З баварської столиці до альпійського краю

Що нам відомо про Тіроль? Беруся стверджувати, дуже мало. А тим часом це назва однієї з найблагодатніших територій гірського альпійського пасма, в якій сусідять цілих два Тіролі — австрійський та італійський. Про них, з акцентом на італійський, і піде мова. Проте спершу про Мюнхен, звідки стартувала поїздка і від якого до Південного Тіролю трохи більше двохсот кілометрів.

Мюнхен кожний сприймає по-різному. Для одних це — Афіни на річці Ізар. Для інших — ковбасна метрополія. Для третіх — найбільш німецьке місто Німеччини. Для четвертих — село з мільйонним населенням. Для п’ятих — місто-музей, сповнений краси і гармонії. Для шостих, таких як я, — науковий і медичний центр світового значення. Баварська столиця — суміш півночі і півдня, сходу і заходу, столичного й провінційного...

У теплу пору року Мюнхеном, що буяє зеленню, хочеться блукати до пізнього вечора. Він дуже багатолюдний, і на його центральних вулицях, особливо в районах площ Марієнплац і Карлсплац, переважає не стільки місцева публіка, скільки численні гості з різних країн. Особо приваблюють тут туристів багаті інтер’єри зам-
ку та його художнє оздоблення, «Галерея красот» короля Людвіга І.
Великою популярністю в гостей столиці Баварії користуються Стара й Нова Пінакотеки, в яких експонуються всесвітньо відомі шедеври європейського живопису. Полотна в першій із них збирали ще члени династії Віттельсбах, а основу другої становить особисте зібрання короля Людвіга I.

Надзвичайно гарні оновлені фасади громадських будинків (театрів, кав’ярень, ресторанів) у районі мюнхенського Бродвею — проспекту Максиміліанштрасе й у Швабінгу — районі, де традиційно переважає творча інтелігенція. Помітно поповнилися новими експонатами відомі міські музеї. Зокрема на Королівській площі, де в колишніх грецьких храмах розміщуються галерея «Ленбаххаус» зі знаменитою колекцією «Синього вершника» (її ще називають «зібранням полотен Кандинського») і музей античного мистецтва.

Мені здалося, помітно помолодшала й стала ще імпозантнішою згадана вище площа Марієнплац. Про цей визнаний центр Баварської столиці, завжди багатолюдний, святковий, різномовний, багато чого відомо. Я ж тільки нагадаю: хоч би хто — байдуже скільки разів — приїжджав до Мюнхена, обов’язково приходить до будинку Нової Ратуші, який сусідить зі Старою Ратушею, Резиденцією, театром, двома стародавніми соборами Святого Духа та Святого Петра. Важко відмовити собі в задоволенні побувати й на знаменитому центральному ринку Віктуалієнмаркт, де рясніють барвисті ятки з рибою, сиром, овочами, фруктами, вином, чи роздивитися на так званій травневій щоглі цікаві фігурки, які зображують городян.

Мюнхенський музичний годинник — справжній витвір мистецтва, якому невдовзі виповниться сто років. Цю унікальну конструкцію, крім 32 мідних фігур, складають 43 дзвони загальною вагою майже сім тонн. Щодня об 11 годині ранку (улітку — ще й опівдні), потім о п’ятій годині пополудні фігури лицарів починають свій традиційний турнір, а фігури танцюристів — кружляють під мелодійний бій курантів...

Свого часу король Людвіг І, визнаний шанувальник мистецтв, говорячи про баварську столицю, урочисто проголосив: «Я хочу зробити з Мюнхена місто, яке прославить Німеччину так, що ніхто не зможе сказати, що знає Німеччину, якщо не бачив Мюнхена». Нині, через більш як два століття, можна з упевненістю стверджувати: його передбачення справдилося. Дійсно, сьогодні, хто не бачив Мюнхена, повною мірою не уявляє собі Німеччини. А для нас, киян, Мюнхен як місто-побратим є особливо цікавим і шанованим.

...Приблизно година їзди широкою автомагістраллю від Мюнхена — і ми в передгір’ї Альп. В’їжджаємо в одне з найгарніших баварських міст — Гарміш, звідки можна канатною дорогою або зубчастою залізницею піднятися на найвищу гору Німеччини — Цугшпіце. Невдовзі досягаємо кордону з Австрією і перетинаємо майже непомітний прикордонний рубіж, де немає ні поораної землі, ні смугастого стовпа, ні інших звичних прикмет кордону, а тільки скромний покажчик з одним словом — Osterreich.

Про те, що ми вже на території Австрії, можна було судити лише по тому, що на екрані автомобільного навігатора висвітилася інформація про правила, яких тут слід дотримуватися. Їх, до речі, не дуже багато, зате вони гранично чіткі й категоричні. Ось тільки деякі з тих, що запам’яталися. Автострадами й міськими дорогами навіть удень дозволяється їздити тільки з увімкненими фарами. Мати при собі на випадок аварійної зупинки спеціальний знак, що відбиває світло. Суворо дотримуватися вимог, які забороняють водієві вживати алкогольні напої. Втім, невеличка порція пива дозволяється, але водії вважають за краще не піддаватися спокусі. До речі, на автобані при перетинанні кордону й на стоянках так і не довелося побачити охоронців порядку. Проте водії знають: за необхідності вони відразу будуть на місці, й санкції навіть за найменші порушення тут неминучі та жорсткі.

На австрійському боці весь подальший маршрут пролягав альпійським передгір’ям. Тут звивиста дорога, яка то біжить униз, то знову підіймається вгору, оточена потужним гірським ланцюгом, укритим хвойними лісами. Засніжені вершини то яскраво блищать на сонці, то ховаються за чудернацькими хмарами. Це землі, що їх об’єднує спільна назва — Північний Тіроль, головним містом якого є Інсбрук. Головна автомагістраль, котра веде до нього, пролягає через гірський перевал Бренер.

Кілька слів про історію Інсбрука. Місто постало з торговельного ремісничого селища в 1234 році. Через понад століття перейшло до австрійських Габсбургів. Пізніше було перетворене на адміністративний центр землі Тіроль, яку наприкінці XIX століття Наполеон передав Баварії, а через дев’ять років знову відійшла до Австрії. Найдавніша стара частина Інсбрука, зокрема село Альштадт, розташована на північному березі річки Інн. Її головні визначні пам’ятки — вежа заввишки 56 метрів, споруджена в XIX столітті, стара Ратуша, давній замок, де зберігається колекція зброї і де можна побачити надзвичайні полотна Тиціана, Рубенса, Ван Дейка. Сьогодні Інсбрук є одним з найвідоміших австрійських міст, яке славиться своїми культурними традиціями.

Проминувши Інсбрук, перетнули італійський кордон — настільки ж буденно і майже непомітно, як раніше австрійський — і невдовзі досягли кінцевого пункту маршруту. Південний Тіроль зустрів яскравим гірським сонцем, буйною зеленню, звивистими дорогами й крутими пішохідними стежками. Довкола — безліч невеличких селищ, що примостилися на мальовничих схилах альпійських гір. Кожне — рясніє затишними будиночками, пишними садами, яскравими квітами, у кожному — звичні строгі церкви. Від цих гірських селищ віє спокоєм, теплом, пахощами хвойних і листяних дерев, особливою заспокійливою тишею.

Альпійське село, в одному з пансіонатів котрого ми влаштувалися, називається, як тут заведено, італійською і німецькою мовами — відповідно Tiso і Teis. Саме селище помітно не відрізняється від сусідніх. Тут такі самі вузькі вулички, невеличкі, пофарбовані в різні кольори будиночки, гаражі й побутові прибудови. А вздовж житлових будівель — асфальтовані дороги для автомобілів і пішохідні стежки, що ведуть у гори з крутими підйомами і спусками, із численними водостоками, що рятують від злив.

Цікава деталь: на кожній житловій будівлі великими літерами написано прізвище власника. Поблизу входу — дерев’яні столи й лави, а поруч притулені до огорож велосипеди, поширений тут вид надійного особистого транспорту.

У калейдоскопі альпійських сіл, які нагадують маленькі містечка з кав’ярнями, крамничками, готелями та пансіонатами, дитячими майданчиками, музеями та костьолами, вирізняються кілька стародавніх міст. Найвідоміші з них — Бріксен, Брунек, Меран, Бозен. Останній, названий по-італійськи Бользано, є одним з головних міст Південного Тіролю.

Запам’ятався Бріксен, який, судячи з панорами, установленої на одній з центральних вулиць, за останні десятиліття невпізнанно змінився. Зведено нові житлові будинки, громадські будівлі, прокладено сучасні вулиці й дороги. Але все ж таки не цим Бріксен приваблює приїжджих, а стародавніми кварталами й будівлями. Особливо вражає соборна площа, де височіє кафедральний готичний костьол, оточений невеличкими вуличками, на тротуарах яких біля житлових будинків, кав’ярень і крамничок полюбляють посидіти за столиками городяни й гості. У цій старій частині міста на території міської аптеки функціонує рідкісна визначна пам’ятка — фармацевтичний музей, що нагадує одну з експозицій у Київському медичному музеї.

Показовою є двомовність Тіролю: в одних місцях переважає італійська, в інших — німецька. Вивіски на громадських будівлях, у музеях, магазинах, ресторанах, кав’ярнях, на пошті й у транспорті дублюються двома мовами. Впадають в око й відмінні риси в зовнішньому вигляді городян і жителів сіл, в уподобаннях, кухнях, навіть у святах, яким віддається перевага.

Запам’яталася й ще одна особливість тірольських міст. Тут, як це заведено на Заході, на будинках, зазвичай біля входу, можна побачити акуратні настінні дошки із прізвищами лікарів, які ведуть приватний прийом громадян. Як здалося, саме в Тіролі на згаданих дошках чомусь переважають вказівки на фах психотерапевтів, психоаналітиків, психіатрів або тих, хто «займається також психіатрією». Особливо багато таких оголошень виявилося в Бозені на житлових будинках, де на перших поверхах розташовані дорогі магазини. З цього приводу моя дружина не без сарказму зауважила: мовляв, не слід дивуватися тамтешньому засиллю психотерапевтів — досить поглянути на ціни в магазинах, як відразу виникне бажання звернутися до лікаря, аби заспокоїв.

Особлива тема — спілкування водіїв. Людина за кермом у Тіролі — уособлення доброзичливості до колег-водіїв. Якщо, наприклад, під час руху ви не перешикувалися, а вам потрібно зайняти місце в сусідній смузі, на ваш жест-прохання відразу доброзичливо прореагують і, загальмувавши, звільнять дорогу. Водій, якого пропустили, обов’язково вдячно відповість. Якщо у вас, скажімо, виявляться не ввімкнутими фари чи сигнал повороту й підфарники, водії зустрічних машин обов’язково вам просигналять. Я вже не кажу про те, що, звернувшись до водія чи пасажирів сусідніх машин із проханням уточнити подальший маршрут або розвіяти якийсь сумнів, ви завжди отримаєте докладне роз’яснення. Єдиний випадок, коли водійська колегіальність не спрацьовує, — це пошук паркінгу. Тут це особлива проблема.

Нарешті про спілкування. Схильність до більш тісного знайомства і спілкування помітна повсюдно. Виявляється це й у сфері спілкування осіб моєї професії — лікарів — із тими, ким вони опікуються. Тема стосунків лікаря і пацієнта — як відомо, цікава й невичерпна. Зрозуміло, тут наведу тільки окремі враження.

Насамперед — повага й обопільна довіра один до одного, розуміння необхідності відвертої взаємної інформації. Ключова фігура в цьому тандемі — пацієнт. Саме ним опікується страхова медицина, до нього в повному обсязі виявляють увагу лікарі та їхні помічники, починаючи від санітарок і доглядальниць до медичних сестер. Зауважу, що вимоги до середнього й молодшого медичного персоналу, як і скрізь на Заході, тут дуже високі, причому не тільки до рівня їхнього професіоналізму, а й до особистих якостей морального порядку. Великою мірою саме завдяки цьому хворі в медичних закладах оточені турботою та увагою.

У рекомендаціях щодо способу життя, лікарі неодмінно враховують індивідуальні особливості пацієнтів. Ось, приміром, те, що, здавалося б, безпосередньо не стосується медицини: чи читають тут газети, на сторінки яких вихлюпуються політичні пристрасті й драматичні події, котрі сіють зневіру і страх? Відповідь однозначна: звичайно, читають. А згадав я все це під враженням того, як переконливо й наполегливо рекомендував лікар своїй пацієнтці, надміру заполітизованій, котра гостро реагувала на перипетії соціально-суспільних подій, різко обмежити читання газет і перегляд телевізійних передач, особливо присвячених військовим конфліктам і кримінальним подіям. Як тут не згадати наших мудрих попередників: «Слово ранит, слово убивает...»

Вважаю, для нас сьогодні порушена тема є не менш актуальною. На цій несподіваній ноті, мабуть, і завершу свій начерк.