ж про серйозні речі розповім докладніше у своєму фільмі.