«Язик» у поствиборному соусі. Які перспективи розв’язання однієї з найважливіших проблем

…Я висловлюю сподівання, що ця Конвенція [про охорону нематеріальної культурної спадщини] відповідним чином сприятиме збереженню мовного розмаїття, що є невідкладним завданням, враховуючи темпи зникнення мов (у середньому дві мови на місяць). Я маю на увазі, зокрема, корінні народи, для яких захист рідної мови є їхньою центральною вимогою у плані збереження своєї самобутності та спадщини…

З послання генерального директора ЮНЕСКО
Котіїро Мацуури, 21 лютого 2004 року

Україна може по праву пишатися статусом єдиної на пострадянському просторі країни, де вдалося уникнути міжетнічних конфліктів. Однак цій ідилії останнім часом загрожує різке зростання прагнення багатьох партій та рухів підвищити свій рейтинг за рахунок необачного педалювання дуже делікатних проблем, зокрема мовної проблеми, або проблеми російської мови, що може призвести до посилення міжетнічних суперечностей в Україні і порушення її єдності.

Розв’язати проблему чи використати?

Тут у жодному разі не відкидається право будь-якого народу та його представників на захист своєї ідентичності й культури. Однак слід враховувати, що питання в суспільстві можна порушувати або так, щоб знайти рішення, або так, щоб загострити проблему, завести справу в глухий кут і в результаті зруйнувати суспільство.

Україні, як і решті країн колишнього СРСР, дісталася тяжка спадщина так званої «ленінської національної політики». Це не тільки її результати, що призвели до повного зникнення десятків малих народів, фізичного знищення та культурної асиміляції представників значної частини етносів, які ще існують, а й укорінені традиції та уявлення щодо способів розв’язання міжетнічних проблем. Тому багатьох не дивує і не шокує безапеляційна постановка питання в якій-небудь програмі: «надати статус державної російській мові» або «провести референдум про надання державного статусу такій-то мові» чи ухвалення серії популістських рішень міськрад по Україні «про запровадження російської мови як регіональної» під час післявиборного поста партій і політтехнологів.

У плані використання міжетнічної і будь-якої іншої проблеми для завоювання популярності чи взагалі доведення справи до перевороту ленінський цитатник у праці «Соцреволюція і право націй на самовизначення» рекомендує: «Соціалістична революція може спалахнути не тільки через великий страйк чи вуличну демонстрацію, чи голодний бунт, чи військове повстання, чи колоніальний заколот, а й через будь-яку політичну кризу на кшталт справи Дрейфуса чи цабернського інциденту, або у зв’язку з референдумом у питанні про від’єднання пригнобленої нації...». Однак практика вже нової держави, яка утворилася у ХХ столітті на базі такої популістської діяльності, а потім неминуче зникла, виключала саму можливість страйків чи демонстрацій, зате включала жорстокі розправи з інакодумцями і борцями за права цих націй.

На жаль, дуже багато нинішніх партій та рухів в Україні навмисно або з недомислу йдуть аналогічним провокаційним ідеологічним шляхом.

Водночас реальної компромісної формули вирішення мовної проблеми в Україні досі не запропоновано. Вже більше десятка розроблених і відхилених, завдяки вищеописаним методам політичних інтриг, проектів закону про мови в Україні (у ряді випадків непоганих) страждають на принципові недоліки й перекоси. Ряд проектів побудований на взаємовиключних принципах: одні ставлять в основу наявність однієї державної мови — української, інші пропонують двомовність — українську й російську. Більшість вад проектів саме й упираються в неможливість врахувати ситуацію з катастрофічними наслідками колишньої національної політики.

У своїй невеличкій брошурі «Концепція вирішення мовної проблеми», виданій на початку 2005 року обмеженим накладом і розісланій у Верховну Раду, Кабмін, президентові та іншим адресатам, яких вона може зацікавити, автор цієї статті спробував докладніше зупинитися на викладеній тут темі.

Гуманітарна катастрофа
чи історична неминучість?

Одна з основних вад наявних проектів законів про мови в Україні — відсутність оцінки нинішнього стану мовного балансу в Україні, оцінки того, наскільки відповідає він демографічним, культурним кордонам, можливості збереження самобутності й культурної спадщини етносів тощо. Це особливо важливо, коли враховувати стан фактичної гуманітарної катастрофи для багатьох мов, у тому числі й української, значний мовний дисбаланс у країні. У результаті в проектах законів про мови такі питання доводиться вміщувати у статті, в яких вони недоречні. Тому проекти часто виходять перекошеними, мають характер тимчасових, незбалансованих, одномоментних тощо.

По суті, закон про мови повинен становити собою звід правил, які регулюють мовні відносини у більш-менш сформованому середовищі, де не допускається наявність різких дисбалансів. Якщо ж вони є, їх необхідно виправити або окремим законом, як це, наприклад, було передбачено в конституції Індії під час отримання незалежності 1947 року, або запровадженням перехідних положень до закону про мови. І тільки потім говорити про регулювання усталених мовних відносин.

В Індії на час здобуття незалежності стан мовного балансу також відповідав рівню гуманітарної катастрофи. Практично всі мови не мали розвиненої писемності, кодифікації, систематизації. Єдиною мовою, якою володіли 7—8% населення, була англійська. Тому, поряд із єдиною загальнодержавною мовою хінді, на 15 років тимчасово запроваджувалася англійська мова як державна. І коли з’ясувалося, що проблема хінді не так швидко вирішувалася, тимчасовий статус англійської продовжили. Сьогодні хінді розмовляють уже близько половини населення країни, тобто 0,5 млрд. чоловік. При цьому знання хінді, як і знання інших місцевих мов, стимулюється певною політикою, в концепцію якої входить увесь набір сучасних методів, у тому числі розробка технічних засобів, комп’ютеризація, кодифікація, заохочення творчості тощо.

Таким чином, в Індії практично не було тертя з приводу звуження сфери поширення англійської мови. Не було партій і рухів, які протестували проти «хіндізації» країни, оскільки це сприймалося суспільством як відновлення природного культурного і мовного балансу. Хоча тертя між іншими мовами були, але вони врегулювалися законом.

В Україні — державі, що є єдиним місцем зародження й розвитку культурного середовища української мови — також простежуються всі ознаки гуманітарної катастрофи. Вони є як наслідком попередньої національної політики, так і наслідком неурегульованих мовних відносин у теперішній державі. Сьогодні із 75% українців близько половини вже не знають рідної мови. Вони розмовляють переважно російською, яка, значною мірою не з вини самих росіян, використовувалася спочатку в Російській імперії, а потім в СРСР як засіб для витіснення інших мов шляхом створення преференцій, заохочення творчості, не кажучи про пряму заборону використання рідних мов. Те ж саме можна сказати про мови інших корінних народів України, з вужчими кордонами проживання, наприклад у Криму та інших районах. З огляду на цю ситуацію, можна вважати, щонайменше, неделікатним порушення низкою партій та міськрад питання про захист саме російської мови в такій прямолінійній формі — про надання російській мові статусу державної по всій Україні чи в такій же незбалансованій формі — про надання їй статусу регіональної. Тобто йдеться про серйозну преференцію мові, яка катастрофічно витісняє мову одного з основних етносів у країні. При цьому основною мотивацією тих, хто пропонує таке вирішення мовної проблеми, є історична неминучість. Мовляв, якщо вже так сталося, навіщо все змінювати?

Низка партій, які, на мою думку, небезпечно спекулюють на проблемі російської мови, заявляють, що ми, мовляв, повинні виражати думки виборців. І якщо їм не хочеться сьогодні вивчати іншу мову, окрім російської, ми мусимо йти їм назустріч.

На мій погляд, така постановка питання, щонайменше, лицемірна і блюзнірська. Крім того, вона повністю суперечить як Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини, так і Європейській хартії про захист мов національних меншин. У Конвенції відзначається, що — «охорона» означає вжиття заходів із метою забезпечення життєздатності нематеріальної культурної спадщини, включно з її ідентифікацією, документуванням, дослідженнями, збереженням, захистом, популяризацією, підвищенням її ролі; її передачу переважно з допомогою формальної і неформальної освіти, а також відродження різноманітних аспектів такої спадщини». Відповідно до Конвенції, «мова є носієм нематеріальної культурної спадщини».

Згадаймо про Червону книгу природи. Якщо виникає загроза зникнення якогось виду метеликів, тигрів чи черепах, то вчені б’ють на сполох, суспільство виділяє кошти на створення заповідників, забороняє полювання, стимулює розведення рідкісних видів. Чому ж у нашому суспільстві все ще існує таке байдуже ставлення до зникаючих народів? Доречно буде нагадати, що, відповідно до даних збірника «Генофонд населения России и сопредельных стран» (Т.1, СПб, 2000), у період 1926—1959 рр. на території Росії зникло близько 90 етносів зі 194.

Сказане не означає, що російська мова, як і будь-яка інша мова, не потребує захисту, але цей захист може бути вибраний в іншій, менш конфліктній формі.

Про засади мовної політики

Беручи до уваги вищесказане, можна помітити, що розв’язання мовної проблеми — украй делікатне завдання, яке не може зводитися до двох гасел: запровадження чи незапровадження другої державної мови. Воно, щонайменше, має передбачати прагнення до забезпечення пошуку компромісу, єдності суспільства. Для цього виробляються і обговорюються концепції. Наприклад, у Верховній Раді вже лежить досить непоганий проект закону України про концепцію етнополітики в Україні, розроблений депутатом Рефатом Чубаровим. Мабуть, доречно було б у цьому руслі розробити і мовну концепцію, про необхідність якої мені вже доводилося писати 2001 року, а також про деякі важливі її принципи. Зупинимося коротко тільки на двох із них.

Принцип «з’єднуватися не зливаючись». У Європейському Союзу ще кажуть «єдність у розмаїтті», але в цьому принципі трохи інший відтінок. Він може бути основою загальнонаціональної ідеї кожної цивілізованої держави. У мовній політиці мають бути як об’єднавче начало, що зберігає можливість існування суспільства, держави, природи як єдиного цілого, так і умови збереження розмаїття мов, культур, видів істот, які наповнюють світ неповторними барвами й відтінками.

Принцип забезпечення середовища існування мови. Наявність мовного середовища — одна з найважливіших умов життя мови. Інакше мову треба вважати мертвою. На жаль, цього окремо не підкреслюють у багатьох міжнародних документах і це не прописано в запропонованих в Україні законопроектах про мови. Те ж саме слід говорити і про існування культури будь-якого народу.

Якби вам запропонували в музичній школі заочно навчатися гри на музичному інструменті, якого у вас немає, так і не торкаючись цього інструмента, то що б ви подумали про цю школу і про її випускників із дипломами професійних музикантів?

Такі уявлення значною мірою поширені у країнах СНД із часів СРСР і колишньої імперії й затято захищаються деякими політичними діячами в Україні сьогодні.

Ми мусимо чітко розуміти, що таке мовне і культурне середовище для існування кожної національності. Це такий набір гарантованих законом культурних умов, що включає можливість побутового, освітнього, наукового, художнього й іншого спілкування, які дозволяють автоматично, без додаткових платних курсів навчатися, підтримувати і творчо розвивати мову й культуру національності.

Те ж саме слід сказати і про забезпечення можливості вивчення державної мови та відповідного мовного середовища — як реалізацію прямого конституційного права кожного громадянина. У жодному з рішень міськрад про мови немає навіть натяку на такі принципи.

Одна мова чи двомовність?

Враховуючи ситуацію з нагальною потребою відновлення мовного балансу, слід розглянути це питання тільки з однієї точки зору. Який варіант вирішення мовної проблеми найменш конфліктний у суспільстві і працює на його єдність?

Спробую обґрунтувати, що варіант збереження єдиною державною мовою української поряд із реальним забезпеченням функціонування місцевих мов у місцях компактного проживання інших етносів, і насамперед корінних народів, а також забезпечення можливості здобуття освіти рідною мовою для представника будь-якої національності в Україні можна було б вважати ідеалом концепції мовної політики. Нагадаємо, що у США, де значною мірою реалізується така політика, попри реальне існування і вживання єдиного американського варіанта англійської мови, забезпечується можливість здобуття освіти 80 мовами. Це компромісна й менш конфліктна формула вирішення мовної проблеми, яка, втім, потребує серйозної деталізації під час формування балансу між мовами у кожному конкретному регіоні.

Крім того, слід враховувати різні аспекти функціонування єдиної мови: як позитивні, наприклад — комунікативна функція, що об’єднує народи в державі, дає доступ до інших культурних та інформаційних джерел, так і негативні — наприклад, асимілююча, поглинаюча функція, що відриває інші етноси від рідної культури, сприяє їхній деградації і формуванню субкультурного прошарку — стану «культурних люмпенів».

Варіант запровадження двох державних мов — української і російської — значно конфліктніший, по-перше, з вищезгаданих історичних причин. По-друге, ці дві мови в Україні виконували б в основному різні функції. Українська забезпечує більшою мірою збереження культурної самобутності українського етносу плюс виконує комунікативну функцію між націями, а російська — здебільшого забезпечує комунікацію, оскільки мова російського етносу зберігається в Росії. По-третє, розмежування принципів застосування двох мов зробити буде важко, беручи до уваги функціонування в армії, науці, побуті, соціальній та інших сферах. За наявності вільного вибору мови, як обіцяють популісти в партіях і міськрадах, триватиме катастрофічне витіснення української мови російською, більш матеріально й інституційно забезпеченою. Якщо ж буде введено обов’язкове вивчення двох мов, це, з одного боку, не дасть ніякого полегшення тим регіонам, які ініціюють запровадження другої мови, але призведе до погіршення становища малих народів, яким доведеться вивчати три мови, враховуючи рідну. Тоді як у першому варіанті вони, поряд із росіянами, вивчають не більше двох мов і не відчувають дискримінації. З іншого боку, наявність двох комунікативних мов на одній території неминуче призведе до конкуренції і витіснення однієї з мов. Здогадайтеся, якої.

Спробу замінити гасло про запровадження другої державної мови на гасло про запровадження другої офіційної мови слід розглядати як демагогічний прийом, не більше. У Держдумі РФ 2005 року в пояснювальній записці до закону про російську мову зазначалося, що єдиного тлумачення терміна «офіційна мова» немає, і давалося посилання на «Краткий этнологический словарь», у якому офіційна мова розглядається як «політико-юридичний синонім державної».

Мовний парад міськрад і проблема російської мови

Говорячи про недавні рішення Харківської, Севастопольської, Луганської, Донецької міськрад про надання російській мові статусу регіональної, варто сказати, що в них не простежується спроба справедливо розв’язати проблему, а очевидне продовження передвиборної риторики за принципом перетягування каната. Міськради забули, що вони не філії партій, а органи, тимчасово найняті суспільством для кращого виконання, а не порушення державних законів. Депутати забігли наперед, оскільки в Україні поки що немає концепції збалансованого вирішення мовної проблеми. Вони прийняли «білль» про права, але забули, що треба вслід за цим приймати і «білль» про обов’язки. Відповідно до Європейської хартії про мови, запровадження регіональної мови не повинно шкодити офіційній і будь-якій іншій мові. Крім того, наприклад, у Харкові, за даними перепису 1989 року, чисельність етнічних росіян становила 33%. Таким чином, близько 60% тут — українці. Майже половина їх уже не знають рідної мови. У Севастополі не знають мови майже всі 21—24% українців. Тому необхідно передбачити, щоб у магазині, лікарні, бібліотеці громадянинові України могли відповісти як російською, так і українською, а в Криму — кримськотатарською та іншими тощо. Це делікатна проблема. Інакше все перетвориться на профанацію, як і епопея «про надання російській мові статусу загальнодержавної».

Про порівняння мовної політики України
і Росії

Якщо порівнювати проекти більш-менш вдалих законів про мови в Україні і закон про мови Російської Федерації, то вони виявляються, на розчарування тих, хто орієнтується не на розв’язання проблеми, практично ідентичними. Таке порівняння я проводив раніше у пресі й наводив у згаданій брошурі про концепцію вирішення мовної проблеми. Ці закони спираються на єдину державну мову, в одному разі — українську, в іншому — російську. Прикладами таких проектів можуть слугувати проект закону про мови уряду Ющенка і, хоч як це дивно, уряду Януковича. Наприкінці 2003 року останній проводив відкриті слухання свого проекту закону про мови в Українському домі під головуванням віце-прем’єра Дмитра Табачника. Тоді принципових заперечень проти цього проекту в Україні не було. У цьому сенсі різка зміна позиції Віктора Януковича, вже як кандидата у президенти 2004 року, на протилежну викликає багато запитань.

На мій погляд, самі засади мовної політики Росії у зв’язку зі зростанням настроїв і ностальгією за імперським і радянським минулим дрейфують до властивих цим утворенням уявлень. Зокрема, досить дивне проведення перепису населення у 2003 році, коли в графі «національність» дозволявся будь-який запис. Заохочення такого легкодумства призвело до появи «ельфів», «козаків», «сибіряків», «горян». Що можна розглядати як стимул до відриву від культури реальних етносів. Аналогічно можна охарактеризувати експерименти з новою концепцією самоідентифікації громадян Росії. Тому в Україні не слід брати таку практику за взірець.

Про перспективи вирішення мовної проблеми

На жаль, внаслідок невирішеності мовної проблеми загроза різкого загострення міжетнічних суперечностей після незбалансованих рішень щодо мов зберігається. Гадаю, це чудово розуміють усі. Найреальнішим виходом, точніше — кроком на випередження у цьому питанні, є пропозиція суспільству обговорити реальне компромісне розв’язання мовної проблеми у вигляді, наприклад, концепції. Крім того, бажано було б запропонувати районам, у яких цій проблемі вже надається небезпечна гострота, послужити піонерами в розробці моделі компромісного розв’язання проблеми з тим, щоб узагальнити цей досвід, приймаючи закон про мови. Зволікання з вирішенням цієї проблеми загрожує завести її в глухий кут або в статус «заморожених» конфліктів. Чим довше Україна проіснує в такому невизначеному стані, тим гірші перспективи єдності в суспільстві. Якщо вдасться розв’язати цю проблему сьогодні, то можна сказати, що шлях України до демократичного цивілізованого європейського суспільства розчищений, якщо ні — можливі найнепередбачуваніші сценарії.