ЮВІЛЕЙ ЩЕРБИЦЬКОГО: ПЕРЕТВОРЕННЯ СИМВОЛУ

Відзначення 85-річчя від дня народження Володимира Щербицького відбувається в трьох головних вимірах: державних урочистостей, історичного осмислення, особистих спогадів. Усі ці виміри взаємопов’язані. Саме святкування на державному рівні дало поштовх оприлюдненню спогадів і виступам істориків — і саме ці спогади й виступи наповнюють значущим для багатьох людей змістом державні заходи, що інакше мали б суто офіційний, протокольний характер. А так чиновники разом із «громадськістю» відкривають меморіальні дошки й найменовують вулиці на честь діяча, котрий, виявляється, був видатною постаттю української історії і водночас чуйною та відданою своїм ідеалам людиною. Про повернення до тих ідеалів начебто не йдеться — але наголошування відданості, чуйності й талановитості людини, що їм служила, покликане леґітимізувати відмову держави беззастережно залишити в минулому ту сторінку історії, на якій ця людина записала свій рядок, засудити систему, яка цю людину сформувала й зробила своїм знаряддям. Досі наші владці вдовольнялися можливістю привласнювати монополізовані тією системою матеріальні плоди народної праці, дозволивши колишній національно-демократичній опозиції відкинути (хоч і не повністю) духовний спадок радянської доби. Тепер вони вже настільки зміцнили будівлю своєї держави, що можуть почепити власні символи на фасад. Ясна річ, за всенародного схвалення.

Реабілітацію Щербицького прикривають посиланням на потребу об’єктивної оцінки. Мовляв, постать неоднозначна, тому треба з’ясувати, що й до чого. Погляньмо спершу, як відбувається це з’ясування в мас-медіях — у газетних статтях, сюжетах у теленовинах та найяскравішому, либонь, нинішньому зразкові ювілейного жанру, документальному фільмові Олега Бійми «Володимир Щербицький. Спроба епітафії», показаному 17 лютого на державному телебаченні. Аби не бути голослівними й казенними, медії звертаються до спогадів людей, які бачили оцінювану постать зблизька: членів родини, колеґ-номенклатурників, різних людей, що стикалися з нею в своїй професійній діяльності, — від знаменитих співаків і футболістів до невідомих охоронців і водіїв. Уже в цьому представленні буцімто різних поглядів закладено радикальне звуження перспективи, що робить картину прогнозовано неадекватною. По-перше, говорити дозволено здебільшого людям, що тією чи іншою мірою завдячують Щербицькому своєю кар’єрою, тож схильні бачити передусім позитиви. Про рідних і говорити годі — вони воліють пам’ятати лише добре. По-друге, і головне, хто сказав, що політичного діяча треба оцінювати за враженнями тих, що жили й працювали з ним поряд? Адже йдеться про велике, а його, як відомо, легше побачити з відстані. І великі подвиги, і великі злочини. Бо ж і в нацистських лідерів були люблячі дружини, вірні соратники та вдячні водії — чи маємо покладатися на їхні спогади?

Навіть якщо залишатися на рівні тогочасного особистого сприйняття, чому б не спитати про нього також у дружини Василя Стуса чи матері Валерія Марченка? В Бійминому фільмі вдова Щербицького розповідає, як її чоловік чорнів і марнів, очікуючи з Москви команди евакуювати киян після Чорнобиля, та як у лютому 1990-го, коли його ховали, над процесією здійнялася зграя голубів. А «з іншого боку» чуємо лише короткий уривок сухувато-розважливої розповіді Євгена Сверстюка про його відсторонене таборове сприйняття заміни Шелеста на Щербицького. А може, варто було б поряд із болем дружини партійного керівника поставити не менш яскраво переданий біль дружини дисидента, для якої прихід того керівника до влади ознаменувався постійним страхом за чоловіка, а потім довгою розлукою з ним, чи якоїсь київської матері, що після Чорнобиля багато років ходила лікарнями з народженою тоді дитиною, проклинаючи вождів із їхніми демонстраціями й парадами? І вже цієї відстані було б досить, аби образ героя побляк, а в епітафії зазвучали нотки вироку, демонструючи неадекватність вибраного жанру.

Але, звісно, спогадами не слід обмежуватися. Науковці можуть зауважити, що репресії проти інакодумців почалися ще за Шелеста, а Щербицький заперечував і проти будівництва АЕС так близько від Києва, і проти парадів у травні 1986-го, проте Москва наполягла. Ці та інші зауваження мали б вивести розмову на рівень аналізу взаємин центру й республіки, можливостей опиратися союзному диктатові й ролі українських керівників у здійсненні накресленої в Москві політики та, нарешті, відповідальності конкретних осіб і системи зокрема. На жаль, такого аналізу ювілей не стимулював. Наївно було б очікувати його від таблоїдних статей і теленовин — хоч і для масової аудиторії можна було б не спрощувати проблеми аж до такої «всебічної» оцінки, яку запропонувала в своєму сюжеті «1+1»: «З одного боку — московський ставленик, з іншого — опонент колишнього генсека». Чи тим паче до розповідей про мудрого й чуйного керівника, що страждав від безглуздих московських віянь, як-от запровадженої Ґорбачовим безалкогольності застіль номенклатури. Проте й Біймин фільм, у якому задекларовано прагнення «докопатися до істини», обмежився описом кар’єрного шляху й трудових досягнень керівника УРСР, вимірюваних зростанням соціально-економічних показників у республіці, що, ясна річ, нічого не кажуть про мілітаризацію економіки, дефіцит і низьку якість товарів для населення, екологічну ціну промислового зростання. Не йдеться про абстрактні категорії, які й справді не надто доречні в мистецькому осмисленні (втім, так само, як і статистичні показники): цей зіґнорований у фільмі зворотний бік досягнень залишив конкретні сліди в пам’яті кількох поколінь. У фільмі згадано лише про один неґативний аспект — репресії проти дисидентів, але автор покладає по суті рівну відповідальність на активних виконавців злочинних директив із Москви (припустімо, що вони писалися лише в Москві) й на пасивних, мовчазних свідків злочинства. Нагадування «всім нам» про спільний гріх, який треба спокутувати, можна було б тільки вітати — якби воно не було засобом розгрішення режиму, що зробив народ спільником своїх нечестивих справ. Якби слова про спільний гріх не були способом замовчати індивідуальні й корпоративні злочини.

Втім, синтетичні формули, що їх медії могли б «загортати» в пристосовані для відповідних аудиторій слова й образи, мусили б походити від науковців, бути результатом їхнього фахового осмислення. Звичайно, українські медії не надто цінують таке осмислення й не прагнуть надати науковцям слово для чогось серйознішого за сенсацію. Проте, здається, в цьому разі науковці й не мають чого їм запропонувати. Фахові історики воліють говорити або про ті ж таки статистичні досягнення, або про викопані в архівах подробиці стосунків Щербицького з іншими номенклатурними діячами чи його ролі в ухваленні конкретних політичних рішень. Під час дискусії «за круглим столом» в Інституті історії України НАНУ 18 лютого більше говорилося про співвідношення характерів і заслуг Щербицького й Шелеста (зокрема, міри їхнього спротиву союзному центрові), ніж про відповідальність діяча та системи, місце першого в другій та їх обох в історії, чи вплив доби Щербицького на процеси в нинішній Україні. На всі непрості й незручні запитання титуловані історики відповідали фразою про те, що Щербицький був сином свого часу й людиною системи, — при цьому оцінювати час і систему не пропонувалося. Натомість ішлося про потребу написати політичну біографію ювіляра та наукову історію КПРС, де ці оцінки теж, треба розуміти, вважатимуться недоречними. Зате питання про доречність відзначення ювілею наукові функціонери вирішили не менш позитивно, ніж урядові.

Я переконаний, що справді нову історію радянської доби напишуть уже ті науковці, що не називатимуть Щербицького «Володимиром Васильовичем». Вільні від особистих спогадів, озброєні новітніми методологіями, що дадуть змогу по-іншому подивитися на архівні джерела, з інакшими критеріями досягнень окремих діячів і суспільного розвитку загалом. Тим часом важливо зробити все для того, щоб таке майбутнє української науки й суспільства стало можливим.

Тому в історії зі Щербицьким мене цікавить не так те, що було, як те, що буде: не подробиці номенклатурних інтриґ чи підготування конкретних ухвал, а символічне значення тих ухвал, постатей і радянського минулого загалом для історичної свідомості сучасного українського суспільства та визначення шляху його розвитку. Наприкінці 80-х опозиційна пропаґанда зробила Щербицького символом тоталітарного ладу й колоніального становища України, що відіграло неабияку роль у формуванні незалежницьких орієнтацій широких мас. З другого боку, протягом 90-х він став для чималої частини українців символом утраченої стабільності й добробуту, чому сприяли не лише зміна державного ладу та падіння рівня життя, а й практикована державою та медіями, особливо за роки Кучми, «багатовекторність» (не лише в зовнішній політиці, а й у ставленні до мови, культури й історії) та колективна амнезія. Нинішній ювілей покликаний закріпити це перетворення символа, зробити його панівним не лише на рівні деяких газет (де вже довгий час видатного Щербицького протиставляють карикатурному Ґорбачову, даючи в такий спосіб оцінку радянської системи та спроби останнього генсека надати їй людського обличчя), а й на рівні санкціонованого державою історичного знання — від урочистих зборів у палаці «Україна» до видаваних мільйонними накладами підручників для школярів.

Звісно, обидві символічні репрезентації спрощують і спотворюють історичну реальність, але це властивість усіх символів. Важливо інше: вибір поміж цими репрезентаціями пов’язаний із відповідями на загальніші питання про те, яку Україну ми будуємо, хто нам Росія та чому ми хочемо до Європи. Якщо «справжнім героєм» останніх радянських десятиріч буде Стус, ми маємо шанс вирватися з радянських обіймів. Якщо ним стане Щербицький, це означатиме, що перехідний період завершився, можна розслабитися під мудрим керівництвом спадкоємців великого сина України та заспівати російською з малоросійським акцентом старі пісні про головне.