Ювілей практичного інтернаціоналізму

Росія звинувачує Україну в усіх гріхах: і в продажу зброї Грузії, і в крадіжках газу, і в прагненні до НАТО. І навіть у спекуляції темою Голодомору... Москва холоднокровно й цинічно ставиться до загибелі мільйонів і хоче, щоб голод 1932—1933 рр. якнайшвидше забули. Та для багатьох із нас він став чорною сторінкою сімейної історії. Ми пам’ятаємо, чиєю рукою й за чиїм сценарієм цю сторінку було написано! Кожній українській сім’ї з сільськими коренями є що пригадати й через 75 років. До самої смерті батько переживав, що не втримався й з’їв частку хліба своєї мами — був не на свої літа рослим і особливо страждав від голоду. Шматок хліба на день — у багатому українському селі, після непівського процвітання!

Будинок діда стояв навпроти сільради, і багато чого побачив батько того страшного року. Щоранку туди звозили й зносили померлих від голоду, вантажили на підводи й везли в степ. Льохи й комори спорожніли, в селі не залишилося ні корів, ні кіз, ні курей, ні голубів, ні кішок, ні собак. Тільки люди. Одні вмирали без нарікань, інші втрачали все людське. Матері, розуміючи, що всіх не врятуєш, вирішували, хто з дітей залишиться жити, й годували тільки їх. Людожерство. Трупи на станції — по порятунок поривалися в міста, але війська не пускали.

Васильківка на Дніпропетровщині — старе козацьке село, йому вже три століття. Культура поховань, «любовь к отеческим гробам» — показник загальної культури. У селі були три доглянуті цвинтарі: православний, єврейський і баптистсько-лютеранський. Тільки самогубців і циган ховали в степу, без обрядів. Та 1933-го про любов і культуру забули, й братські могили приймали всіх підряд, без трун, на які не вистачало ані дощок, ані сил, не зважаючи на заслуги, віру й національність. Істинний символ радянської влади зовсім не серп із молотом і навіть не автомат Калашникова, а братські могили!

Перші сумніви в цій владі заронив у мені дід, людина великого розуму й неабиякого інженерного обдаровання. Це він привіз у село дизель-генератор, а потім побудував ГЕС на Вовчій! Він, без комуністів і ГОЕЛРО, запалив перші лампочки в селі, а можливо, й в Україні, після громадянської війни — лампочки Ілліча, Кіндратія Ілліча Кирпичова. Він же першим сів за кермо трактора. Згодом його обрали головою сільради.

У великому й багатому селі проходили три ярмарки, була школа-десятирічка, спортсмени славилися на всю Україну. Мій високий, метр вісімдесят п’ять, батько стояв лише четвертим за зростом у своєму восьмому класі на уроках фізкультури! 16 років йому виповнилося 20 червня 1941 року...

За НЕПу село розквітло — електрика, кооперативи, трактори (вони до колгоспів з’явилися). Та вже 1929 р. найенергійніших і заповзятливих, котрі створювали кооперативи і купували «Фордзони», розкуркулили й заслали в Сибір. Причому комнезамівці (завжди й скрізь знайдуться люмпени, маргінали, покидьки суспільства, ледачі й злісні п’янюги) намагалися замазати співучастю й пов’язати круговою порукою всіх. «Куркулів» висилали, не дозволивши нічого взяти з собою, — і відразу ж, тільки-но здавши конвою, грабували й розоряли спорожніле родинне гніздо. Найцінніше комнезамівська потолоч тягла собі, але й сусідів страдників, яких везли на сибірську Голгофу, примушували брати чужі речі: посуд, меблі, одяг, дитячі іграшки. Тих, хто відмовлявся, зараховували до підкуркульників і відправляли наступним етапом. Батько запам’ятав ці сцени, дитяча пам’ять фотографічна, пам’ятав він і дитячу ковдрочку з клаптиків, яку примусили взяти мою бабусю. Нею ніхто ніколи не вкривався...

Мені антипатичний збирач землі Російської Олександр Солженіцин, та він правильно писав про репресії 1937-го, які стали символом терору лише тому, що тоді сталінські головорізи взялися за соратників по революції, громадянській війні. Проте сотні тисяч троцькістів й інших політичних, змитих у труби ГУЛАГу за 58-ю статтею, — лише піна на поверхні селянського, багатомільйонного потоку початку 30-х років!

Даремно щовечора дід вмикав свого генератора і давав електрику — ніхто не запалював світла. Село причаїлося. Вулицями шастали донощики, заглядали у вікна, але віконниці закривати було не можна. Навіть фіранки боялися запинати! Вистежували не змовників проти влади, хоча багатьох обвинувачували й у цьому. Придивлялися, хто що їсть, чи не сховав хто зерно. Вечеряти при світлі мало кому хотілося, тому село дослівно занурювалося в радянську темряву.

Дід зрозумів політику стосовно села й України — й допоміг дочкам поїхати на Кавказ, де служив під час Першої світової, а старшого сина направив по військово-морському шляху; той став офіцером-підводником. Аби подалі від села й України. Мого батька восени 1941 року він прилаштував помічником до пастухів, гнати худобу на схід, та корови далеко не пішли, німці наступали швидше. Батько, слава Богу, проскочив, хоча п’яні енкавеесники із загороджувальних загонів мало не застрелили його, знущалися, тицяли до рота ствол нагана, аякже — хохол-дезертир! Хто повірить, що здорованю 16 років.

Та пронесло, батько добрався до Кавказу. Потім сім років армії — стільки служив його призов. Шоферував — Іран, ленд-ліз, іноді колони американських «студебеккерів» по чотириста машин ішли з інтервалом в одну годину. Півмільйона машин! Кому нині так не подобається Америка? Якби не було її, ні на чому було б добратися до Берліна! І про що б співали нинішні квасні патріоти, які безсоромно приватизували (точніше — русифікували) пам’ять про страшну війну?

У 1945 році померла його мама, моя бабуся. Їй пророкували оперну кар’єру й кликали навчатися до Київської консерваторії, але й голод позначився, і протитанкові рови, десятки кілометрів яких вирили жінки села. Танки Клейста цих ровів навіть не помітили, вони пішли на Донбас прямо через непідірваний міст!

Що дивувало в дитинстві — як мало в батька однолітків. Випускники 1941 року, ті самі атлети, котрі брали призові місця на всеукраїнських змаганнях, полягли в полях перед селом — їх, ненавчених, гнали в бій, давши одну гвинтівку на трьох. А батькових однолітків 1925 року народження — тих погубили через два роки. Всі, хто залишився в окупації, носили незмивне тавро, і в 1943—1944 рр. 18-річних українських парубків кидали в бій, не зарахувавши в списки частин, не привівши до присяги, не навчивши основ військової справи, у цивільному одязі — і знову з однією гвинтівкою на трьох. Коли це не геноцид, то що?

І що таке порівняно з їхньою долею двадцятирічне недоїдання? То колгоспні злидні, то вбогий армійський пайок, то повоєнні злидні й голод. Нам важко зрозуміти почуття людини, яка пережила страшний голодомор і потім десятиліття «звичайного» голоду. Ми бачили лише безхліб’я за Хрущова 1963 року й порожні полиці магазинів 1992-го, але це аж ніяк не те... На відміну від багатьох, хто тужить за СРСР, батько був розумною людиною і не любив ту владу.

Та тільки в 50-і роки, під час хрущовської відлиги, дід і батько могли дозволити собі посмішку або анекдот на адресу влади. До речі, вже дід чудово розумів, що ні до соціалізму, ні до Маркса люті «совєти» не мають жодного стосунку, що це самородна творчість російського генія. Якось він спересердя — читати я почав рано, читав усе підряд, зокрема й газету «Правда», й пишався батьківщиною вголос — висловився в тому розумінні, що хто б бачив і знав той СРСР (тут він грубо вилаявся, хоча загалом не лаявся), якби не російський солдатський чобіт і багнет. І тоді я вперше помітив, що не всі навколо росіяни...

Виявилося, що мої сільські друзі говорять не російською — в дитинстві різниця в мовах анітрохи не заважає, от я і не помічав її. Виявилося, що Росія для них — далека, чужа й не дуже приємна країна! Попри те, що прізвища багатьох жителів села закінчувалися на «ов». Такі спостереження не заохочувались, і батько якось мені це розтлумачив. Тепер я його розумію, пам’ятаю і батьківські аргументи — вагомі, навіть важкі. Володимир Кіндратович цілком мав рацію і хотів застерегти нас від зайвої цікавості й помилок. Дуже талановитий, батько багато чого домігся, та чудово розумів, що здатен на більше, але не в цій країні. Почуття власної гідності дуже заважало в ті часи. Не знаю, як із цим в Україні нині...

Великі люди! Таким цікавий весь світ, і в діда був перший приймач на селі, а в батька перший телевізор у нашому дворі. Коли Хрущов дав городянам землю, батько відразу побудував будинок. Підлоги ще не пофарбували — він купив письмовий стіл! Потім піаніно. На початку 60-х — друкарську машинку, портативний чеський «Консул». Тоді для цього був потрібен дозвіл КДБ і сторінка з відбитками літер. Авжеж — розмножувальна техніка. І книжки — сотні, а потім і тисячі книжок. Майстерний шахіст, талановитий винахідник, заслужений металург СРСР, людина найширшого кругозору, котра зробила себе сама, як кажуть англійці.

Лише в 90-х роках він мені признався, що, попри російських предків, російське прізвище, російську культуру, яку викладали в школі, попри добру частину життя, проведену в Росії, — ніколи не почувався там своїм. Недарма його предки тікали звідти по волю. Хоч би як там було, казав він, хоч би якою сільською й провінційною здавалася Україна, як далеко на схід, на Кубань і Амур заносило українців, а вони й там залишалися європейцями, в них європейський склад розуму, спосіб життя, етика й естетика, вони відчувають і поводяться як європейці. Нині це називається менталітетом. І, навпаки, хоч якою б високою була російська культура, як би далеко на захід просувалася Російська імперія, та завжди вона залишалася й залишається Азією.

Причому, дивувався батько, азіатів таке порівняння може, мабуть, і образити. Не кажучи вже про китайців і японців із їхньою стародавньою культурою; візьміть хоча б і татар, винних буцімто в тому, що зіпсували звичаї російського народу. Та в татар — ні пиятики, ні брудного мату, зате вроджена чемність і повага до старших. Цим вони схожі на українців.

Час минає, і правий Екклезіаст — усе повертається на круги свої. Ми пішли від СРСР, від його брехливого інтернаціоналізму, обсипалася імперська штукатурка, оголила риси нової Росії — і виявилося, що саме західні республіки приховували її справжнє обличчя. Путінська Росія навдивовижу швидко перетворюється на стару люту Московщину — і я дедалі менше усвідомлюю себе росіянином.

Зрештою на Москві світ клином не зійшовся, їй ніхто не давав монополії на руськість. Нас вистачало і до неї, і без неї. І українських росіян, і литовських, і новгородських, і поморів, і козаків. І ми чудово без неї обходилися! Поки московська ракова пухлина не дотяглася до нас... Росіяни й тепер, варто їм емігрувати до пристойної країни, швидко освоюються і стають анітрохи не гіршими за аборигенів. Якщо не вони самі, то їхні діти вже точно.

Ви назвете це русофобством? Не варто. А що любові немає ані найменшої, так насильно милий не будеш. І дід і батько дуже добре розуміли, що й радянську владу, і голодомор, і масові репресії, і трагедію безупинних війн, і знову голод разом з повоєнним геноцидом Західної України — все це принесла Москва. Вона безневинно кліпає блакитними очима — мовляв, це не я, це СРСР, це ми всі разом! Та я щось не пригадаю жодної республіки, яка б добровільно ввійшла до складу цього «Союзу». Момент істини настав 1918 року, коли радянська влада залишалася тільки на землях князів­ства Івана III — лісових, нечорноземних областях навколо Москви, корінних, злиденних землях. Решті, навіть росіянам Чорнозем’я, вона й у страшному сні не снилася.

І тепер — яка може бути любов до країни, що з ранку до вечора поливає брудом сусідів, погрожує їм, ображає їхніх керівників — і знову кліпає здивовано очицями — не люблять! Ах, так?! Ну, я вам покажу! І показує — приклад православної Грузії, понад двохсотрічного союзника, міста й села якого громили руками чеченських бойовиків (їхні руки по лікоть і в російській крові), ще свіжий.

Отака конкретна історія. Можна пригадати й більше, та й цього досить. Тож не варто обвинувачувати Україну в спекуляціях на тему голодомору. Для мене це зовсім не «спекуляція». Немає жодних сумнівів у тому, що це був свідомий, цілеспрямований геноцид, як немає сумнівів і в тому, хто його влаштував. І те, що своїх же одноплемінників також морили голодом, зовсім не виправдання. А обтяжувальна обставина.