ЮРІЙ ШУХЕВИЧ: «ПОТРАПИВШИ В ПАСТКУ, БАТЬКО ЗМУШЕНИЙ БУВ ПОКІНЧИТИ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ...»

«ДТ» присвячувало свої публікації життю та боротьбі Романа Шухевича, головнокомандувача УПА, главі проводу ОУН в Україні. Своєрідним відкриттям (і найоб’єктивнішим, як зазначав син Романа Юрій Шухевич), була велика стаття істориків Дмитра Вєдєнєєва і Юрія Шаповала (№6 від 16 лютого ц.р.), де вперше, використовуючи архівні матеріали, які стали доступними, автори розкрили, зокрема, причини загибелі Шухевича 1950 року. Проте Юрій Шухевич при зустрічі ще більше пролив світло на той фатальний для його батька ранок 5 березня 1950 року.

— Роман Шухевич мав покинути будинок Наталі Хробак у селі Білогорща під Львовом у ніч із четвертого на п’яте березня 1950 року. І тоді його, швидше за все, минула б фатальна доля — у будь-якому разі, на якийсь час. Та, як можна припустити, він хотів врятувати архів УПА. Три його охоронці вночі перенесли архів із Білогорщі до сусіднього села, Зимної Вітки, до будинку пані Лисної. Після їх повернення на світанку батько мав покинути Білогорщу, адже після арешту своєї зв’язкової Дарії Гусяк розумів, що ризикує життям. Та не встиг виконати задумане: село й будинок оточили. І коли охоронці на світанку підходили до Білогорщі, вони наштовхнулися на засідку, тому не змогли допомогти батькові.

Кільце навколо будинку стискалося. Москва, швидше за все, наказала взяти Шухевича живим: потрібно було «простежити» і зламати всю структуру організації, а потім публічно (задля повчання місцевих патріотів) судити головнокомандувача УПА. Тому операцію готували старанно, до неї залучили величезні сили.

До останнього моменту Роман Шухевич сподівався, що вирветься з кільця. Тому зненацька вискочив із своєї схованки на сходи, намагаючись вибігти на подвір’я. Та на сходах були люди. У колотнечі темного вузького коридорчика все й сталося. Очевидно, стріляв батько (нещодавно, при капітальному ремонті будинку в Білогорщі в одній з дерев’яних сходинок знайшли кулю від його пістолета), стріляли в нього, але не з метою вбити, а, швидше, знешкодити. Виникла перестрілка, батько кинувся назовні, і в цей час один із солдатів вистрілив йому в руку, в якій був пістолет. Та Шухевич був поранений нижче грудей. Пізніше, коли мене привезли на упізнання, я побачив на білій сорочці сліди поранення. Батько зрозумів, що вирватися з оточення вже не зможе, і вирішив покінчити життя самогубством, вистріливши собі в скроню. Я бачив обпалене волосся біля скроні, кіптяву на обличчі. Знаю, що на місці, відразу біля входу в будинок, батька кількаразово фотографували. Та ці знімки ніколи раніше не публікувалися. У пресі публікували інші — де обличчя батька було підретушовано, без слідів крові тощо. І тільки в «ДТ» уперше опублікували правдиву фотографію, зроблену відразу після загибелі Романа Шухевича.

Охорона, хоча й невеличка, у батька була. Інша річ, що три бійці нічим не могли допомогти своєму командиру, який опинився в пастці. Другий момент стосується архіву. Його винесли з будинку в Білогорщі і на кілька днів врятували. Це може підтвердити господиня будинку в селі Зимна Вітка пані Лисна, яка дотепер жива. Очевидно після загибелі Романа Шухевича розпочалися пошуки зниклого архіву. Під «маркою» українських хлопців солдати обходили сусідні села. Були вони й у Зимній Вітці, і, мабуть, почули від Лисної щось таке, що навело їх на слід. Тому через кілька днів архів усе-таки потрапив до рук МДБ, хоча фактично через нього батько й постраждав. Якби він вийшов напередодні ввечері, нічого страшного не сталося б. Він міг залишити архів на кілька днів, якщо був переконаний у надійності місця його збереження.

Шухевич загинув, але не так, як хотілося Москві... Тому за його ліквідацію нікого особливо не нагородили, хіба що був заохочений солдат, який смертельно поранив «ворога».

— Нещодавно в пресі пройшла інформація, що в Івано-Франківській області знайдений ще один архів Шухевича.

— Це було недалеко від містечка Долини Івано-Франківської області. Та знайшли не архів Шухевича, пропагандистські матеріали УПА. Коли наприкінці 60-х на цих територіях діяв Національний фронт, його члени їх поширювали. Керівників фронту заарештували 1967 року, але один із його учасників на якийсь час залишився поза підозрою каральних органів. В 70-х його все-таки заарештували, але він устиг розповісти своєму сину, де заховані ці матеріали УПА. Син спочатку боявся викопувати їх, а потім ліс так заріс, що він уже не міг їх знайти. Допоміг випадок. Робітники викорчовували старі дерева і знайшли два бідони з якимось друкарськими матеріалами. Частину розтаскали, але коли довідалися, що це таке, папери стали повертати. Нині за цими матеріалами доглядає керівництво області.

— Відомо, що через активну діяльність батька постраждала вся ваша сім’я...

— Так, ще 1945 року нашу сім’ю почали «ламати». Заарештували бабусю, матір Романа Шухевича, і відправили в заслання в Казахстан, де вона померла 1956 року. 1947 року депортували діда, і він помер у Кемерівській області. Забрали маму, мене, мою 5-річну сестру і бабусю по матері. Через рік бабуся померла. Мама відсиділа 10 років, а потім жила на поселенні в Новосибірській області.

Нас із сестрою відправили до дитячого будинку у Чорнобиль. Там ми були півроку, потім я зумів написати лист знайомим, давши в такий спосіб знати про себе. І нас відразу ж перевели до іншого дитячого будинку — у Донецьку, який тоді називався Сталіно. Звідти я зміг утекти 1947 року, але потім повернувся за сестрою. За цей час я написав батьку, бачився з ним. У березні 1948 року мене заарештували і тримали у в’язниці, сказавши: «Ми тебе не відправимо в табір, поки ти не зустрінешся з батьком — живим чи мертвим». Так і сталося. Напевно, я був першим, хто побачив батька мертвим. Він загинув близько шести годин ранку, а мене привезли на упізнання об одинадцятій.

Мене засудили на 10 років. 1954 року вийшов указ, в якому говорилося, якщо неповнолітній засуджений відсидів третину строку, повторний суд міг його виправдати. На той момент я відсидів уже шість років. Та стосовно мене «амністія» тяглася два роки. І лише 1956 року мене звільнили. Поїхав до мами на заслання, і ми разом повернулися до Львова. Звичайно, нас ніде не прописували. Крім того, генпрокурор Руденко опротестував моє звільнення (головне обвинувачення: я син керівника ОУН-УПА, і друга причина — дисциплінарні порушення, що не мають нічого спільного з моєю політичною статтею), і я мав досидіти ще два роки. Це було незаконно, та хто міг піти проти прокуратури? Проти мене було порушено ще одну кримінальну справу — антирадянська агітація. Судили у Львові, і я отримав ще 10 років. Цього разу відбував строк у таборах у Мордовії. 1968 року звільнився, але не мав права проживати в Україні. Оселився на Північному Кавказі. 1972 року знову був заарештований. Крім всього іншого в мене знайшли мою незавершену роботу «Роздуми вголос». У результаті — ще 10 років. У підсумку я відсидів 11 років і відбув п’ять років заслання. У в’язниці втратив зір. Повернувся до Львова 1989 року. Як інвалід мав право на прописку, мама прописала мене на свою площу, хоч це було досить складно...

— А як склалася подальша доля вашої мами, сестри?

— 1956 року, коли ми з мамою приїхали до Львова, то жили в знайомих, не могли прописатися. Звичайно, нас вистежили. Мамі дали три роки. На щастя, вона потрапила під амністію 1957 року, отже відсиділа лише рік. Спочатку жила в Миколаєві Львівської області в добрих людей. Господарювала, доглядала за дитиною. Та «каральний меч» наздогнав її і тих людей. У них були великі неприємності. Потім вона якось погасила судимість і стала жити у Львові. Померла цього року, 28 лютого.

Сестра спочатку жила в дитбудинку в Донецьку, потім закінчила семирічку, Дніпропетровський будівельний технікум, працювала в проектному інституті. А потім поступила до Львівської політехники на будівельний факультет. Її вже не чіпали. Правда, був донос у КДБ. Мовляв, дочка Романа Шухевича живе за підробленими документами. Річ у тому, що в дитбудинку (мабуть, щоб захистити дитину від неприємностей) моїй сестрі Марії виписали документи на дівоче прізвище матері — Березинська. Потім вона стала Березанською. Їй зробили дуже цікаве свідоцтво про народження: у графі «мати» там був прочерк, а в графі «батько» значився не Роман Шухевич, а Роман Березанський. Змінили рік і місце народження.

Коли сестра довідалася, чия вона дочка, їй порекомендували мовчати. Та найближче оточення, звичайно, про це знало. От хтось і доніс. Та Марія успішно закінчила інститут, вийшла заміж, живе із сім’єю у Львові. Звичайно, відновила своє справжнє свідоцтво про народження, переоформила й інші документи.

— Скільки вам було років, коли загинув батько?

— Сімнадцять. Та постійно батько з нами не жив. Пам’ятаю, із кінця 1939 по 1941 ми жили всією сім’єю в Кракові. Тоді батько тільки звільнився з ув’язнення, поїхав у Польщу, до Гданська, а потім у Краків. Туди приїхали й ми з мамою. Потім я зустрічав батька в жовтні 1947 року й у січні 1948-го. Та дотепер добре його пам’ятаю.

— Ви схожі на нього?

— Чисто зовнішньо ні. Я пішов у материн рід, у Березинських. У мами був брат, кажуть, я схожий на нього.

— Чим ви займалися після повернення до Львова?

— Я повернувся в березні 1989 року. А тут саме розпочинав розгортатися патріотичний рух. Незадовго перед моїм приїздом сталася перша серйозна сутичка: грубими методами й побоями міліція розігнала демонстрацію. Отже, я влився в демократичне русло, став виступати на мітингах, ввійшов до страйкому, організовував різноманітні демократичні акції. 1990 року в складі ініціативної групи працював по створенню Української міжпартійної асамблеї. Нинішнього року 1 липня виповнилося 12 років цій організації, яка називається сьогодні Українською національною асамблеєю. Отже, минуле десятиріччя було складним, але дуже цікавим...