Яку користь принесуть Україні біженці?

Кілька років тому я залишив свій дім, мого пухнастого кота та друзів. Мене евакуювали за допомогою програми термінової допомоги правозахисникам.

Моя правозахисна діяльність у Сибіру призвела до групового побиття, загроз життю з боку праворадикального угруповання та переслідуванням з боку ФСБ.

Одного дня мені ясно дали зрозуміти, якщо я не припиню говорити відкрито про права людини та проводити присвячені цьому освітні публічні заходи, мене вб'ють. І я виїхав. Утік і опинився в Україні. Це було на той момент єдине місце у світі, де мої друзі-правозахисники запропонували мені допомогу.

Триває вже другий рік, як я живу в Україні. За цей час я вивчив українську мову, розробив і реалізував освітній проект з навчання тренерів із прав людини по всіх регіонах України, створив сім'ю, проїхав країною від Краматорська до Луцька, повністю змінив діяльність, почав глибоко вивчати поведінку тварин і потрапив у капкан міграційної системи України.

Яку користь принесуть Україні біженці? Яка користь від тебе? З цим питанням я зіштовхуюся мінімум раз на місяць. Його ставлять знайомі, журналісти, невідомі патріоти з Фейсбуку та багато інших людей.

Чесно кажучи, це питання заводить мене у глухий кут. Відколи людське життя розглядається з позиції користі? Невже цінності мого життя недостатньо, щоб мені дозволили жити в безпеці? Невже для того, щоб мене не вбили в одній країні, мені потрібно довести іншій країні, що я хороший, і дозволяти мене вбити - це велика помилка для економіки України?

Питання про користь біженців для країни викликає в мене розгубленість. Біженці - це люди, які вимушено залишили свій дім через загрозу життю. Ми не приїжджаємо забирати робочі місця в українців чи ж заробляти тут. Це трудова міграція, тобто міграція на добровільній основі, головна мета якої - поліпшення матеріального стану. У біженців зовсім інша мета - знайти безпеку, знайти можливість видихнути й нарешті сказати собі, що більше боятися нічого. Можна дозволити собі жити.

Останній рік я старанно розповідав у медіа та в рамках різних правозахисних заходів про те, який я хороший. Чим саме я можу бути корисний Україні, та які кроки я розпочав для того, аби максимально швидко інтегруватися в суспільство. Мені здавалося, що я - ідеальний кандидат, і залишилося тільки пояснити це ДМСУ, а згодом - суддям. Як заведений, я повторював слова про те, що мені загрожує в РФ, що в мене дві міжнародні вищі освіти, неабиякий професійний досвід, і я розмовляю сімома мовами... Весь цей рік я прогинався під це питання корисності, та все ніяк не міг зрозуміти, що ж мене так дратує в ньому.

Тепер я зрозумів. Що корисного можуть принести біженці Україні? Саме це питання знецінює моє життя, всі ті випробування, які я пройшов у Росії, і зусилля, докладені для відновлення здоров'я. У мене могло б не бути освіти, професійного досвіду та міг би бути інший колір шкіри. Однак моє життя однаково мало б таке саме значення. Жодною краплею менше.

Доти, поки співробітники ДМСУ, судді цього не зрозуміють, не перестануть дивитися на шукачів притулку як на мисливців за українськими робочими місцями, нічого в міграційній системі не зміниться.

Грати ж у гру "доведи, що ти нам корисний" я більше не буду.

Мовою економіки будь-яка людина - це людський капітал. Вона корисна як людський капітал незалежно від її освіти. Але є одна умова: як будь-який капітал, щоб він працював, його має хтось спрямувати. Менеджерити. Якщо нема кому менеджерити чи менеджмент некомпетентний, то капітал простоюватиме й зрештою буде втрачений.

І вантажника, і фахівця з міжнародних відносин потрібно зменеджерити. Якщо йдеться про фахівця-мігранта, то такий менеджмент називається "інтеграція".

Якщо Україна не переймається інтеграцією мігрантів, то будь-який людський капітал, від вантажника до фізика, для неї марний. Хоч яким хорошим був би вантажник чи фізик.

Можна було б припустити, що відсутність менеджменту людського капіталу, принаймні мігрантів, означає, що Україні не вистачає менеджерів, фахівців з інтеграції. Але це вилами по воді писано, оскільки статистика у сфері ринку праці ненадійна. Багато менеджерів і вузьких фахівців працюють неофіційно або по-сірому. І кого насправді найбільше не вистачає - менеджерів, вантажників, міжнародників чи зоопсихологів, стверджувати немає жодних підстав.

Тому шукач притулку не може сказати, чим він корисний. Україна з її липовою статистикою сама не знає, хто їй корисний. Даних немає, аби обґрунтовано щось стверджувати.

І в кожному разі інтеграція - не однобічний процес. Шукач притулку не може інтегруватися сам. Спільнота, яка його приймає, повинна виконати свою частину роботи. А вона не виконує. Звідси в шукача притулку, кажучи простою мовою, і з'являється це запитання: я маю бути корисний цій країні, а чим вона корисна для мене?

І це не образливість. Це економіка.