Йому воздалося за віру

Його далекий прадід був козацьким поштарем, і тому в родині Шаваринів часто звучали розповіді про далекі козацькі звитяги і поразки. В дитячій уяві вимальовувалася загадково героїчна епоха, в якій Микола сам не проти був пожити. Але батько і мати виховували шістьох дітей у релігійному дусі, вчили їх дотримуватися заповідей Божих. Войовничість в малечі не приживалася.

У тодішній польській державі малий Микола чув, що він не поляк. То хто ж? Дитячий розум не знаходив відповіді. Батьки-селяни прагнули, щоб допитливість дитини переросла у щось серйозне. І тому після закінчення початкової школи посилають Миколу вчитися до міста. Хлопець стає учнем Тернопільської гімназії. У 20-х роках минулого століття це був осередок патріотичного виховання. Саме тут сільський хлопчина починає розуміти, що його національність — українець. Миколі було з ким дружити і на кого рівнятися. Бо в його класі вчилися тямущі хлопці, які пізніше стали відомими людьми — єпископ УГКЦ у Станіславі Степан Дмитерко, один з чільних діячів ОУН Григорій Христинюк. На рік старший був Олекандр Смакула, видатний фахівець у галузі оптики та фізики кристалів. У гімназії викладали теологічні предмети, і саме вони задали напрям у житті Миколи Шаварина.

Випускник гімназії відразу вступає до греко-католицької духовної академії у Львові. На той час це був уже богословський заклад європейського рівня. Ректор Йосиф Сліпий, відвідавши західні держави і вивчивши досвід релігійних та наукових установ Європи й Америки, зробив усе, щоб підняти академію на новий щабель розвитку. Микола Шаварин назавжди запам’ятав владику і престолонаслідника УГКЦ як доброзичливого, але суворого учителя, як мудру людину, котра не лише проповідує релігійні істини і подає цікаві факти з історії Церкви, але й дає молоді важливі життєві настанови. Йосип Сліпий вчив семінаристів, що наука богослов’я і віра не повинні бути мертвою теорією, а сповненою життя практикою. То ж треба виробити в собі чесноти та здобути знання, яких вимагає і час, і духовний сан.

Вдячний учень не забуде і реколекції митрополита Андрея Шептицького в академії. Його щорічні вісім днів науки-молебні, сповіді, слухання Святої Літургії, духовної музики були далеко не ритуалом, а уроками життя.

Під час німецької окупації діяльність богословської академії на декілька місяців переривається. Микола Шаварин повертається до рідних місць і працює в містечку Скалаті в референтурі ОУН як знавець мов і навіть редагує газету «Нове життя». Та окупаційна адміністрація академію не ліквідувала, і хлопець навчання таки закінчує. У вересні 1944 приймає сан священика й отримує парафію в селі Підволочиського району.

Однак лише рік Микола Шаварин займався справами духовними. Німецьку владу змінила влада більшовицька, яка скоро почала закручувати гайки. Уже попахувало ліквідацією УГКЦ. Священнослужителів католицької церкви східного обряду переконували, щоб вони добровільно переходили в православ’я. Для «просвітництва» використовували батьків. А Шаварин відмовлявся.

Отець Микола зрозумів, що хмари навколо нього згущуються і перейшов на цивільну роботу. Працював касиром, а відтак бухгалтером у конторі заготзерна, бо підготовлених кадрів більшовики тоді ще не мали. Наприкінці 40-х років Микола Шаварин повертається до «сродної» праці і стає душпастирем у Тернополі в каплиці редемптористів, а відтак відправляє богослужіння у батьківському будинку. Але емгебісти вже ретельно зацікавилися впертим священиком.

— Мене викликали на допити в районне МГБ, бо знали, що до православної віри я не перейшов. З кожним роком напруга посилювалася. Бо нові можновладці володіли інформацією про мене і мою сестру Єлизавету, яка була засуджена на 10 років як зв’язкова ОУН.

Так довго тривати не могло. І ось поворотний пункт у долі настав. У березневий день 1950 року до хати зайшли червонопогонники, вивели священика і посадили у вантажівку. Далі — залізнична станція і товарний вагон, вщерть заповнений земляками. Поставили біля дверей корито для потреб, і поїзд рушив. Привезли у Бережани, на тюремне подвір’я. Того ж дня опергрупа МГБ поїхала у сусідній район за дружиною Марією і двома малими донями — Іриною та Ганною. «Ви заарештовані» — короткий вердикт. Дозволили взяти лише постільні речі та одяг. А все інше домашнє майно, худобу, збіжжя власті конфіскували і, як виявилося згодом, розподілили між собою. Родина теж опинилася у Бережанах.

У тюрмі зустріли Великдень. Заспівали «Христос Воскрес!», і в душах на мить просвітліло. Але у Провідну неділю арештантів знову посадили у товарняк. І невільницький поїзд, довантажений вагонами з інших західноукраїнських міст, рушив. Тільки через тиждень, у далекій Пензі, дозволили вийти і перепочити та дати собі лад. І знову ешелон поповз — до Новосибірська! А потім був Томськ і станція Асіно. Здається, все, кінець світу, бо далі немає залізниці. Насправді, це звичайний пересильний пункт, де зібралося багато побратимів по недолі. Звідти пливли баржею понад 300 кілометрів до селища Єргази. Куди не глянеш оком —дрімучі ліси, а в низинах все залито водою. Колега по нещастю — отець Козоріс гірко пожартував: «Що воно таке: навколо вода, а всередині чорна біда». І сам відповів: «Це ж залитий морем людських сліз Сибір».

Спочатку в’язнів поселили в наметах. Але для виживання, щоб якось облаштуватися і не замерзнути, вони самі почали рубати ліс і будувати дерев’яні бараки. Коли підсихав грунт, корчували пеньки, розпушували землю і садили картоплю, у червні-липні заготовляли сіно. І сталінські невільники, робить висновок отець Микола, не відрізнялися від невільників періоду царської Росії. Доводилося працювати весь день при сорокаградусному морозі. Немало знайомих священиків ще в молоді літа на все життя втратили здоров’я. Кадебісти неодноразово пропонували вірному УГКЦ співробітництво, обіцяючи легшу роботу. Але він знову й знову відмовлявся і все починалося спочатку.

Додому Микола Шаварин повернувся аж через сім років. Заледве знайшов бухгалтерську роботу в селі. Зустрів добру людину — консультанта шкільних справ в райкомі партії, який допоміг влаштуватися за фахом дружині-вчительці. А вже у 60-х роках недавній політв’язень прописався з сім’єю в Тернополі. Про сан католицького священика східного обряду годі було й мріяти. І він працює на різних роботах — то касиром, то бухгалтером на цукровому заводі, в торгодязі, на базі культтоварів. І заодно сорок років у родинах добре знайомих людей таємно робив відправи, хрестив немовлят, вінчав молоді пари у батьківській вірі. Миколу Шаварина Бог таки оберігав від нових розправ, бо жодного разу на нього не доповіли органам!

— У березні 1990 року УГКЦ вийшла з підпілля в Україні, була легалізована, — в’язень сумління називає знаменну подію «актом воскресіння віри». — Я спочатку не вірив у це, думав, що більшовики замислили нову провокацію, щоб виявити відданих УГКЦ, а потім їх арештувати. Але вже через місяць-два переконався, що процес відновлення в Україні могутньої церкви, за якою стоять мільйони вірних, — незворотний. І сказав собі: нічого боятися! Оптимізму додали й інші отці, що постраждали за віру.

Невдовзі єпископ Ігор Возняк запропонував отцеві Шаварину як людині з грунтовною теологічною підготовкою і знанням кількох мов викладати у монастирі редемптористів у Львові. І понад два роки літній, але міцний духом учитель читав майбутнім богословам курси патрології, історії церкви, навчав їх грецької, латинської та церковнослов’янської мов. А у вищій духовній семінарії імені Йосифа Сліпого, що у селі Великій Березовиці поблизу Тернополя, отець Микола Шаварин уже понад 12 років викладає грецьку і латину. І сподівається вчити студентів класичних мов ще довго.

Богослужіння 89-річний священик уже не відправляє. Але перед великими релігійними святами він сповідає та причащає мирян у Катедральному соборі в Тернополі. Недаремно Папа Іван Павло Другий за «сподвижницьку працю та заслуги на Божій ниві» нагородив митрофорного протоієрея Миколу Шаварина знаком святого Христа. «Йому воздалося за віру», — говорить священство.

А сам отець і педагог не приховує, що ця відзнака — зобов’язує його думати про ще ревніше служіння Господові.

— Але що додає мені сили і віку? — запитує себе Микола Шаварин. — Просто — здоровий спосіб життя. Я не п’ю, не курю, часто проводжу вільні години серед природи, кошу сіно, збираю лікарські трави, гриби. І отримую від землі особливу енергію, від спілкування з Богом через молитву. І тому прожив майже 90 років.

Отець Микола Шаварин, віримо, на цьому світі Божу справу ще не завершив. Його знання, життєва мудрість та духовна сила так потрібні людям, особливо молодшому поколінню.