З безправного не виросте вільний

Найважливіші зустрічі людини в житті - це її зустрічі з дітьми, адже людина ніколи не знає, кого саме зустрічає в дитині. Так іще в минулому столітті казав видатний педагог Януш Корчак. В українських сім'ях уже підростають майбутні міністри, законотворці та винахідники. Впевнений, багато посадовців, учителів, лікарів, міліціонерів уже знайомі з ними.

Але чи можна стверджувати, що дорослі сьогодні роблять усе для дитини, для захисту її прав, повноцінного розвитку? Чи свідомі батьки того, що захист прав своїх дітей є їхнім обов'язком, а посадовці - що захист прав дитини є ширшим поняттям, аніж виконання своїх функціональних обов'язків? Ми з вами живемо в "дорослій" державі, де пріоритети дорослого переважають над пріоритетами дитини. Для того щоб змінити ситуацію, починати необхідно з визначення суті права дитини.

Більшість людей, які до мене звертаються, вважають, що уповноважений з прав дитини зобов'язаний негайно задовольнити їхню вимогу, а саме - скасувати рішення органів влади, судів, звільнити винних, на їхню думку, посадовців. Автори звернень у намаганнях поновити законність часом вимагають вчинення незаконних дій. Як правило, це має такий вигляд: не піддаючи жодному аналізу власні дії щодо захисту прав своєї дитини, батьки, які до мене звертаються, апріорі виходять з того, що головний їхній обов'язок - вдягти й нагодувати дитину. Все інше ж зобов'язана зробити для дитини держава і, як правило, не конкретний лікар, учитель, сільський, міський голова чи інша посадова особа, а міністр або президент. Державні ж службовці звітують про свою ділянку роботи, а все інше повинен зробити хтось інший із державних органів влади. З цієї логіки випливає, що в порушенні прав дитини винна "держава", але ні батьки, ні посадові особи начебто не є її частиною.

Півторарічна діяльність на посаді уповноваженого президента з прав дитини підтвердила застороги моїх іноземних колег: захищаючи права дитини, часто наражаєшся на конфлікт і з її батьками-скаржниками, і з посадовими особами, на яких вони скаржаться. Причина в тому, що батьки не усвідомлюють основного: права вашої дитини можуть бути забезпечені тільки в тому разі, якщо ви чесно і повною мірою виконуєте свої батьківські обов'язки. Зауважу: батьки часто є найбільш активними захисниками дітей у школі, садку, лікарні, але найбільшими порушниками їхніх прав удома. Державні службовці, на відміну від батьків, вважають, що, виконавши свої функціональні обов'язки, вони забезпечили права дитини. Однак коли доходить до розгляду справ конкретних дітей, з'ясовується, що цих дій недостатньо. Отже, український соціум начебто захищає права дітей, але, на жаль, тотальна більшість дітей стверджує, що практично всі їхні права тією чи іншою мірою порушуються. Гадаю, істина - десь посередині.

Права дитини - це ширше поняття, ніж вимоги законодавства. Забезпечити їх означає досягти результату. Законодавство ж декларує результат, а визначає та регулює процес його досягнення. Наприклад, право дитини на здоровий розвиток. Процес його забезпечення розписано у величезній кількості законів. І якщо дитина вчасно вакцинована, але при цьому харчується неповноцінно, то її права залишаються незахищеними. Тобто право дитини - це сума результатів дій щодо неї, які забезпечуються шляхом виконання законодавства. Сьогодні ж у нас існує конфлікт: батьки очікують результату від дій посадовців, а ті в свою чергу звітують процесом.

Ми повинні усвідомити: дитина має права не у зв'язку із тим, що вона їх заробила, а тому що народилася. Мама зобов'язана годувати дитину грудним молоком, сповивати, а держава зобов'язана забезпечити, для прикладу, продаж якісних харчових продуктів, медикаментів тощо. Усе це всім начебто відомо, але тільки сума результатів діяльності всіх, хто причетний до однієї дитини, може забезпечити її право. В цьому і полягає складність моєї роботи: зрозуміти, де і як хибує сім'я, а в чому хибує державний посадовець.

Наведу найбільш показові приклади й почну з найпростішого - спілкування в сім'ї. В нещодавньому опитуванні діти засвідчили, що спілкуються з батьками досить рідко: половина їх сказали, що спілкуються з батьками не більше години у вихідні, а дві третини - не більше однієї години в будні. Батькам притаманно контролювати вільний час, діяльність, особисте життя своєї дитини, але чимало з них небагато або взагалі нічого не знають про те, що насправді турбує дитину. Звідси часто й беруть свій початок проблеми в сім'ї.

Ми також нерідко говоримо про те, що дитина потерпає від бідності. Але поруч із цим у країні 16 тис. батьків, які свідомо не виконують свого обов'язку сплачувати аліменти. Хто в цьому винен? Де причина бідності дитини? Основна кількість дітей, що перебувають за гратами, - ті, які росли в неповних сім'ях. Тобто це означає, що батько залишив сім'ю, не сплачував аліментів, мама працювала на двох роботах, а дитина за гратами відповідає за їхній недогляд. Хто винен у тому, що дитяча злочинність зростає?

Ще одна болюча проблема - виселення сімей з дітьми із житла, яке є предметом іпотеки. В більшості випадків діти опиняються на вулиці через порушення батьками правил передачі житла в іпотеку, а саме - приховування від банків та нотаріусів факту проживання в житлі дітей. Цитую лист батька: "…Я подав у банк неправдиву довідку, що діти не прописані і не проживають. Звичайно, ввів в оману банківських працівників… Тепер моїх дружину і двох дітей виселяють на вулицю. Я вас прошу, пане президенте, про допомогу, бо знаю, що наша держава охороняє права дітей…". Як правило, заявники вимагають виділити окреме житло, вплинути на банки задля списання заборгованості за кредитами, втрутитися в судову тяганину з банками... Але переконаний, що в такій ситуації насамперед необхідно визначити, наскільки батьки захистили або не порушили прав своєї дитини, і тільки потім вживати заходів для поновлення цих прав, якщо таке взагалі можливо за законом. Хіба не так?

Не слід забувати, що діти не можуть самостійно захистити свої права. Вони узалежнені від соціальної та правової компетенції батьків, виконання ними своїх обов'язків. Дуже прикро, коли батьки, наприклад, свідомо не оплачуючи рахунків за комунальні послуги, потім звинувачують державу за відключення опалення. Адже в холодному будинку - неповнолітні діти… І дати доручення про списання заборгованості, на їхнє переконання, повинен безпосередньо президент або як мінімум його уповноважений. Частота таких звернень до дитячого омбудсмена (кожне друге телефоном) свідчить про значну залежність дитини від стосунків її батьків із позасімейним оточенням.

Ще одна проблема, яка часто стає публічною. Як правило, в сімейних війнах, розлучаючись і намагаючись визначити час спілкування з дитиною та місце її проживання, батьки не обтяжують себе думкою про те, як не втягнути дитину в дорослі напружені стосунки. Навпаки, демонструють їй непримиренну ворожість у взаєминах. Дитина страждає від такої "любові". В ситуаціях, з якими ми стикаємося, мати або батько не соромляться вимагати від державних службовців необхідного для себе рішення, навіть не замислюючись, що право дитини полягає у спілкуванні з обома батьками. Думку дитини батьки ігнорують або, ще гірше, - вдаються до маніпуляцій дітьми.

В країні, де кожна друга сім'я розпадається, а в двох третинах із них є неповнолітні діти, формування культури розлучення батьків набуває неабиякого значення. Показник розлучень сімей у східних і південних регіонах країни сягає 80%. Але річ навіть не у високих показниках. Шановні батьки, пам'ятайте: розлучаючись, ви перестаєте бути подружжям, але назавжди залишаєтеся батьками.

Ми вимагаємо і від батьків, і від державних службовців передусім визначити й захистити інтерес дитини, і тільки потім дбати про комфорт дорослих, які, розриваючи подружні стосунки, часто нівечать взаємини "дитина-батьки".

Разом з тим помилкою буде недооцінювати значення впливу державних органів влади на життя конкретної дитини. Кожне рішення щодо дитини має бути вчасним і підкріпленим фінансуванням, а діяльність тих посадових осіб, які безпосередньо контактують з дитиною та її сім'єю, - професійною. Будьмо чесними, проблеми із цим сьогодні є. Часто доводиться пояснювати посадовцям, яку вагу для дитини мають здатність зрозуміти і допомогти, а не просто виконувати свої обов'язки. Вчитель, лікар, міліціонер, соціальний працівник - усі повинні бути зорієнтовані на допомогу та захист дитини. Я завжди виходжу з того, що байдужість або ворожість цих людей до дитини, її сім'ї є злочинною.

Чи не найскладнішою проблемою залишається формування культури взаємодії влади і сім'ї в інтересах дитини. Навчити посадовця допомагати сім'ї, а не тільки оцінювати і карати - вимога сьогодення. Варто зазначити, що більшість скарг, які надходять на мою адресу, свідчать про психологічну неготовність посадових осіб саме допомагати сім'ї. Причин цього багато, і одна з-поміж них - термінологія, якою користується посадовець. Уживання термінів "неблагополучна", "кризова" стосовно сім'ї - образливе для людей і віддаляє їх від співпраці з державою. Віднедавна дедалі більш уживаним стає термін "сім'я, що перебуває в складних життєвих обставинах". Це і сім'ї, де батьки хочуть, але не можуть впоратися зі складнощами, і сім'ї, де батьків треба навчити долати проблеми. Таких сімей в Україні близько 15%.

Варто зазначити, що на недавній Всеукраїнській нараді з питань захисту прав дитини глава держави звернув увагу Мінсоцполітики на необхідність істотно поліпшити якість роботи з сім'єю. Головна мета цієї роботи - навчити батьків не втрачати право на виховання своїх дітей, не нехтувати батьківством. Як правило, в більшості ситуацій, коли сім'я не могла впоратись із труднощами (зловживання батьками алкоголем, асоціальний спосіб життя, інвалідність), держава вдавалася до позбавлення їх батьківських прав. Але насправді, втративши батьківську опіку, дитина потрапляє в обійми не завжди ефективної державної системи - в інтернатні заклади. Саме тому впроваджувана президентом проактивна соціальна політика ставить за мету змінити каральний підхід у відношенні до сім'ї на допоміжний, підтримувальний. На виконання цих завдань додатково введено 12 тис. фахівців соціальної роботи. Вже перші місяці їхньої діяльності засвідчили, що не всі сім'ї готові в інтересах дитини співпрацювати з ними. Як правило, що більша для дитини небезпека в сім'ї, то менш досяжною така сім'я стає для соцпрацівника.

Завдання, поставлені перед соціальними працівниками, багато в чому новітні. Ми тільки вчимося приходити на допомогу сім'ї з дітьми на ранній стадії, запобігати кризі, внаслідок якої дитина може стати сиротою. Необхідність цих заходів очевидна, оскільки в країні традиційно високими є соціальне сирітство (1,2% дитячого населення); інвалідність дітей (2,2%); смертність населення в працездатному віці; позашлюбна народжуваність (21% новонароджених дітей); ув'язнення батьків неповнолітніх дітей (60% засуджених мають дітей до 14 років, 30% - з 14 до 18) тощо. Саме ці сім'ї сьогодні є предметом посиленої уваги з боку держави в контексті надання психологічної, педагогічної, юридичної та інших видів допомоги батькам.

Одним з першочергових завдань держави є створення умов для забезпечення права дитини та реалізації позитивного батьківського потенціалу. Саме тому останні три роки пильна увага приділялася розвитку дошкільної освіти. Адже дошкільний заклад - це не тільки навчання чи розвиток, це і форма соціальної допомоги для певної частини дітей. У свою чергу розвиток перинатальних центрів є виконанням зобов'язання держави створити умови для надання якісних медичних послуг новонародженим та дітям раннього віку.

Сьогодні змінилися численні характеристики дитинства, отже, повинна змінитися й інфраструктура для дітей та професіограми державних службовців, педагогів, лікарів, тобто всіх причетних до дитини.

До прикладу, за останні роки ми практично подолали дитячу безпритульність. Очевидно, що притулки для дітей мають відійти в минуле. Сьогодні вони реорганізуються в центри соціально-психологічної реабілітації дітей, але чи повинно бути в країні 116 таких закладів, а в одній тільки Одеській області сконцентрована їх десята частина? Інтереси дитини диктують необхідність реорганізації соціальних закладів: у стінах притулків маємо поновити діяльність дошкільних закладів, які свого часу були реорганізовані в ті самі притулки. Подекуди вже напівпорожні будинки дитини, дитячі будинки необхідно реорганізувати в ті ж таки дошкільні заклади або денні центри для дітей-інвалідів. Тим часом Міносвіти, Мінохорони здоров'я, Мінсоцполітики дуже неохоче реформують інтернатні заклади, продовжуючи витрачати бюджетні кошти на стіни, напівпорожні приміщення й недостатньо працюючи на забезпечення права дитини-сироти виховуватись у сім'ї.

Саме місцеві органи виконавчої влади повинні працювати на створення тих послуг, яких потребують діти. Якщо в Хмельницькій та Рівненській областях найвищий показник інвалідності дітей, то і послуг для дітей-інвалідів там має бути більше, ніж в інших регіонах. А на Миколаївщині, Кіровоградщині треба створити найбільше прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ), бо там найвищий у країні рівень посиротіння дітей.

Оголошення президентом України 2013-го Роком дитячої творчості продиктоване потребами дітей, що були висловлені під час їх опитування. 70% дітей мають бажання відвідувати заклади позашкільної освіти, однак на сьогодні тільки 40% реалізують своє право на розвиток здібностей. На думку дітей, три причини заважають їм відвідувати позашкільні заклади: в сільській місцевості їх просто немає; в містах є, але діти вважають їх нецікавими; гуртки, які дітям цікаві, є платними і задорогими. Президент вимагає зважити на думку дітей і знайти шляхи для ширшого їх охоплення позашкільною освітою. Наголошую: ідеться не про рік фестивалів та конкурсів, а про вдосконалення системи позашкільної освіти, насамперед - у частині доступу дітей до послуг, спрямованих на розвиток їхніх здібностей і талантів, особливо в малих містах та селах. Це один з наших пріоритетів на поточний рік.

Насамкінець хочу відповісти на запитання, яке дуже часто чую від дорослих: "Чому ви говорите тільки про права дитини? Хто і коли вимагатиме від них обов'язків?". Шановні дорослі, я впевнений, що, не знаючи своїх прав, дитина ніколи не сформує своїх обов'язків. Обов'язки (не примус, а саме обов'язки) в дитини можуть сформуватися тільки тоді, коли вона усвідомить свої права і зрозуміє необхідність їх обмеження задля реалізації прав інших, у тому числі батьків.

Наші діти кращі за нас, бо вже сьогодні вчаться захищати свої права. Нове покоління краще за попереднє розуміє цінність якісної освіти, прагне всебічно розвиватися, а сучасні технології зв'язку створюють для них такі можливості, яких ніколи не мали їхні батьки. Незмінним залишається одне - цінність сім'ї та її вплив на дитину. Більшість стосунків "батьки-діти" не регулюються законодавством, а закладені в традиціях родини, культурі взаємин, моралі. Адже не існує закону, який зобов'язує маму чи тата співати колискову…

Сьогодні ми формуємо Україну 2030 року. Від того, які гуманітарні, людські, сімейні цінності ми запропонуємо наймолодшим українцям для засвоєння, залежить якість нашої країни через 20 років.