З дружбою заздрість обнялася

Дружба і заздрість. Ці риси уживаються між собою, раз по раз проявляючись у людському характері. А ось у Теребовлянському районі на Тернопіллі неподалік одне від одного існують села з такими назвами. І все, що притаманне людині, притаманне і цілим громадам.

Ще півстоліття тому залізнична станція, що за 25 кілометрів від обласного центру, потопала в зелені. Звідси й назва її — Зелена. Поблизу — чотири будинки із дванадцятьма мешканцями. Майже безлюдна місцевість, мало допитливих очей. Не дивно, що з цієї глухої станції у 1939—1952 роках було вивезено у віддалені райони СРСР понад шість тисяч неблагонадійних громадян.

А вже в 1970-х уздовж залізниці та автотраси виросло, як на дріжджах, робітниче селище. Було збудовано ряд підприємств — комбінат «Будіндустрія», консервний, комбікормовий, лісопаркетний заводи, комбінат хлібопродуктів. Населення виросло до 1300 мешканців (нині налічується 1700).

Безперервні крадіжки перервалися на початку 1990-х. З тієї банальної причини, що майже всі підприємства в селищі зупинилися, на складах свистів вітер. Красти стало нічого. Один мешканець переключився на інший промисел — увійшов до злочинної групи, яка «спеціалізувалася» на розбійних нападах. А багато його односельців пішли іншим шляхом, почали офіційно займатися бізнесом. І нині у Дружбі діє понад 100 підприємців і підприємств, з яких — о благо! — 80 займаються виробництвом або надають послуги населенню. А колишній енергетик Ростислав Струтинський спорудив величезний готельно-ресторанний комплекс, у якому буває стільки відвідувачів, що можуть позаздрити підприємці з обласних центрів та столиці. До півсотні людей селища роз’їхалися на закордонні заробітки, чимало з них шлють тепер родичам євро на підтримку того ж таки бізнесу.

Останнім часом дружбівська громада зітхнула з полегшенням — на занедбаних промислових підприємствах з’явилися ознаки життя. Більшість виробничих площ «Будіндустрії» взяла в оренду тернопільська фірма «Галтрейд», яка сушить і виготовляє дошки для підлоги та євробрус. Підприємство, встановивши два австрійські котли, опалює приміщення тирсою, без використання природного газу. А сорок мешканців селища забезпечені роботою. У новому році працевлаштувати ще кілька десятків людей мають намір підприємці з Микулинців. Вони запустять цех з виробництва плодоовочевої продукції та ковбасний.

Але об’єднують громаду навіть не пристойні заробітки. Цементуюче начало — селищний голова Володимир Іванович Ваньо, який на цій посаді вже другу каденцію. В колишнього директора залізобетонного заводу в голові — не залізобетон, а велика кількість ділової речовини. Бо інфраструктуру та соціальну сферу селища він розвиває не жартома. На початку головування, у 2002 році, воду подавали в оселі кілька разів на день, доводилося возити її бідонами за півкілометра. А тепер завдяки зусиллям селищної влади споруджено нову свердловину і водонапірну вежу, прокладено понад чотири кілометри нового водогону й замінено 95 відсотків старих водомереж. Тепер мешканці Дружби отримують питну воду цілодобово. Працюють і сучасні очисні споруди.

Немає причин нарікати на місцеву владу і в батьків дітей, яких за останні вісім років у дружківському дитсадку побільшало вп’ятеро — до 76. Їхня друга домівка постійно забезпечена водою та електроопаленням, чого не було раніше. Вдалося селищній раді вирішити й іншу проблему. Мешканці, які отримали колишній адмінбудинок комбінату «Будіндустрія» як майнові паї, оформили свої кімнати у власність і віддали їх в оренду амбулаторії сімейної медицини, а потім відмовилися продовжити договір оренди. Завдяки зусиллям селищного голови кілька амбулаторних кабінетів цими днями переселяються в нове приміщення.

За десяток кілометрів від Дружби лежить місцевість, де понад два століття тому оселялися втікачі з панщини. Нові поселенці освоювали родючі землі, зариблювали озерця і по якімсь часі були вже досить заможними. Селяни з околиць заздрили їм. Тому й село назвали Заздрість. Поширені перекази про його перших мешканців. Польський староста міста Теребовля осліпив козацького старшину. Той із синами втік у степ і став першим жителем Старої Заздрості. Вмираючи, батько наказав синам зберегти прізвище Сліпий як пам’ять про польську неволю. Від них в’яжеться рід Сліпих із найвідомішим представником — Патріархом УГКЦ, великим мучеником за віру Христову Йосипом Сліпим. А другий рід — Дичковських, який належав колись до української гербової шляхти, осів за два кілометри на схід. І тепер там — Нова Заздрість. А населення всього села налічує 870 осіб.

У Заздрості, як і в кількох сусідніх селах, господарює агрофірма — з якою гадаєте назвою? — «Дружба».Обробляє майже 1800 гектарів ріллі, утримує понад 500 голів рогатої худоби, а нещодавно завезла ще й дві роти свиней. Велике сподівання, що порушник закону із Заздрості, який «спеціалізувався» на свинях, цього разу дасть капловухим спокій. У господарстві — власна хлібопекарня, макаронний цех. Але платить воно людям аж ніяк не по-дружньому — одну тонну зерна за оренду 3,6-гектарного паю.

Млин, який викупив місцевий бізнесмен, — оце й уся індивідуально-приватна індустрія. Сім крамничок, з яких одна, на щастя, господарська, — торговельне обличчя села. Більшість людей працюють на фермі, у тракторній бригаді, на переробних підприємствах агрофірми. А до трьох десятків жінок подалися на заробітки в Європу. Хлопці й молоді чоловіки традиційно їдуть підзаробити в Росію. Їхні кошти конвертуються в нові будинки або відремонтовані старі, які вирізняються з-поміж основної маси сільських хат.

Надбання Заздрості — дитсадок на 18 дітей, ФАП і велетенський будинок культури, який не опалюється. Сільський бюджет годує 15 працівників. Але вся «їжа» з великим умістом дотацій надходить із значним запізненням — на два-три тижні.

— У селі немає родовищ корисних копалин, оренда яких забезпечила б значні кошти в місцевий бюджет. Сума земельного податку, сплачуваного громадянами, — всього лише кілька тисяч гривень, — бідкається сільський голова Заздрості Роман Гогусь. — Основний внесок до сільського бюджету робить агрофірма у вигляді фіксованого сільгоспподатку. Понад 10 тисяч гривень на рік — це, по суті, копійки. Вважаю, що спрощена система оподаткування підприємств і підприємців виконала позитивну роль на етапі становлення бізнесу, тепер потрібно повертатися до загальної.

Дякувати Богу, в селі припинився релігійний конфлікт між вірянами УПЦ Київського патріархату і УГКЦ. Греко-католики ще 2007 року отримали в користування окрему церкву, перебудовану з костьолу. Відтоді обидві конфесії живуть у відносному мирі. І це — тільки на користь селу.

Школа, де навчається 78 учнів, зустріне Новий рік із новими вікнами. Енергозберігаючий проект із заміни вікон було включено до фінансування Програми Розвитку ООН — «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Заздрівчани зібрали п’ять відсотків необхідних коштів, решту отримали від районної, обласної влади і, звичайно, від Програми. Даруйте, тепер Заздрості може позаздрити Дружба. Бо тут районна влада, на відміну від селищної, своїх зобов’язань щодо дитсадка не виконала. І один поверх досі залишається зі старими дерев’яними вікнами. Так само відхрестилися в районі і від фінансової підтримки робіт зі встановлення у Дружбі резервуара води на водонапірній вежі, який замінив старий, несправний, і дав можливість уникнути до третини втрат води.

Одна зі стихій металу, проявів якої очікуємо в наступний Рік Білого Тигра, — твердість, що означає, крім іншого, вміння дотримувати слова. Але якщо влада його традиційно порушує, то чого дивуватися непорозумінням серед громади.

І все ж, у новорічну ніч — за успіх. Дружби із Заздрістю. Будьмо!