Яскрава обгортка зраненого життя

Д оля подарувала їй пісню. Ще дитиною, тільки зіп’явшись на ноги, спершу навчилася співати. Мати застерігала:

— Не співай так гарно, люба донечко, виспіваєш своє щастя.

У поліському селі Нугіно на Волині чекали вихідних і свят, бо знали… Як зійде вечірня зіронька, заспіває Лідуся веселої та журливої, — аж на душі посвітлішає.

Так, доля однією рукою дає щедро, а другою… Найжорстокіша до своїх обранців. Натомість забрала аж надто багато — те, що визначає сенс буття жінки, — материнське щастя і сімейний затишок. Її соловейко — син Андрій — пішов із життя у розквіті юнацьких літ. Від батьків перейняв любов до української народної пісні, голос — сильний, неземний. Навчався у кобзарській школі на Київщині. Йому пророкували велике майбутнє. Але, мабуть, такі потрібні у ангельському хорі на небесах. Першими ідуть найрідніші, найдорожчі.

Як передати словами горе матері? Перед її світлою любов‘ю, незримою для стороннього ока, меркнуть найяскравіші світила. А перед її німим невиплаканим болем падає ниць Земля. Всю отруту, яка є у світі, випила б спраглими устами, —тільки б на мить побачити сина, хоч краєчком ока.

Дарма — вороття немає. Днями просиджувала біля могили на цвинтарі. Розкладала його фотокартки, горнулася грудьми до мовчазної землі, цілувала речі, які ще тримали рідний запах. У зненацька осиротілій хаті вечорами довго плакала, голосила, але ніхто цього не чув.

1984 — 1986 роки… Які щасливі були часи! Сімейний ансамбль Горошків — переможець всеукраїнського телевізійного конкурсу «Сонячні кларнети». Виступ на ВДНГ у Києві. Її Андрійко, ще малий, грає на сопілці, донька Оксана — на скрипці, чоловік Михайло — на баяні. А вона, Ліда, співає. Ні, це її душа, чиста і щира, переливає свої почуття у народну пісню. Здавалося, що так буде завжди.

Жила минулим. Тужила безсонними ночами, а на людях… тамувала біль, ховаючи у найпотаємніші глибини серця. Бачили тендітну, згорьовану жінку в чорній хустині, з невимовною печаллю в очах. Усмішка з’являлася на роботі. Ліда Горошко — музичний керівник дитсадка №1 міста Гайсина Вінницької області. Діти тонко відчувають настрій наставника. Їм хочеться спілкуватися з веселою, життєрадісною вихователькою.

«А на сцену більше не вийду», — твердо вирішила Ліда, хоч піснею жила.

Якось уві сні прийшов Андрійко: «Мамо, прошу, не муч себе. Співай, мамуню. Такою ти потрібна людям».

Сили волі Лідії не бракувало. І вона заспівала! Бо це — заповіт сина. Свій розпач втілила в пісню — дзвінку, чисту.

Пісня дарувала щастя, віру, надію, любов. Немає у Гайсинському районі сцени, з якої б не лунав її чарівний голос. Репертуар найрізноманітніший. Пісні веселі й сумні, народні й сучасні. Сольні концерти у Трускавці, Хмільнику. Не кожного відомого співака вітали глядачі так, як Лідію Горошко. А вона знала: цей тріумф — лише яскрава обгортка зраненого життя.

Красуня з Волинського, Лесиного краю, всією душею полюбила Поділля. Уже 40 років звучить її голос на Вінницькому радіо. Щось є в ньому одержиме, незбагненне і вічне, як у Мавки з «Лісової пісні». Її талант, як і краса, непідвладні часові. Співає Ліда ще краще, ніж раніше. Бо твердо переконана: її спів потрібен людям.

Мудрість приходить із роками. Молодість легковажна.

— Усвідомлюю, що багато чого не вміла цінувати в житті. Жалкую за втраченим, — каже Лідія Федорівна. — Мабуть, і моя вина в тому, що чоловік пішов до іншої. Багато ми з Михайлом пройшли, пережили. А вина за те, що покохав іншу, лежить на мені. Знаю одне — помилок своїх не повторю. Нині маю армію шанувальників, але не те, чого б хотілося. Жити, кохати ніколи не пізно. Вірю, що незабаром зустріну велике, неземне кохання. Таке, яке оспівується у моїх піснях .

Ліда пише вірші. Кілька рядків-побажань усім жінкам:

Добрими будьте, щасливими,

Гріховними і святими,

Невмілими і всесильними,

Жаданими і дорогими.